Обитель героїв

скачать книгу бесплатно


Тiнь мовчки ховалася в запiчку.

Хто ти, доброзичливцю, що вмiеш знiмати копii з магiчних куль i зчитувати залишковi еманацii аури? Хазяiн готелю? Велелюбна куховарка? Стряпчий? Хтось iз сусiдiв? З родичiв, що приiхали? Мiстрис Марiя Форзац? Нi, мати Кристофера приiхала пiзнiше… Вуличний крисюк Фелiкс Шахрай?

Маско, вiдкрийся!

Ти поруч. За спиною.

Я вiдчуваю твiй подих.

* * *

І раптом, добродii моi, як i годиться в баладах, зчинилася катавасiя.

Слово «катавасiя» малабрiйською означае «сходження». Якщо завгодно, символiчне сходження Заходу та Сходу, яким в iнших випадках не зiйтися нiяк. На вечiрнiх службах у храмах Вiчного Мандрiвця так називався приспiв, що виконувався двома хорами одночасно. Трубадури на турнiрах у свою чергу не нехтували катавасiею, розгортаючи приспiви в багатоголосся. А оскiльки в найкращiй компанii один нездара, другий без голосу, третьому дракон на вухо наступив, четвертий п'яний, як чiп, п'ятий задумався про бабiв…

Ось i зчинилася катавасiя.

Ораторiя невлад.

«обитель героiв» був будинком солiдним, а Чорна зала – далека вiд мiсця подiй, що розгорнулися. У сенсi iдеалiв можна сказати: абсолютно далека. Але голос першого солiста, пронизливий фальцет, вступивши потужним крещендо iз другого поверху Бiлоi половини, барон упiзнав безпомилково.

– Вiдчинiть! Негайно вiдчинiть! Грабiж серед бiлого дня, стаття… Параграф!..

Стряпчий Терц стояв на посту.

Другий голос, утробний бас, що пiдхопив вступ Терца, впiзнати не вдалося.

– І-е-е-ех! Х-хи-и!

Зате вiн пролунав у супроводi оркестру: гуркоту i трiску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фiналi хазяiновi готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речi, ось i наш друг: стогони Трепчика-молодшого пiшли з холу коридорами i сходами хвилею скорботного вiбрато.

Трепчик дав вiдмашку цiлому хору спiвакiв, що тiльки й чекали команди:

– Тримай!

– Тримай злодiя!

Судячи з нижнiх регiстрiв, розташовувався хор у протилежнiй, Бiлiй залi. Яскрава, експресивна секста в мiнорнiй гармонii, зазвучавши одночасно iз квiнтовим тоном дверей, виламаних разом iз одвiрками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедii «Зоря» вiдкриваеться знаменита «фанфаражаху», контрастно провiщаючи майбутню тему радостi.

Пiзнiше Конрад не раз замислювався: чи дiйсно вiн все це почув у деталях i подробицях, чи тiльки вловив загальну тональнiсть чутливою квiзиторською душею? А зараз вiн просто кинувся геть iз Чорноi зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганiв, i побiг, помчав…

Гадаете, на другий поверх? У епiцентр катавасii?!

Невiрно гадаете.

Вилетiвши з парадного входу надвiр, барон побiг уздовж свiтлоi половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вiкна квесторських покоiв. Інтуiцiя мчала поруч, схвально киваючи. Інтуiцiя знала: бiгти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.

Вона виявилася всюди права.

– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…

– У дихало йому!

– До печiнок!

– Н-на!

Трудова артiль майстрiв, що ремонтували Бiлу залу, пострибала у вiкно, звiвши нанiвець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спiйманого лиходiя. Мабуть, за час ремонту перейнявшись iдеалами добра, майстри тiльки й чекали можливостi втiлити iх у життя.

Пiйманий добродiй був одягнений ремiсником, дотримуючи заборони на брижi, буфи та пiр'я; навiть фартух на ньому був – як i на бiльшостi трудяг. Цей факт лише подвоював жагу вiдплати:

– Перевертень!

– Чесних людей ганьбити?

– Чесних людей грабувати?

– Н-на!

– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Вiдставити самосуд!

Важко дихаючи, месники розступилися, даючи бароновi

пройти до затриманого. Все було зрозумiло. Видавши себе за робiтника, злодюга приставив до стiни драбину й тихенько залiз у вiдчинене вiкно. Конрад задер голову: до Германа лiз, скотина! Стяг на пiдлогу покривало, розкидав речi… «Стратагеми», i тi взяв, спокусився дорогою палiтуркою. А як злякали, так i плигонув зi здобиччю через пiдвiконня. Ба, вчепився у вузол: не вiддерти. Мало до смертi не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – нi, мовчить i тримае мертвою хваткою…

Книга племiнника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровностi.

– Встати! Встати, мерзотнику!

– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два цi серви-задрипанцi мене наздогнали, коли б не нога…

Злодiй пiдняв розбите обличчя, i Конрад упiзнав негiдника.

– Гвоздило?! Вiн же цей… як тебе? Втiкач-нелегал з Бадандена?

– Ім'я забув? – через вибитi зуби злодiй шепелявив. – Фартить тобi, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаемось…

З вiкна пограбованих покоiв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц i Кош Малой.

– Свiтлосте! Звели хазяiновi не сваритися! Ну, за дверi…

– Я вас попереджав, ваша свiтлосте! Не на добро це все!..

– Я злодiя ловив! Вiн замкнувся, а я ловив… Ну й дверi, значить…

– Пом'янiть мое слово!

Дивлячись на розчервонiлу, сповнену мисливського запалу фiзiономiю Фернана Терца, барон згадав дурнувату розповiдь стряпчого: «…Злодюзi в Баданденi руку привселюдно рубали… А рука вiзьми й вирости наново, за тиждень». Почуваючи себе останнiм йолопом, Конрад уважно подивився на злодiя-невдаху. Сонце свiтило яскраво, тiнь втiкача-нелегала горбилася бiля нiг, намагаючись допомогти, не дати вiдiбрати вузол зi здобиччю…

Овал Небес!

Обер-квiзитор вирiшив, що зiр грае з ним поганi жарти.

У тiнi злодiя було три руки.

* * *

Хмаринка набiгла на диск свiтила. Барон клiпнув i виявив, що тiнь перетворилася на безформну пляму. Немов невiдомий доброзичливець, бажаючи врятувати Конрадiв здоровий глузд, зiм'яв тiнь у кулацi, як грудку м'якоi глини.

– Пошлiть по лiкторiв, – утома долала, але слiд було триматися. – І простежте, щоб злодiй не втiк. Нi, бити бiльше не треба… Досить з нього.

Хлопчисько-служка, посланий у лiкторат, повернувся швидко. Лiктора-кур'ера вiн зустрiв за чотири квартали вiд готелю, а вуличний патруль – бiля рибноi крамницi, де вартовi кокетували з гладкою перекупкою коропiв та в'юнiв. Конрад передав затриманого в чiпкi руки правосуддя, правосуддя поклало злодiя на ношi, складенi з двох алебард та одного плаща, i вiднесло до буцегарнi.

Правосуддя не вiдкидало дивних тiней, i з кiлькiстю рук у нього проблем не виникало.

Тимчасове непорозумiння вийшло з оформленням затримання. Записавши короткi свiдчення очевидцiв, барон раптом виявив, що дiйсно не в змозi згадати iм'я злодiя. Вилетiло з пам'ятi спритним горобчиком. Цвiнь-цвiрiнь… Теофрад… Е-е… Тофiль Сточек, вiн же Мiхель Ловчило… Нi, якось iнакше… Цвiнь… Цвiрiнь… Порятунок графа ле Бреттена, битва пiд лiхтарем – спогади замерехтiли, виявляючи провали, бiлi плями… Грабiжникiв було двое: крисюк i Сика Пайдар… Нi, трое! Звичайно, трое! Ось цей сучий син i е третiй спiвучасник: Трюфель Гнiздило, вiн же…

Це вiд перевтоми. Бувае.

– Вам пакет iз канцелярii Приказу, ваша свiтлосте!

– Давай сюди, – барон ступив до лiктора, заздалегiдь знаючи, що криеться в принесеному пакетi. Раптово пам'ять оговталася вiд сплячки, горобчик повернувся, спритно заходився клювати крихту за крихтою. – Прокляття! Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило, вiн же Мiхаль Ловчик з Бадандена! Згадав!

Лiктор, запобiгливо посмiхаючись, кивав обер-квiзитору.

Мовляв, згадали, згадали, а кричите чого?

А Конрад не мiг позбутися вiдчуття, що за рогом, куди потягли Гвоздила, ховаеться трирука тiнь – i крутить, регочучи, цiлих шiсть дуль.

Повернувшись до зали, вiн схопив келих рому, завчасно принесений хазяiном. Залпом випив мiцний «Претiозо», що вiддавав ванiллю; упавши в крiсло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своею видатною роллю в затриманнi зловмисника. Виламанi дверi покоiв у його викладi перетворилися на ворота ворожоi фортецi, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув пiдозрiлий шерех, – на сурмача, що пiдняв сонний гарнiзон на битву.

Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, мiстрис Форзац мовчала.

– А я!.. Флакон пiд пахву i гайда воювати! – всоте почав Копi, але спохопився. – Свiтлосте! Слухай, свiтлосте! Я знайшов! Знайшов!

Сяючи з гордостi, вiн поставив на столик флакон з перламутровою рiдиною.

– Ось! Неродуха!

Ввiчливий граф удав, нiби нiчого не помiтив. Карга хрипко розреготалася. На кам'янiй фiзiономii панi з'явився слабкий глузливий iнтерес.

– Бачу, – зiтхнув Конрад. – Ну то й що?

– А те! Якого лисого сестричцi цю капость тягати?

– Панi Вертенна або ви, мiстрис… Чи не будете ви такi люб'язнi пояснити пановi Малому, навiщо повнолiтнi гуртiвницi тягають iз собою певне зiлля?

– Ну, ти, свiтлосте, зовсiм мене за щеня тримаеш! – образився Кош. – Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти менi iнше скажи: Агнешцi навiщо всяка гидота здалася?!

«Хтива, але без наслiдкiв», – згадав барон характеристику гуртiвника Енца Кульгавого.

– Я не хотiв би обговорювати чесноти вашоi родини, добродiю.. Особливо в присутностi дам. Але гадаю, ваша сестра, ведучи досить вiльний спосiб життя, у такий спосiб… Ви мене розумiете?

– Не-а, свiтлосте. Не розумiю. Агнешка з гомолюпусiв, у неi тiчка. Раз на рiк, узимку. Тече й тхне до двох тижнiв, – здоровань нiтрохи не бентежився, викладаючи пiкантнi подробицi, наче йшлося про будову простенькоi iграшки. – Пiд час тiчки сестриця кобелiв на дух не пiдпускае. Горло порве! Одному, пам'ятаю, штиря вiдкусила… А в iнший час iй не зачати! Ось i кажу: неродуха Агнешцi – як до стiни яйця…

– А хлопець правий, – втрутився Ернест Рiвердейл. – Очевидна дивина.

– Дякую, добродiю, – з усiею щирiстю сказав Конрад. – За цiннi вiдомостi. Я думав, що знаю про перевертнiв достатньо, але виявилося… Без вас, клянуся Добрягою Сусуном, зроду-вiку б не здогадався.

Здоровань розплився в нiяковiй посмiшцi.

– Тами шо… Ми завсiгди… Знадоблюся, тiльки гукнiть…

Дивлячись на рудого, барон нагадав собi, що перлина ховаеться в слизькiй плотi молюска. Що урок можна дiстати вiд випадкового перехожого. Що фiлософи давнини багато в чому правi… У чому саме правi фiлософи давнини, вiн розмiрковувати не став, цiлковито зосередившись на трьох китах сьогоднiшнього огляду.