скачать книгу бесплатно
А ось, значить, вам, добрордiю, «голуб сiдае на лiве плече».
А ось, добродiю, «мама цiлуе в чоло». Коротко, вiд лiктя.
З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечi барона, Конрад зробив короткий крок назад i вбiк, переводячи шаблю по дузi вiстрям до землi. У Кримхiльди на хрестовинi зсередини крiпився «палюх» – пласке кiльце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкцiя давала змогу зручнiше тримати зброю i з бiльшою ефективнiстю використати iнерцiю важкого клинка при закручуваннi удару. Ось як зараз, наприклад.
– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маемо честь повiдомити про незаперечний факт. Овiдiю, записуй: наша свiтлiсть осоромила корнета Франца Лефевра один раз!
Стилос швидко застрочив по таблетону. Написанi рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям i зникали невiдомо куди, залишаючи чисту поверхню.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки вiд пристрiту.
– Досить? – запитав барон, дивуючись, звiдки шабля знае iм'я запального корнета. Поiнформованiсть спецарсеналу в найрiзноманiтнiших питаннях давно була темою для розмов у середовищi квiзиторов. – Пропоную вважати дуель закiнченою…
– Нiзащо! – видихнув Лефевр i кинувся в бiй.
По краю галявини з акацiй облiтало рябе листя, байдуже до дуелянтiв.
* * *
Карету барон перед початком дуелi вiдпустив, про що тепер добряче жалкував. На околицi не те що агiтатора – звичайного вiзника не пiймати. А до «Притулку героiв» з пiвгодини тупати доведеться.
Смерком.
По вибоiнах.
День видався важким. Обер-квiзитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тiею лише рiзницею, що вiн ще нiкого не загнав. Ну хiба що сiм разiв знеславив зухвалого корнета проти одного-единого непрямого сорому в гомiлку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжнi, не варто даремно терзати печiнку.
Хотiлося дiстатися до готелю, впасти в лiжко i провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажiть менi дорогу до готелю, i я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здаеться, зараз вiзьме й почне викладати «Повiсть про дiм Рiвердейлiв» знову, з самого початку.
Вiдповiддю графовi ле Бреттен послужив молодецький регiт у три горлянки.
– Провiдники в столицi недешевi, дiдуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собi дозволяете, добродiю!
Рiзко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Генiй у фiналi трагедii Томаса Бiннорi «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий вiдважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих лiт, для остраху. Сцена вiдбувалася пiд масляним лiхтарем – усе як на долонi. Двох розбiйникiв барон бачив уперше. Третiй, дрiбний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, вiн лiз iз ножем до пояса Ернеста Рiвердейла, намiряючись зрiзати гаманець.
«Даремно я звелiв вiдпустити мерзотника…», – заднiм числом дорiкнув собi Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всiм стояти! Імена, прiзвища, стан?
Якщо втомився i марудитися iз затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбiйникiв вiдразу прокидаеться почуття протирiччя: iм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трiйця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, вiдпустили, i тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькi були! – вищирився майстер ляпасiв, коли обер-квiзитор виник у колi жовтого свiтла. – Та маленькi виросли! Герой-недомiрок? Витязь у вiслючiй шкурi?!
– Агов, полурослику! – пiдтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звiдси!
А крисюк вищирився й захихотiв.
Дуже добре, що трiйця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Двi шаблi з вереском полишили пiхви, а пiхви полетiли в голови хамiв. Скипiвши вiд гнiву, барон зовсiм забув, що пiд пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельнi торохтiлки, що вже змирилися iз втратою вечiрки в арсеналi. Втiм, з першим ударом обидвi шаблi зрозумiли, що вечiрка – так чи iнакше, там або тут, – вдалася.
– Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило, вiн же Куцопердий! – радiсно зарепетувала Брюнхiльда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у дiлянку ключицi! Пиши, Овiдiю!
– Сика Пайдар, вiн же Фрегат, вiн же Яцек Малява! – пiдтримала товаришку Кримхiльда. – Двi ганьби, щока та лiвий бiк! Овiдiю, чого спиш?!
У планшетi, кинутому пiд лiхтар, старанно зашурхотiв стилос. Вiдблиски темного полум'я пробилися назовнi, огорнувши планшет. Грабiжник на прiзвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очiкуючи, що руки його зараз вiдчують кров. Однак кровi не було, що викликало в грабiжника моторошнi пiдозри.
– Чаклу-у-у-ун!!! – вiдчайдушно завив вiн, дiставши Кримхiльдою по шиi.
– Драпаемо! – охоче вiдгукнувся напарник, зганьблений додатково, навiдлiг по тiм'ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
– Теофiль Стомачек, вiн же Мiхаль Ловчик, втiкач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вiсiм по вулицi Другого Помилування, спiвмешканка – Брихта Ялова, злодiйка на довiрi… зганьблений двiчi… тричi!.. Чотири рази!.. Записуй!
– Юне ледащо Фелiкс Шахрай на прiзвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двiчi! Овiдiю, ворушися!
– Дядьку, не треба-а-а!!!
– Зганьблений! Зганьблений!
– Ганьба в сiдницю! Двiчi!
Клинки блискавками металися в тьмяному свiтлi лiхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподiвано спритно вiдскочив до стiни, намагаючись не заважати. Доволi розумно з його боку, бо обер-квiзитор розiйшовся не на жарт. Видовище репетуючих i до смертi переляканих грабiжникiв дало йому бiльше задоволення, нiж вигляд порубаних на кавалки тiл. Крокiв сорок барон гнав волаючу трiйцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове вiяло Сет-Раббi» i смугуючи втiкачiв по фiлейних частинах. Врештi горе-бандити вiдiрвалися вiд переслiдувача i зникли в темрявi.
Трохи захеканий Конрад повернув назад.
– Уклiнно дякую вам, бароне! Вашi вiдвага та доблесть…
– Годi вам, графе! Будь-яка чесна людина на моему мiсцi…
– Чесна i мужня, бароне! Мужня! А це в нашi часи не надто поширене поеднання, на жаль.
– Ви менi лестите… – Конрад, як i бiльшiсть його сучасникiв, був доволi чутливий до фiмiаму лестощiв, проте, постарався перевести розмову на iншу тему. – До речi, графе… Що привело вас у цi нетрi проти ночi?
– Ви не повiрите, друже мiй! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – i не змiг знайти дорогу назад. У вас у столицi надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалi розбiйники. У моему графствi всяка потолоч не ризикуе нападати на людей шляхетного стану.
У останнiх словах Рiвердейла обер-квiзитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змiнити тему:
– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозi.
– Кличте мене просто, без церемонiй – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…
– Гаразд, не сперечаюсь, – жартiвливо пiдняв руки барон. – Але тодi й ви називайте мене Конрадом.
– Ходiмо, друже мiй Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речi, як ваша дуель? Сподiваюся, все пройшло добре?
Конрад дозволив собi посмiхнутися:
– Цiлком. Не гiрше, нiж у провулку.
– Вiд душi поздоровляю! «Вiяло Сет-Раббi» у вашому виконаннi було чудове! Зважте: це не комплiмент, а оцiнка знавця. Хоча з лiвоi… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при вiдтяжцi, навпаки, закрiплювати жорсткiше. Це дозволить скоротити амплiтуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у пiдручник помiщай.
Слухаючи мiркування графа, барон час вiд часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рiвердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подiбнi сентенцii вiд ексцентричного старого, врятованого з лабет грабiжникiв. Але це зайвий раз пiдтверджувало правильнiсть висновкiв. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратноi справи.
Що стосуеться практики, то не всiм же бути унiверсалами.
* * *
– …це називаеться готель?! Це називаеться столиця?! Менi, жiнцi похилого вiку, жити у вугiльному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задницi! І за цей склеп – пiвбiнара в день?! Що? iжа? Я ще подивлюся, що у вас за iжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиi такi, що й свинi гидуватимуть!
Бiля конторки, за якою ховався зiщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбiльше карга скидалася на пiрата в спiдницi. Вiрнiше, у багатьох спiдницях, що гамузом стирчали одна з-пiд одноi. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жiночому, а з вузлом на потилицi та двома хвостами, що спадали на широченнi плечi; сивi пасма повибивалися назовнi. Обличчя черепахи, усе в зморшках, нiс гачком. Лiве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискуе. Рукави плетеноi кофти закоченi по лiкоть; пальцi на жилавих руках ворушаться врiзнобiй.
І голос хрипкий, як у голодноi ворони.
– Не турбуйтеся, панi! Зараз запалимо свiчки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнiвайтеся! От iх сiятельство з iх свiтлiстю – добрий вечiр, панове! – пiдтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спiткнулися, борони Вiчний Мандрiвцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночi приiхали, панi? Ви б зраночку, завидна…
– Коли треба, тодi й приiхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоiду! Може, взагалi не треба було приiжджати? Та й iнших дурнiв вiднадити?! То я можу…
Здорове ii око з пiдозрою косувало на «сiятельство зi свiтлiстю», що ввiйшли в хол. Мабуть, пройдисвiти залiтнi! – читалося в поглядi.
– Що ви! Як можна! Я не те хотiв сказати… Дозвольте, я прислужу…
Трепчик не сумнiвався в умiннi гостi вiднадити кого завгодно. Така i Вiчного Мандрiвця з неба зживе. Вхопивши один з вузлiв карги, хазяiн крекнув вiд натуги. Але впорався i, насилу втримуючи канделябр iз трьома свiчками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рiшуче рушив до карги. Майже не спiткнувшись i нiчого не перекинувши, зупинився за два кроки.
З достоiнством вклонився:
– Дозвольте вiдрекомендуватися, панi. Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусiдами.
Карга витрiщилася на графа, i раптом вiдносно спритно зобразила реверанс.
– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобiлiтiв Альгамбри, твое сiятельство.
– Барон фон Шмуц, – миттево опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цiкавiсть, панi… Чи не родичка ви Лайзi Вертеннi?
– Внучка вона моя… А чому ви запитуете? Ви ii знаете, Лайзочку?
– На жаль, не маемо честi, – граф перехопив iнiцiативу. – Але, здаеться, всiх нас привели сюди схожi обставини. Ви, панi, теж одержали листа?
– А ви звiдки знаете?
Барон двозначно розвiв руками.
Найкраща вiдповiдь у його становищi.
У номерi на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вiльгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну замiську вiллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмоi.
«Ось тобi, бабусю, й вихiдний!» – подумав барон, невлад згадавши панi Аглаю Вертенну.
* * *
Вiлла прокуратора Цимбала була збудована у стилi еклект-класицизму. Знавцi захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливцi» пiдраховували, скiльки бiнаров з державноi скарбницi… Але пiдраховували нишком: Вiльгельм Цимбал не заохочував увагу суспiльства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повиннi враховувати головний аргумент: якщо другого короля пiдряд влаштовуе прокураторське уявлення про честь i можливостi людини, значить, так i мусить бути.
Далi – тиша.
Колеса карети зашелестiли по гравiю дорiжки. Об'iхавши газон, над яким трете столiття пiдряд трудилися кращi стригалi Реттii – вiллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможi, що розорився, багато в чому заради цього газону – агiтатор осадив коней бiля парадного пiд'iзду.
– Приiхали, ваша свiтлосте!
Тротуар облямовували кущi самшиту й розмарину. Вiд квiтника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пiзнiх фiалок. У супроводi дворецького, вишуканого, як крученi вежi Чуриха, i загадкового анiтрохи не менш, Конрад зiйшов мармуровими сходами, оминув простий, зi смаком обставлений атрiум i рушив круглим коридором, що оперiзував вiллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрiйнi пучки тонких гладких колон зi скульптурними капiтелями, з яких проростали нервюри пiдпружних арок i риштовань напiвциркульних склепiнь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Нi, не пишнотою тутешньоi архiтектури, а власною працьовитiстю – розкриття широко вiдомоi «Справи про зодчого Труцидаторе i кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторiях Лiги Махiнаторiв. Нудило вiд усiх цих пiлонiв, пiлястрiв i архiвольтiв, а «облямiвка зубчаста прорiзна орнаментальна» викликала внутрiшне здригання.
– Сюди, прошу вас…
Дворецький вказав на вхiд до терм, розмiщених у прибудовi – окремому будинку, увiнчаному куполом. Увiйти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднiшнiй ранок налаштовував на конспiрацiю. Хоча про яку конспiрацiю може йтися на вiллi прокуратора, де зайвi очi давно заплющилися навiки? Або iнакше: про яку конспiрацiю можна говорити в блискучiй Реттii, де будь-яке «апчхи» стае надбанням мас ранiше, нiж людина втреться хусткою?
Так i живемо, у едностi протилежностей.
– Пан прокуратор чекае. Ви зволите роздягтися?
Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сiдниць, животiв i спин бути символом манiрностi? Нi, Конрад рiшуче не бажав виставляти себе на посмiховисько. Хто б не зiбрався раннього ранку в гостях у Вiльгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн i розiмлiти у парильнi – цi люди знали, що роблять i навiщо. Навiть якщо iм просто спало на думку влаштувати годинку дружнiх викриттiв.
Жестом вiдiславши дворецького й вiдмовившись вiд допомоги слуг, барон роздягся в тiсному аподитерii, загорнувся у махровий рушник i безтрепетно ступив на прийом до начальства.
– Доброго здоров'я попарившись, панове!
– Коннi! Який я радий тебе бачити! – господар будинку всiх зустрiчав цiею улюбленою фразою. Навiть державних злочинцiв, приведених на допит у кайданах. – Хочеш вина? Менi привезли дивовижний аморетiйський трокенберг…
– О нi, Вiль, – обер-квiзитор вiдразу прийняв запропонований тон. Умiння тонкими фiбрами душi вiдчути настрiй вищоi за званням особи та пiдхопити його – запорука кар'ери. Цинiчно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесiдах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. – Ти ж знаеш, я зранку не п'ю. Хiба що соснiвцевий морс…
– А серце не заженеш?
– На мое серце ще не вирiс настiльки колючий соснiвець. Якi нашi лiта?
Вiльгельм Цимбал розреготався у вiдповiдь. Вiн був однолiтком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрiшав та облисiв, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Вiдростив iз залишкiв волосся на потилицi рiденький хвостик i незмiнно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звiрят носять на плечi мандрiвнi шаржери, пропонуючи бажаючим спiльний портрет: «Щоб вiдтiнити цiею потворою природну красу замовника!»
І в усiй Реттii заледве знайдеться десяток драконiв небезпечнiших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.
– Агов, хто там! Морсу моему друговi!
