скачать книгу бесплатно
– Нi.
– Невже? Я був упевнений…
– Я не батько Германа. Я його дядько.
– Ох, бароне! Ну звiсно ж… А я – дiдусь Джеймса.
Вiн так i сказав – «дiдусь».
SPATIUM II
Шпагу – королю, пиху – нiкому або Життя сiмейства Рiвердейл
Дворянство Рiвердейли отримали давно, ще за Пепiна Садженого.
Сiмейна легенда розповiдае, що великий iмператор, вщент розбитий ордою Елбихенойона в першiй битвi пiд Шпреккольде, втiк у Бiрнамський лiс, небезпечний для випадкових подорожнiх i двiчi небезпечний – для осiб королiвського звання. Але сталося диво. Дерева Бiрнаму, з давнiх давен непримиреннi до вiнценосцiв, цього разу свiй гнiв спрямували проти жменьки охоронцiв iмператора, перетворивши iх на ласi для себе добрива, – а вiн сам, поранений i знесилений поневiряннями, зрештою знайшов пристановище в хатинi лiсоруба. Там його й знайшли трое вiльних стрiльцiв-мародерiв, якi зажадали вiдiбрати в занепалоi величностi одяг i коштовностi, а самого Пепiна живим здати в руки лютого Елбихе для трiумфальних тортур. Лiсоруб спочатку вагався мiж священним обов'язком гостинностi та часткою вiд майна гостя, запропонованою йому мародерами, але пiдсумок ваганням батька пiдбив син – дев'ятирiчний Марчин. Хлоп'я схопило батькiвську сокиру, заступило зажуреного iмператора, i голосно мовило:
– Тату, не бiйся! Нас трое проти трьох, отже, доля ще не вирiшена!
Шiсть рокiв по тому, пiд тим самим Шпреккольде, сурмлячи перемогу, Марчин-зброеносець одержав вiд iмператора дворянство та лицарськi шпори.
А на додачу – графство Бреттен, що межуе з доленосним Бiрнамом.
Лихi язики й заздрiсники майбутньоi слави Рiвердейлiв шепотiли, що е iнший варiант сiмейноi легенди. Без лiсу, мародерiв i сокири, зате з борделем у Треццо, iмператором, лiсорубом, сином лiсоруба, флаконом видиханого афродизiаку й трьома невситимими повiями. Втiм, безсилля Пепiна чи то вiд бойових ран, чи пак вiд чого iншого i ключова реплiка юного героя залишалися незмiнними.
Шепотiли лихi язики правильно. В тому сенсi, що за виразнiшу розмову на подiбнi теми Рiвердейли вiдрiзували язики – вправно, швидко й безболiсно, на заздрiсть хiрургам-медикусам.
Рiзати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторiч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, вiдзначився в славнозвiсних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюкiв султана Ар'е-Лейба бен-Цимах. Вслiд за ним за честь роду заступилися близнюки Сайрус i Сайлас, первiстки Роберта. Каплиця Розбитих Надiй, бiля якоi брати плiч-о-плiч протягом двадцяти рокiв вiдповiдно до даноi обiтницi проголошували першiсть дам iхнiх сердець – сестер-двiйнят з Деррiсдайра, – навiки залишилася в пам'ятi вцiлiлих лицарiв королiвства, сильно прорiдивши ряди останнiх. На жаль, сестри не дочекалися паладинiв, благополучно вискочивши замiж за тих, чиiх iмен iсторiя не зберегла.
Леньйон Рiвердейл був лейб-беллатором, iнакше кажучи, дуельним заступником короля Шарлеманя Запального, здобувши владицi репутацiю тирана й людини, украй педантичноi в питаннях честi.
Клайд Рiвердейл, зубожiвши, вiдкрив приватну школу фехтування, привселюдно оголосивши iнших маестро шарлатанами. Через якийсь час вiн вибачився перед колегами, якi залишились живi. Цi вибачення в письмовiй формi понад столiття прикрашали собою тренувальну залу школи, разом з гаслом: «Шпагу – королю, пиху – нiкому!» Подейкували, що це був ще бiльший глум, нiж первiсна заява Клайда. Так чи iнакше, iншi Рiвердейли, в чиiх руках залишалася школа в наступнi роки, в ображаннi колег словесними випадами помiченi не були.
З випадами iншого роду – залежно вiд ситуацii.
У скрипторiях для юних забiяк книги знаменитоi родини йшли нарозхват: «Про привабливiсть ноги неодоспiшеноi», «Дуель на бастардах: переваги й недолiки», «Парадокси зброi» та «Гладiаторiй». Особливо з iлюстрацiями авторiв.
І нарештi, у новiтнiй час родина Рiвердейлiв мала пряме вiдношення до храму Шестирукого Крi.
На цьому, мабуть, варто зупинитися особливо. На вiдмiну вiд горезвiсного острова Гаджамад, колиски вiйськових мистецтв iз його великими майстрами, кожен iз яких виглядав безневиннiшим за дитину або, якщо завгодно, старця-паралiтика, – храм Шестирукого пiшов iншим шляхом. Крi, вiн же Крiстобальд Скуна, маг i найвеличнiший iз досi iснуючих накопичувачiв гiпнот-конверрер, присвятив роки життя вивченню бойових навичок гомобестiй. Песиголовцi i гнолi, русалки й кенклейми, гарпii й алконости, мiноклейми й сатири, анубiси й озiрiси, леонiди й стокiми, велетнi з лебединими шиями – всi вони потрапляли в поле зору Шестирукого Крi.
Перевертнями Крiстобальд не цiкавився, вiддаючи перевагу стабiльним поеднанням.
Як гiпнот домовлявся з предметом свого iнтересу, та ще й домагався дозволу поринути з пазуристою гарпiею або, скажiмо, гривастим Леонiдом в унiсон на задану тему – один Вiчний Мандрiвець знае. Достеменно вiдомо iнше: увiйшовши рука в руку в унiсон, маг починав метаморфувати видиво, породжуючи конфлiкт за конфлiктом. Звiсно, йшлося про конфлiкти зовнiшнi – жоден гiпнот, будь вiн хоч харизмат-лiдер Маковоi Ложi, не ризикнув би звернути агресiю компаньйона на себе самого. Такi колiнця загрожували спонтанним руйнуванням унiсну й розкладанням особистостi гiпнота на купу розумних, але вкрай сварливих «сусiдiв». Тому, ведучи пiдопiчного дорогою баталiй, Крiстобальд Скуна лише заносив iнстант-образ гноля чи анубiса пiд час бою у великий меморандум – скрупульозно, з усiм спектром методiв, звичок i навичок, характерних для даноi iстоти.
Песиголовцi, майстри гризнi та неперевершенi борцi з iхнiми блискавичними кидками в ноги й мертвою хваткою щелеп, що змикаються на горлi збитоi жертви. Гнолi й анубiси, близька рiдня песиголовцiв, замiсть фронтальноi атаки вiддавали перевагу серii швидких укусiв у мiсця розташування великих артерiй – поки тривала вертка боротьба за захват, що передуе «бiсовому млину» або «зсуву».
Стрибучi сатири спритно знерухомлювали супротивника ударами твердих копит, брикаючись iз винятковою влучнiстю: колiна, пiдйом стопи, внутрiшнiй бiк стегна, пах, живiт i нiколи – вище. У ближньому бою не було рiвних iхнiм родичам, п'яницям-силенам, прихильникам таемного принципу: «Хилюся на схiд, падаю на захiд!», i фавнам. Низько опущена голова з виставленими рiжками, низька больова чутливiсть, умiння затискати ворога в кут – пiсля чого фавн невтомно молотив кулаками, що мало поступалися копитам за твердiстю.
Пiкирування гарпii на здобич – могутнi пазурi нiг глибоко впинаються в плоть, крила луплять по обличчю, ослiплюючи, а кривi та гострi кiгтi рук невпинно трудяться над усiм, до чого дотягнуться. Бiльш мирнi алконости не мали такого вражаючого набору пазурiв, зате неймовiрна швидкiсть iхнього польоту збивала з нiг кожного, в кого впинався розгнiваний алконост, викликаючи ушкодження органiв та внутрiшню кровотечу.
У морських баталiях русалки були непереможнi.
Мiноклейми якось мало не призвели до банкрутства Агiльерський Коридор. Подавши клопотання про милосердя до безневинних тварин, вони, вiдповiдно до рiшення суду про рiвноцiнну замiну, взяли участь у коридах замiсть звичайних бикiв – чим вiдчутно скоротили чисельнiсть тореро, гордих i запальних улюбленцiв публiки.
Про Леонiдiв годi й казати – боездатнiсть лева, помножена на винахiдливiсть людини, свiдчила сама за себе.
По мiрi накопичення знань Шестирукий Крi перейшов до наступного етапу експерименту. Увiйшовши в унiсон iз чистокровними людьми, адептами храму й безкорисливими ревнителями ратноi справи, вiн знову формував батальну ситуацiю, – одночасно накладаючи на людину-«попутника» iнстант-образ атакуючоi гомобестii. Гнучка психiка бiйця адаптувала чужi, але безумовно кориснi навички, заносячи iх до звичного арсеналу змiненими, але результативними. Урiзноманiтнюючи в такий спосiб власний театр военних дiй, людина отримувала ряд безсумнiвних переваг, зводячи воедино дане вiд народження, отримане при навчаннi, вiднайдене в результатi життевого досвiду – й привнесене гiпнотом-накопичувачем. А заодно, пiзнавши звички гомобестiй, могла успiшнiше протистояти iм у рукопашнiй.
Буцiмто згодом у бiйцiв навiть вiдбувалися тiлеснi змiни, зовнi непомiтнi, але успiшно застосовуванi в реальнiй сутичцi.
Першi роки iснування храму, роки роботи з гомобестiями та людьми-добровольцями, оповитi мороком таемницi. Про храм ходили легенди, страшнi як для слухачiв, так i для друзiв Крiстобальда Скуни, якi стояли бiля витокiв. Розповiдалося про жахливi хвороби, про втрату координацii рухiв, про божевiлля та звiроподiбнiсть вдачi. Згодом плiтки вщухли, а храм Шестирукого за великi грошi почав приймати на навчання молодь, що прагла слави героiв. З незмiнно чудовим результатом, виправдуючи високу плату за послуги.
Джеймс Рiвердейл, загиблий квестор, належав до цiеi молодi.
Ернест Рiвердейл, його дiд, був другом дитинства Крiстобальда Скуни, одним iз перших добровольцiв храму.
CAPUT III
«Стережися, рибонько, he ходи, де глибонько – бо не спить рибалка, тебе любить палко…»
Ролi вдячного слухача «Повiстi про дiм Рiвердейлiв» Конрад удостоiвся за п'ять хвилин бесiди зi старим графом. Слухаючи героiчну сагу, барон геть знудився i заходився допитливо розглядати iнтер'ер готельноi харчевнi, де iм миттево накрили столик на двох.
Як i весь «Притулок…», харчевня дiлилася на двi половини: чорну й бiлу. Нiяких перегородок чи бодай ширм не спостерiгалося: Свiтло й Темряву вiдокремлював лише кольоровий фронтир. Крiм картин боротьби двох чистих начал (лiворуч перемагала Темрява, праворуч – Свiтло), що вже набили оскому, стiни прикрашав цiлий арсенал зброi, як неушкодженоi, так i понiвеченоi в боях, а також деталi обладункiв. «Бутафорiя, – визначив обер-квiзитор досвiдченим оком. – „Засохла кров“ на клинках – iржа навпiл з туристанською охрою. Хоча серед лат е цiкавi екземпляри…»
Ось, примiром, чорний лакований шолом. Судячи з напису, належав Аспiдовi Другому. Брехня: хто дозволить вивiшувати релiквiю перед плямкаючими та сьорбаючими обивателями?! Проте, глянцево-блискучий, iз широкими «закрилками», покликаними захищати шию, iз глибокими провалами «очниць», де, здавалося, зблискували пекельнi вогники, з вузьким i тупим загратованим «рилом», шолом справляв враження.
Для Аспiда пiд будь-яким порядковим номером – якраз.
На бiлiй сторонi до панелi були прибитi снiжно-срiблястi крила неабиякого розмаху. Хтось iз лицарiв Ранковоi Зорi вiдловив живцем ангела й вiдiрвав йому крила? Навряд чи. Скорiше, оригiнальна частина обладунку, що надае квесторовi ангельського вигляду для залякування супостата. «У кiнному бою згодиться, – прикинув Конрад. – Але пiше янголя далеко не полетить…»
Пiд крильми стояв величезний щит, низ якого загинався горизонтальною сходинкою. По краю сходинка була заточена у виглядi пилки.
– Виглядае страхiтно. Насправдi ж… – простежив за поглядом барона Ернест Рiвердейл, закiнчивши оповiдь. – Кнехтовi в обладунку з мiцними поножами ця пилка – що несвезлоху дротик. Якщо цей оригiнальний виступ добряче штовхнути, щитоносець дiстае нижнiм краем щита по ногах, заточуючись, i верхнiм – по обличчю. Навiть за наявностi шолома, повiрте, доволi болiсно. Я б iз задоволенням долучив цей щит до своеi колекцii. Навдивовижу безглузда конструкцiя. Треба буде переговорити з хазяiном…
Граф замовк i щедро притрусив сiллю сирну запiканку з мигдалем. На щастя, бiльша частина солi потрапила за обшлаг рукава дiдка, майже не зiпсувавши смак страви. Нi, так вiртуозно прикидатися неможливо! Але розповiдь про войовничу родину? Про участь у дiяльностi храму Шестирукого Крi? Запiдозрити шляхетного аристократа в брехнi не було нiяких пiдстав. Виходить, у чутках про сумний результат перших експериментiв Крiстобальда Скуни е зерно iстини?
Чи все набагато простiше?
Граф ле Бреттен – теоретик. Чистий теоретик! І друговi дитинства допомагав саме в цiй якостi. Наприклад, тактика ближнього бою, знання якоi вiн чудово продемонстрував на прикладi щита з пилкою. Навiть у Ложi Бранних магiв е своi теоретики, знавцi вiялового метання блискавок, нездатнi запалити недогарок свiчки. Все це добре, але…
Чому граф з'явився в «Притулку героiв»?
Вiдразу пiсля трагедii, спiзнившись хiба на добу?!
Обер-квiзитор обережно покосував на спiврозмовника. Граф перебував у задумi, обличчя його виглядало сумним. На жаль, базiка Трепчик уже повiдомив старому про нiчне побоiще, розфарбувавши подii у найтемнiшi кольори. Тим часом сам же просив барона мовчати! Зачiпати слизьку тему не надто тактовно, але за час вечерi мiж чоловiками встановилася якась подоба довiрчих стосункiв, як у людей зi спiльним горем.
Конрад вирiшив ризикнути.
– Даруйте, графе, що вiдриваю вiд мiркувань… Що привело вас у столицю?
– Як – що? Звiсно, те саме, що й вас. Лист.
«Який лист?!» – мало не вирвалося в барона.
Зависла небезпечна пауза. Рiвердейл здивовано заклiпав очима на обер-квiзитора, немов очiкував, що той зараз розсмiеться й зiзнаеться в невдалому жартi. Пiд короткозорим поглядом старого Конрад вiдчув себе останнiм мерзотником. Чесно зiзнатися, що нiякого листа вiн не отримував? Ухилитися вiд вiдповiдi й натяками з'ясувати, що за дивнi листи вибiрково надсилалися на деякi адреси?..
– Дозвольте доповiсти, ваша свiтлосте! Вам депеша! А також дуельний комплект, замовлений вашою свiтлiстю у спецарсеналi!
Хвала Вiчному Мандрiвцевi, що береже нас у бiдах!
Кур'ер з'явився на порозi навдивовижу вчасно.
– Перепрошую, ваше сiятельство, служба. Служба й обов'язок честi. Я змушений вас залишити.
– Звiсно, бароне! Нi в якому разi не смiю вас затримувати! Бажаю удачi… о… цi тарiлки надто крихкi!..
– Дякую вам, графе.
Церемонно розкланявшись, барон поквапно вийшов.
У пакетi виявився результат запиту: убогi архiвнi данi на загиблих квесторiв. Часу до заходу сонця залишалося мало, i Конрад вiдклав папери на потiм. Коли вiн залишав своi новi аспiдно-чорнi апартаменти, у вiдкрите вiкно залетiло знайоме «лелеченя» – точна копiя денного посланця.
«Його свiтлостi, Конрадовi фон Шмуцу, особисто в руки.
Високоповажний колего!
Доводжу до Вашого вiдома, що в процесi подальшого вивчення кулi-обсервера мною встановлено: пiсля вiдомих подiй минулоi ночi, але ще до того, як обсервер опинився в палатах Тихого Трибуналу, з кулi було знято копiю. Встановити особу копiювальника доступними менi методами неможливо.
Щиро Ваша, вiгiла Генрiетта Кукiль, м. н. к.»
* * *
Овал Небес перевертався на ребро, скидаючи сонце у володiння Нижньоi Мами. Сонце червонiло, як рак у киплячому пивi, вертiлося вередливим немовлям у колисочцi й котитися спати не квапилося. Цiлком зрозумiла уповiльненiсть, навiть якщо врахувати, що час би й звикнути. День переходить у нiч, нiч – у день, кружляе вiтер, плине рiка, i нiкому це мудростi не додае, всупереч завiрянням пророкiв давнини.
Конрад зiтхнув i озирнувся.
Мiсце за обителлю Веселих Братiв, журливих ненажер, похмурих п'яниць i нудних розпусникiв, здавна вподобали дуелянти всiх мастей. По-перше, тут нема зайвих очей, а ченцi виявляють до забiяк виняткову, часом аж образливу байдужiсть. По-друге, тут гарно, особливо ранньоi осенi. Обпеченi жартiвником-листвянчиком, напередоднi сумноi пори, коли починаеться невблаганний мiсяць-падень, дерева палахкотять велетенськими смолоскипами. Трава на лузi стала жорсткою, але досi зберiгае зелену барву лiта. Стiни обителi, всуцiль у трiщинах i виступах, нагадують шкуру могутньоi вивiрни, вкриту лускою, у звивистих патьоках кровi – листя отруйного плюща, що обвив стiни, набуло аж багряного вiдтiнку. Вiд струмка тягне вогким холодком; протiкаючи нижче, в улоговинi, струмок значно полегшуе роботу лiкаря по закiнченнi двобою.
Втiм, сьогоднi лiкар не знадобиться.
Хiба що корнета згарячу шляк трафить.
– Спiзнюетеся, вельмишановний пане! А я ж попереджав…
– Перепрошую, – тон вибачення i, головне, полум'яний погляд юного Лефевра надавали словам прямо протилежного значення. Дивись, не дочекаеться, щоб у горлянку вчепитися. – Затримався, вмовляючи секундантiв. Боягузи! Нiкчемнi душi! Людцi! Вiдмовлялися, посилалися на мерзеннi обставини… Тiльки найближчi друзi, найвiдданiшi…
– Ви привели секундантiв?! Вам що, нiхто не спромiгся пояснити…
– Не бачу потреби в поясненнях, добродiю! Тим бiльше перед поединком честi!
«Найвiдданiшi» – двое прапорщикiв, у чинi явно днiв кiлька, не бiльше – гордо виструнчились. Збитi на плече ментики, короткi, в шнурах, галунах i стрiчках, мало не попадали в траву. Конрад зiтхнув ще раз. Ну звичайно, нашому пiвниковi нiхто не пояснив, а якщо й намагалися, то пiвник не слухав, а кукурiкав…
– Пiд час дуелi зi спiвробiтником Всевидющого Приказу, якщо сторони вiдмовляються вирiшити справу миром, секундантiв, юначе, бути не мае. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремi випадки», параграф тридцять другий, – барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як вiд зубного болю. – Ось нашi «секунданти», единi й неповторнi. – Вiн кивнув на двi шаблi в пiхвах, що мирно дрiмали на каменi.
Цi шаблi годину тому доставив кур'ер зi спецарсеналу, разом з розпискою про видачу, завiреною суперiнтендантом Марком Хропунцем – чоловiком, поруч iз яким скрупульознiсть барона виглядала нехлюйством чистоi води.
Бiля каменя, просто на травi, лежав восковий таблетон i стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.
– Ви знущаетеся, добродiю? Ну гаразд, вам недовго залишилося!
– Вгамуйтеся, юначе. Вашi старшi товаришi, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо вiдмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Пiд час дуелi з квiзиторами краще обiйтися без зайвих свiдкiв. Вiд ганьби це не рятуе, але бодай зменшуе ii розмiри… Втiм, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.
Акуратно вiдклавши шаблi вбiк, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ iз каптуром; поверх склав камзол, слiдкуючи, щоб не пом'ялися розрiзнi, iз застiбками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх i перука. Вiдразу стало прохолодно. Правда, спину зiгрiвав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нiтрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовiй сорочцi з мереживним комiром, вiн картинно розминав плечi, змахуючи то правою рукою, то лiвою.
Прапорщики аплодували.
Схоже, корнет був улюбленцем полковоi молодi.
– Довго менi чекати, добродiю?
– Ідiот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з пiхов. – Ще й нетерплячий. Коннi, знеслав дурня, i ходiмо звiдси. В арсеналi вечiрка, ми iз Брюнхiльдою не хочемо спiзнюватися.
Обличчя корнета торкнулася задума. Вiн зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобiт теж обшитi в нього мереживом, потiм випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.
Потримав.
Потягнув клинок назовнi.
– Давай, давай, – пiдбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим вiзерунком. – Чи не пам'ятаеш, за який кiнець мене тримають?
Оплески прапорщикiв виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панiв офiцерiв змерзли долонi. От, мовляв, грiемося, як умiемо.
– Дивiться, юначе… Щоб потiм не казали, що я вас не попередив. Сподiваюся, ви пам'ятаете, чим караються тiлеснi ушкодження, завданi спiвробiтниковi Всевидющого Приказу? Нам навiть руки на себе накласти не можна – з того свiту повернуть i покарають з усiею суворiстю закону…
Рiзко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передплiччю. Корнет сiпнувся, хотiв був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замiсть рани, кровi та iнших жахiв пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.
– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтiлка. – Кримхiльдо, зiзнайся: тобi сподобалося?
Кримхiльда вiдмовчувалася. Зате здригнувся на травi стилос, пiдповз до таблетона, торкнувся воску вiстрям i завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по командi, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучi шаблi та бадьорий стилос. Мабуть, новоспеченi офiцери пожалкували через необачне рiшення бути секундантами.
– Ось таким чином, – пiдсумував барон, стаючи в позицiю. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?
– Почнемо! – сiпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровностi. – Якщо ви думаете, що чин укупi з цими дурними шаблями допоможуть вам…
Не витрачаючи часу на розвiдку, вiн кинувся вперед, молотячи шаблею, як цiпом. Барон вiдступав, тримаючи дистанцiю. Лише двiчi вiн прийняв клинок на клинок, вiдводячи атаку вбiк. Дзенькiт, iскри вiд удару металу об метал ще бiльше розохотили юного Лефевра. Корнет вирiшив, що весь попереднiй спектакль було розiграно, аби заморочити йому голову й змусити вiдмовитися вiд дуелi з цим маленьким фанфароном. Нiчого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпiрка нещасна, а хто – гордiсть легкоi кавалерii…
Ось, значить, вам, добродiю, з розмаху – «голуб сiдае на праве плече».
