скачать книгу бесплатно
Зараз важко з'ясувати, як чиста боротьба начал вiдбувалася на початку iснування Ордену – за крайньоi нечисленностi лицарства та двоединостi великого магiстра, що виключала саме поняття конфлiкту. Лiтописець Фома Вебеллiн стверджуе, буцiмто це i стало причиною роздвоення особистостi Хендрика, що спричинилося до фатального кроку з балкона. Історики унiверситету в Браваллi спростовують версiю Фоми. Так чи iнакше, першi походи сторiн навперейми, як у породiллi першi перейми, стали на вiдведених герцогом землях поживою для чуток. А незабаром приватна контора переписувачiв у Гаальдрiху опублiкувала «Максими» та «Стислий Заповiт», вгамувавши вирування пристрастей.
«Найчастiше перемагае той, кого не сприймали всерйоз», – писав тим часом мудрець-стовпник Хiрам Роверглас, автор маловiдомого трактату «Критика Максим або Верцадло зловорожостi». Але думку Хiрама, загублену в купi плiток, не сприйняли, отже, мудрець перемiг.
Отож, лицарi Ордену, набранi виключно з добровольцiв, людей молодих i пiднесених духом, дiлилися на два табори: Зорi Вечiрньоi, провiсницi ночi, й Зорi Ранковоi, глашатая дня. Вiдповiдно, в Майоратi було зведено два профiльнi храми, Голубиний i Аспiдний, i одну-едину Цитадель, що переходить iз рук у руки разом з ленним правом на Майорат. Тимчасовi хазяi Цитаделi бралися облаштовувати фортецю, перекроювати зовнiшнiй вигляд територii та перевиховувати населення, що також формувалося на iдейно-добровiльнiй основi – в дусi чистоти переможного начала.
Начало ж переможене на чотири роки покидало зi стогонами i плачем землi Ордену, аби готувати за його межами наступний квест – iншими словами «запит» – i сподiватися на переосмислення сутностi Майорату.
Метою високосного конфлiкту мiж квесторами, до якоi б сторони вони не належали, i тимчасовим правителями iз Цитаделi, був Пуп Землi, – артефакт, заволодiння яким вирiшувало результат боротьби. Походження згаданого Пупа оповите завiсою таемничостi. Дехто вважае його дешевою пiдробкою, фальшивою забавкою, позбавленою навiть крихти мани, – iншi ж приписують створення артефакту Вiчному Мандрiвцевi, Нижнiй Мамi, Еразму Чарiвниковi у розквiтi сил та iншим видатним особистостям, ведучи нескiнченнi суперечки про справжне авторство.
Бажаючих вiдсилаемо до оракулярного довiдника «Омфалос для початкiвцiв».
Герцогство Естрем'ер у особi свого ексцентричного володаря перше пiдписало «Пакт про нейтралiтет», вiдмовившись на вiки вiчнi вiд вторгнень на землi Ордену та втручання у внутрiшню полiтику. Вiйну чистого Добра iз чистим Злом – суто у вiдведених для цього межах силами добровольцiв – було проголошено запорукою метафiзичноi непохитностi решти цивiлiзацii. Також герцогство перше запровадило податок на утримання Чорно-Бiлого Майорату, пiзнiше названий «мздою на рiвновагу», ощаслививши ним свiй народ. Народ скрипнув i заплатив. За шiсть рокiв iнiцiативу Естрем'ера пiдтримав монарх Пiвденного Анхуесу, привселюдно заявивши на Соборi Рiвних, що в «Максимах» великого магiстра знайшов спокiй i просвiтлення. Ще через два роки приедналася Малабрiя. Реттiя трималася довше за всiх, багато в чому завдяки тодiшньому королю Седрику Упертюховi, який чхав на цивiлiзацiю та високi iдеали, але щойно Седрика змiнив на тронi Штефан Веселун, «Пакт про нейтралiтет» поповнився ще одним учасником.
А реттiйцi одержали зайвий податок.
Щиро кажучи, якби не цей податок, пiдданi держав-сусiдiв невдовзi остаточно забули б про iснування Ордену, боротьбу начал, основи цивiлiзацii та iншi високi матерii. Мода швидкоплинна: ще за життя Хендрика Високосного приплив добровольцiв скоротився до жалюгiдного струмочка. Жителi земель, що межують iз Чорно-Бiлим Майоратом, налагодили успiшну торгiвлю iз сусiдами – дивними, несьогосвiтнiми, але цiлком безпечними для оточення. На час квестiв торгiвля припинялася, аби поновитися пiсля перемоги котрогось iз начал. Постачальникам продовольства, будматерiалiв i предметiв побуту було байдужiсiнько, хто залишиться в Майоратi на найближчi чотири роки.
Якби перемогла Зоря Ранкова, для збiльшення баришiв довелося б голосно захоплюватися та прославляти. Якби Зоря Вечiрня – запорукою успiшноi купiвлi-продажу стали б жах з вiдразою, висловленi при кожнiй слушнiй нагодi.
Інодi торгiвцi спецiально наймали бродячих акторiв: за частку в прибутках.
І всюди, вiд Реттii та Малабрii до далекого, майже казкового Ла-Лангу та крижаного острова Круспен, двi зорi мирно уживались одна з одною, змiнюючи день нiччю, а нiч – днем. Всюди, окрiм земель, спецiально вiдведених для iхньоi вiйни, торжества або поразки. Втiм, i тут свiтло й темрява змiнювалися за споконвiчним сценарiем, байдуже спостерiгаючи за двобоем iдеалiв унизу.
Хоча мрiя про вiчний день або вiчну нiч – вiчних бодай на територii Майорату впродовж промiжних чотирьох рокiв! – не полишала лицарiв-добровольцiв.
CAPUT II
«Вони бились день, вони бились нiч – полягли усi, та не в тому рiч…»
Пудрениця вiгiли виявилася вищою за всiлякi похвали. Приступаючи до огляду кiмнат зниклих – не хотiлося думати, що загиблих – квесторiв, барон трохи заздрив можливостям Тихого Трибуналу. У нього самого, аби зiбрати таку безлiч вiдомостей про Орден, пiшов б щонайменше день роботи. Цiлий день чхати вiд пилюки скрипторiiв Приказу, сваритися з архiвними щурами, щоб пiдняли своi худi зади та зболили попорпатися на стелажах! Вiчний Мандрiвець, а життя ж таке швидкоплинне! Треба подати рапорт про необхiднiсть впровадження досягнень…
Вiн вiдволiкся на хвилинку, аби викликати двох лiкторiв i вiдправити з дорученнями. Першого – до «топтунiв», другого – до «стоякiв»: так квiзитори не без презирства називали двi гiлки столичноi варти – патрульноi та брамноi. Нехай з'ясують, чи не було помiчено на вулицях i на виiздах з мiста пiдозрiлих возiв. Конрад розумiв, що спiзнився – за нiч iз легковажноi Реттii можна вивезти всiх небiжчикiв оптом i в роздрiб! – але порядок е порядок.
Внизу Генрiетта ходила по камiннiй залi, вимiрюючи рiвень, спектр та iншi параметри викиду мани. Через це «Притулком героiв» гуляли протяги й у нiс шибало грозою.
– Ваша свiтлосте! Якщо якi цiнностi, то ви зверху лишiть! Щоб вiдразу видно…
– Майно гостей, що остаточно не розрахувалися з хазяiном, частково належить власниковi готелю… Кодекс Спорiв, роздiл «Про несплату», стаття третя-прим…
– Добродiю Трепчик! Заберiть свого стряпчого, поки я не викинув його у вiкно!
– Замах на адвоката, нотарiуса та стряпчого при виконаннi…
– Другий поверх, ваша свiтлосте… невисоко там…
– Ану геть звiдси! Обидва!
Огляд барон почав з кiмнати племiнника. Вивчаючи одяг у громiздкому комодi, перебираючи особистi речi, нашвидку гортаючи забутi на лiжку «Стратагеми», «Щось iз нiчого» i «Рецепт випадковоi перемоги», вiн нiяк не мiг зосередитися на слiдствi. Записаний у «Книзi родiв» як прямий фон Шмуц iз префiксом «високоповажний» i титулом «Ваша свiтлiсть», Конрад не був особливо близький з молодим родичем, який значився по лiнii Шмуц-Мiелiв з нижчим префiксом «шляхетний». Та й бачилися вони всього раз чи два на рiк у родовому замку – на сiмейних торжествах, яких бароновi через вiдданiсть обов'язковi не вдавалося уникнути… Анi, ще в Лiттернi, на водах, де юний стратег-студiозус застосовував знання на практицi, морочачи голови дюжинi палких молодиць! Незважаючи на витiвки, властивi юностi, незважаючи на випадковiсть iхнiх зустрiчей, юнак викликав у суворого обер-квiзитора незрозумiлу симпатiю, даруючи у вiдповiдь щиру прихильнiсть до блискучого столичного дядечка.
Це, мабуть, тому що Хальдрiг Розбiйник, батечко Германа i молодший брат Конрада, викликав у обох однаковi почуття. Інодi барон жалкував, що замолоду, переiхавши до столицi, за згодою батька пiдписав вiдмову вiд земельних претензiй на користь Хальдрiга. І часто сперечався зi своiм духiвником, який стверджував, що братовбивство – тяжкий грiх.
Поза сумнiвами, батькiвський норов i штовхнув юнака на слизьку стежку лицаря Зорi. Якщо ти рано втратив матiр, тиху й залякану жiнку, якщо тобi все життя дорiкають за легкодухiсть, а поруч бешкетуе кошлатий i бородатий варвар, единий сенс життя якого – розпуста, ненажерливiсть, пияцтво та розбiй на дорогах, на превелику радiсть сусiдiв, таких самих любителiв пробивання чиiхось голiв!.. Хiть-не-хiть сам загрузнеш у смердючому болотi провiнцii, або цiлковито переймешся випадковою iдеею, благородною i нiсенiтною. Якби не втручання обер-квiзитора, який приiхав у Шмуц, аби побути бiля батьковоi домовини – цей скорботний обов'язок братик Хальдрiг перетворював на муку! – молодий Герман нiзащо не отримав би дозволу виiхати в Бравалль.
– Унiверситет? – запитав, а скорiше, ригнув Хальдрiг, якого мучило похмiлля. – У нашому роду досить i одного розумника!
Хоча навiть одного забагато, як на мене… Агов, Коннi, давай-но розважимося на кийках?
Конрад спершу вiдмовився, а потiм раптом передумав. Брати розважилися на кийках, i обер-квiзитор не залишав цього заняття доти, поки Хальдриг не пiдписав письмового дозволу на вiд'iзд сина. Втiм, довелося попрацювати ще й позаурочно, зате Германовi було видiлено стипендiю з доходiв баронства.
Струсивши спогади, обер-квiзитор кинув «Стратагеми» назад на лiжко, опечатав кiмнату племiнника й рушив далi. Симпатiя до Германа дивовижним чином поширилася й на iнших квесторiв. Мабуть, у всiх були непорозумiння з батьками, а можливо, i з однолiтками, якщо дiтей занесло до лав горезвiсного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикуе життям у пошуках Пупа Землi, тим самим пiдтримуючи iснування цивiлiзацii, байдужоi до рятiвника, Конрад не мiг.
Напевне, саме тому вiн любив слухати балади заiжджих трубадурiв.
Компенсував брак фантазii.
– Ваша свiтлосте, а вам не потрiбен вправний стряпчий? Майновi спори, позови за наклепи? Заповiт? Вiдновлення доброго iменi?
– Добродiю Терц, iдiть геть…
За годину барон опустився в крiсло бiля вiкна кiмнати Джеймса Рiвердейла i задумався. Складати опис речей не було сенсу. Камзоли, панчохи, куртки, чоботи й капелюхи чоловiкiв. Сукнi, туфельки, капелюшки, накидки i, даруйте, нiчнi сорочки жiнок. У дам був i чоловiчий одяг, для зручностi подорожей. Пояси, гребенi, фляги. Клунки, заплiчнi мiшки, шкiрянi кошелi. Словом, дурнички. У Рiвердейла знайшовся палаш доброi крицi в дерев'яних пiхвах, метальний кинджал iз клеймом «вовка» i дага пiд лiву руку. У Санчеса Панчохи, експерта iз запiрних пристроiв, – три набори вiдмичок i монета, гостро заточена по ребру. У Лайзи Вертенни – короткий лук iз двома змiнними тятивами й сагайдак зi стрiлами, з особливим, невiдомим бароновi способом оперення. В Агнешки Малоi – два флакони зiлля. Судячи з перламутрового вiдливу, сумнозвiсна «неродуха», котру запитують в аптекаря пошепки, з соромливим поглядом.
У кiмнатi Кристофера Форзаца не знайшлося практично нiчого.
Маги не люблять залишати майно, просякнуте маною власника, без догляду.
Жодноi зачiпки, – стверджувала логiка. Тут щось не так, втручалося чуття. Речi можуть розповiсти про власника дуже багато. Але бувають речi нiмi, речi з вирваним язиком, i вони здатнi наплiткувати уважному слухачевi набагато бiльше, нiж найпромовистiший доказ. Треба повернутися сюди пiзнiше й довше посидiти наодинцi з речами квесторiв. Помовчати разом з ними. Почекати, поки тиша оформиться в пiдказку.
А Трепчика-молодшого гнати вiд цих кiмнат стусанами. Нехай хоч усi стряпчi свiту почнуть в один голос скандувати статтi «Кодексу про несплату». Якщо хазяiн поцупить iз майна гостей бодай флакон повнолiтньоi гуртiвницi для коханоi куховарки Анички, – слово честi, Гiльдiя Готельерiв втратить свого почесного члена…
– Кидай! Кидай, дурило!
– Йолоп!
– Сам йолоп!
Крики з боку Четвертого тупика, куди виходило вiкно, вiдволiкли барона. Роздратований, вiн пiдхопився, до половини висунувся назовнi, аби вiдвести душу прокльонами. І застиг соляним стовпом, вражений видовищем.
Унизу зграя крисюкiв iз мiських нетрiв грала в м'яча чиеюсь вiдрубаною головою.
* * *
Стрибати з другого поверху барон передумав. Незважаючи на пам'ятнi завiряння Трепчика-молодшого, мовляв, тут невисоко. Це стряпчих викидати невисоко, а обер-квiзиторам скакати не з руки. Точнiше не з ноги.
Ми й сходами – вихором.
Куди вони подiнуться, крисята з тупика…
Коли бiжиш, мчиш, стрибаеш через сходинку, збиваючи з нiг хазяiна, що саме ловить гав, i не витрачаючи дорогоцiннi
секунди на вибачення – як не дивно, встигаеш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудникiв-крисюкiв, якi, цiлком можливо, кудись подiнуться, так подiнуться, що з собаками не знайти, – адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Цi шибеники з околиць усi входи-виходи… через паркан, у таемний лаз, пiдземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лiкторам з вiкна: сюди, мовляв! тримай! Хапай! Крикнеш згарячу, а крисята врозсип, iз чужою головою пiд пахвою… Моторошне видовище, навiть для бувалоi людини. Чорт, обличчя не розiбрати: волосся злиплося, суцiльна кiрка буроi кровi. Спритнi пальцi хапають «м'яча» без найменшого трепету, з реготом перекидаючи дружковi… Чому лiктори прогавили?! Чому не знайшли тупика пiд час огляду?! Самим голови повiдриваю, роззявиськам!.. І грати примушу, на платню…
Вiдлетiла латунна спиця, якою крiпився на сходах бiлий килим.
Вiдлетiла друга.
У головi гупае «Сарабанда» Баруха Доуленда. Раннiй варiант, заборонений у Пiвденному Анхуесi за «вульгарнiсть та презирство i зневагу до належноi скромностi» – пiд тамбурин, кастаньети, з хвацькими вигуками танцюристiв…
Хруснув пiд каблуком уламок картинноi рами.
Злякано вереснули дверi готелю, мало не злетiли з завiсiв.
За рiг, швидше за рiг…
У цьому забiгу Тихий Трибунал виграв у Всевидющого Приказу. Нехтуючи пристойнiстю, вiгiла Генрiетта – мабуть, i в неi серце танцювало знайому, заборонену ханжами «Сарабанду»! – вискочила за речовим доказом просто з вiкна камiнноi зали. Лише зметнулися хмарою нижнi спiдницi та майнули, вiдкрившись випадковому погляду, точенi щиколотки. Ну звiсно, бельетаж, тут i схочеш, а нiг не поламаеш… Що, пане обер-квiзитор, соромно, соромно…
Обом мае бути соромно.
Бо перший бiля крисюкiв опинився нудний стряпчий Терц.
– Псування чужого майна, взятого без дозволу!.. Стаття «Про самоуправство», параграф…
– Та пiшов ти, штурпак…
– Ой! Дядьку, ой! Ну ой же, кому кричу…
– Братва! Шустримо! Сморчки на хвостi!
Зупинившись i вiдновлюючи подих, Конрад iз задоволенням милувався, як стряпчий спритно тримае за вухо здоровенного крисюка, ватажка зграi. І виговорюе за поганi манери, через слово поминаючи кодекси, статтi та параграфи. Крисюк погоджувався й волав. Такi дiточки вдень у м'яча пiдiбраною головою грають, а вночi з кистеньком виходять пiдпомогти родинi на мiлинi безгрошiв'я. Вухо – не та частина тiла, за яку iх можна тримати безкарно. Ти його за вухо, а вiн зiгнеться в три погибелi й тобi самому певний артефакт вiдгризе.
Чи стряпчим вони не вiдгризають?
Чи стряпчi за вуха вправнiше скубуть?!
Четвертий тупик, як i передбачалося, виявився тупиком тiльки за назвою. Зграя недолiткiв пирснула врiзнобiч i розчинилася швидше за ложку меду в окропi. Допомогти дружковi, що трафив у лабети правосуддя, нiхто й не подумав: взаемовиручка тут була не в пошанi. Якщо сморчки на хвостi, значить, носи в дiрки, хвости в щiлини…
– Дядьку, ну пусти… вiдiрвеш же, клешнястий…
Стряпчий закiнчив виховну бесiду, здав лiкторам зажуреного крисюка – той схлипував i свiтив розпухлим вухом, – а по тому обернувся до барона з вiгiлою.
– Сподiваюся, ваша свiтлосте, ви дозволите менi додати це до опису?
Стало добре видно: голова – нiяка не голова. Куля, вкрита суцiльною брудно-бурою коростою, лише здалеку схожою на запечену кров. А волосся – трава з узбiччя, що поналипало поверх кiрки. Рiзьбяр прикрасив кулю складним рiзьбленням: у заглибини набилася земля, де-не-де застрягли дрiбнi прутики.
– А чи не забагато вас, добродiю Терц? Куди не поткнуся…
– Ви постiйно ставите менi перепони, ваша свiтлосте! А в королiвствi кояться жахливi речi! Якщо не вжити заходiв, негайно та безбоязно…
– Звольте без натякiв!
– Та якi тут натяки!
Стряпчий нахилився вперед, напружився, як перед стрибком. Конрад наче вперше побачив його обличчя: запалi щоки, сiтка зморшок у кутиках очей, горбатий нiс iз тремтячими крилами.
– Навкруги злодii та шахраi, злодii та шахраi! Мабуть, ви в курсi, ваша свiтлосте, як крадiевi Мiхалю Ловчику в Баданденi руку привселюдно рубали? Честь по честi, iз зачитуванням списку провин, на ешафотi! Вiдрубали, смолоскипом припекли й погнали втришия… А рука, значить, вiзьми й вирости заново, за тиждень. А все чому?
Барон не знайшов що вiдповiсти.
Нiсенiтниця якась… абсурд…
– А все тому, що в крадiя Мiхаля тiнь особлива була! – стряпчий трiумфально тицьнув пальцем у небо, спритно перехопивши кулю пiд пахву. – Із чотирма руками. Про запас, розумiете? А до такоi тiнi й iм'я особливе додаеться. Чи ж це на добро? Нi, не на добро, запевняю вас! У народi перешiптуються, а в народi даремно перешiптуватися не будуть!..
– Ви з глузду з'iхали, добродiю?
– Анiтрохи, ваша свiтлосте. Просто коли властi мовчать, народовi тiльки й залишаеться, що голосно шептатися… Гляди, почують, кому треба!
– Навiть якщо так, до чого тут Всевидющий Приказ? Це компетенцiя Тихого Трибуналу! – барон iз жахом вiдчув, як його затягае у сварливу воронку скандалу, безглуздого й гидкого. – Руки, тiнi, iмена…
Отут i втрутився Тихий Трибунал.
– Добродii моi, звольте припинити! Обидва!
Вiгiла рiзко простягла руку вперед, страшнувато скорчивши пальцi. Рука зробилася навдивовижу схожа на лапу неяситi-брадачихи: так крилатий хижак пiкируе на мишу, що загаялася. І поганий манiкюр не завадив: глянеш i здригнешся – ба, якi пазурi… Але ще бiльше вразила куля, затремтiвши у вiдповiдь. Знахiдка затрусилася, застрибала в долонях стряпчого, наче спiймана жаба. Терц, який продемонстрував неабияку спритнiсть у затриманнi крисюка, на баронiв подив, не зумiв утримати шалену кулю.
– Овал Н-не… бес!
Тоненько вереснувши, стряпчий вiдпустив «це» на волю.
Огидна «голова» спурхнула в повiтря, струсила на ловця частину бруду й полетiла до Генрiетти.
– Поза сумнiвом, обсервер, – визначила вiгiла, розглядаючи здобич. – Персональний, обмеженоi дii, iз самонаведенням на ману власника. Ми називаемо iх «манками». Наявний ряд сильних ушкоджень. Думаю, йому в цьому рейвасi дiсталося не тiльки вiд тих… бадьорих отрокiв. І сталлю приклалися, й пiдборами, i залишковими бранними еманацiями… Ставлю ловчу видру проти бiлана капустяного, це куля Кристофера Форзаца.
Барон парi не пiдтримав. Генрiетта знала свою справу. Такi кулi на дорозi не валяються, а серед квесторiв, якщо вiрити готельним записам, був лише один маг – згаданий Кристофер.
– Якщо наша кулька виявиться iз вживленою «самопискою»… – цокнувши язиком, дама розсмiялася у безпiдставнiй надii, цiй згубi сищикiв, i сховала кулю в сумочку, з якою, схоже, не розлучалася навiть у купальнi. – Ваша свiтлосте, скажiть чесно: ви везунчик?
На погляд Конрада, у сумочку не помiстилися б i наливне яблучко з мальованим блюдечком. Настав час подавати рапорт про впровадження! І вiгiлу поставити на мiсце теж давно пора.
– Нi. Я не везунчик. І хотiв би, щоб ви офiцiйно пообiцяли, що при одержаннi додаткових вiдомостей, пов'язаних зi знахiдкою, подiлитеся ними зi спiвробiтниками Всевидющого Приказу.
Раптом Генрiетта Кукiль опинилася зовсiм поруч. Барон вiдчув аромат ii парфумiв – слабкий, ледь помiтний, iз пряними тонами вербени. Широко розплющилися великi, небесно-блакитнi очi. Ворухнулись тонко окресленi уста:
– З вами, бароне. Тiльки з вами. Сам на сам. Іншi спiвробiтники Приказу, повiрте, будуть вам заздрити…
Конрад не вiдсторонився.
– Браво, панi. Добре працюете. Майстерно. Чекатиму повiдомлення. Знаете, я чув, що люди вашого вiдомства завжди працюють по трое. Вас прислали одну з якихось особливих мiркувань?
– Ох, ваша свiтлосте! Це в арешт-командах ми працюемо трiйцями. Або числом, кратним трьом, якщо арешт очiкуеться складний. І повiрте менi на слово – щойно йтиметься про затримання, я не залишуся на самотi…
