скачать книгу бесплатно
Обитель героiв
Генри Лайон Олди
Хто не знае Генрi Лайона Олдi? А ну-бо, озивайтесь!
Хто не знае, що цей мислитель живе в украiнському мiстi Харковi, а його рукою водять Олег Ладиженський та Дмитро Громов? Творчий тандем наших землякiв з'явився в лiтературi ще 1990 року i з того часу регулярно радуе нас своiми творами.
Хто не знае, що творчiсть Олдi вшановано не одною престижною премiею – тут i «Роскон», i «Фанкон», i «Зоряний меч», i «Странник», й безлiч iнших.
Але одного ви не знаете точно – що новий iх роман «Обитель героiв» виходить украiнською мовою ранiше, нiж росiйською, i ми з вами будемо мати ексклюзивне право його прочитання.
Отже, поспiшайте реалiзувати це право на заздрiсть пiвнiчним сусiдам.
«Зелений пес» вiдкривае нову серiю «Свiти Г.Л.Олдi». Тут ви знайдете традицiйний «олдiвський» стиль – безлiч пiдтекстiв, сумiш стилiв, карколомний сюжет, i безперечно – глибокi думки.
А головне – вiднинi усi новi романи харкiвського дуету Ладиженського та Громова украiнськi читачi будуть читати першими.
Бо так велiв сам Генрi Лайон Олдi.
Генрi Лайон Олдi
Обитель героiв
Том перший
Реттiя
Для багатьох вiдкриття простого факту, що чорне й бiле – всього лише слова, а зовсiм не протилежнi об'екти в моралi, етицi й буденностi, – величезна цiннiсть, покликана пiдтвердити iхню велемудрiсть.
Так дитина хвалиться матерi пiйманою жужелицею, у якiй для малоi втiлена вся краса свiтобудови, i викликае в найкращому разi поблажливу посмiшку.
Розпечене до бiлого залiзо, торкаючись зiниць, даруе вiчну чорноту.
Із чорних хмар падае бiлий снiг.
Тiнi личить темне, а iменi – свiтле, хоч бувае й навпаки.
Ну i що? Ви хочете сказати менi, що тут криеться якась таемниця?
Із записiв Нихона Сивочола
Люди не знають тiньового боку речей, а проте саме в тiнi, у пiвмороку, у глибинi й криеться те, що надае гостроти нашим почуттям. У глибинi вашоi душi – я.
Е. Шварц, «Тiнь»
PROLOGUS
Рип-рип-рип-рип, рип-рип-рип-рип…
Гарний початок великого шляху.
Стратег Герман пройшовся з кутка в куток, спритно пiдхопивши зi столу кубок з вином. Новi бежевого кольору ботфорти при ходьбi ледь порипували в такт крокам. Так, звiсно, Заповiт велiв лицарям Ранковоi Зорi берегти бiлими честь, помисли, одяг та взуття. Проте на час квесту дозволялися винятки. Надто вже гарний подарунок стрiльцям Чорного Аспiда – бiлоснiжнi постатi на обвугленiй i вкритiй попелом землi навколо Цитаделi. У цьому разi Заповiт лише м'яко рекомендував «по можливостi, свiтлi тони», але не наполягав категорично.
Молодий стратег дотримувався рекомендацiй: бежевi ботфорти, вершково-кремовi лосини, новомодний, завужений у талii камзол iз блiдо-блакитного сукна, два ряди срiбних гудзикiв… Втiм, у змiнному гардеробi було вбрання й темнiших барв. Командор зобов'язаний передбачити все, нехай навiть подiбний дрiб'язок i не належить до сфери стратегii чи тактики. Пригадуеться, гранд-професор Люгель Двоголовий з кафедри фунстрату повсякчас повторював на лекцiях: «Перемога починаеться не з флангового прориву кавалерii, а iз запасних гетрiв у багажi барабанщика!»
Герман мимоволi посмiхнувся, згадавши старого з його афоризмами, але одразу потамував усмiшку.
Не мiсце й не час.
Хвилину-двi вiн вивчав барельеф над камiном. На вiдмiну вiд незграбних полотен, розвiшаних у готелi на кожному кроцi, барельеф був зроблений надзвичайно майстерно. Не те що мазанина найманих живописцiв-батальерiв! Одухотворенi обличчя лицарiв, що тнули мерзенних слуг Чорного Аспiда сталлю й чарами, здавалося, свiтилися зсередини. Начебто Свiтло, якому вони служили, наповнило душi до краiв i тепер вихлюпувалося назовнi.
Вiдблиски полум'я камiна?
Чи тут не обiйшлося без дещицi мани?
Сам Герман, не будучи магом, цього визначити не мiг, а вiдволiкати Кристофера заради такоi дурницi вважав безглуздим i нетактовним.
Вiн ковтнув емурiйського мускату, оцiнив витонченiсть букета й неквапно обернувся. Чiпким поглядом окинув Бiлу залу й вiрних соратникiв, немов оцiнював вiйсько та диспозицiю перед майбутнiм боем. Яскраво горiли свiчки в шандалах i канделябрах – пiд стелею, на стiнах, на ломберному столику в центрi. Наближалася пiвнiч, але тут полум'я не залишало мiсця пiтьмi, виганяючи ii з найвiддаленiших закуткiв. Символiчно. У присутностi тих, хто тут зiбрався, так само, як i в iхнiх серцях, можливий тiльки найчистiший, найяскравiший, найжиттедайнiший вогонь, без найменших домiшок диму чи кiптяви.
Пафос? Звiсно.
Але пафос – це страждання людини пiд дiею сильноi пристрастi.
А серед нас нема тих, хто смiеться зi страждань i зневажае пристрасть.
Склад квесторiв i справдi був доволi вдалий. Герман не полiнувався ознайомитися з архiвами Ордену i з задоволенням переконався: його загiн унiкальний. У високосний похiд до Цитаделi вирушали благороднi майстри меча, бойовi маги й волхви-пiклувальники; часом – вправнi мисливцi та слiдопити, що вирiшили присвятити себе iдеалам Рiвноваги. Але досi не бувало випадку, щоб квест очолив випускник факультету фундаментальноi стратегii, який з вiдзнакою закiнчив магiстратуру унiверситету в Браваллi! І нiколи ще пiд орудою дипломованого стратега-унiверсала не збиралося воiнство таких виняткових чеснот.
Ось, примiром, Кристофер Форзац. Стоiть бiля вiкна спиною до всiх, у незмiннiй сiрiй хламидi, схожий на велетенську свiчку, увiнчану свiтлим полум'ям чуприни. Налаштовуе кришталеву кулю-обсервер, що лежить на пiдвiконнi. Обличчя Крiса не видно, але запевне вiн беззвучно ворушить губами, бурмочучи закляття. Вiн часто ворушить губами, навiть коли не чаклуе, а просто задумаеться. Тонкi пальцi музиканта ласкаво погладжують кулю, наче кошеня. Волхв-пiклувальник? Вiщун-люмiносернер? Бери вище! У його вiцi – вправний некромант-вербувальник, рiк тому блискуче захистив дисертат, залюбки склав кандидатський практикум з розверзання могил! І попри це – переконаний прихильник Ранковоi Зорi. Ну скажiть, коли i де некрот боровся проти Зорi Вечiрньоi?
– Германе, пора! Я готовий!
– Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспiшай, настане i твiй час…
Молодший нащадок древнього, хоча й зубожiлого роду, генiальний боець, найкращий учень маестро Франтiшка Челлiнi – Джеймс Рiвердейл вписувався в загiн, як вiртуоз-скрипаль у камерний оркестр. Саме на таких людях i тримаеться Рiвновага. Із Джеймсом стратег близько зiйшовся ще пiд час вступних випробувань i тепер несказанно радiв блискучому союзниковi. Радiсть – це добре. Радiсть – запорука перемоги. «Бо радiсть надихае на подвиги, додае сили та вiдваги, ведучи прямiсiнько до катастрофи задумiв Чорного Аспiда», – сказано в Заповiтi.
Джеймс перехопив погляд Германа – легко, заввиграшки, як перехоплював чужий клинок на випадi – й вiдкинувши з чола русяве волосся, пiдморгнув друговi. Годi, мовляв, хвилюватися, ми приреченi на успiх! Якби успiх задуманоi авантюри залежав тiльки вiд Рiвердейла, командор був би спокiйнiший за надгробну плиту… Сьорбнувши ще раз вина, Герман дорiкнув собi за недоречне порiвняння; i знову дорiкнув – за кумедну забобоннiсть. Але ж не даремно спливло, не випадково. Свою мiсiю стратега вiн на першому етапi виконав iз честю; тепер черга за тактиками – Джеймсом i Кристофером, воiном i магом.
– Про що задумався, красивий?
Грайливе контральто, сповнене м'яких обертонiв, з ледь помiтною хрипинкою на денцi. Вiд голосу Агнешки командора пробирав солодкий трепет, i перед цiею слабiстю пасував навiть «золотий» диплом магiстра з вiдзнакою.
Стидовисько.
На мить увiйшовши в смислотранс, Герман повернув душi спокiй i обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нiтрохи не бентежачись, сидить на колiнах у Санчеса, а злодiй обiймае ii за стан. Спокiй миттю вивiтрився, а сам стратег безнадiйно почервонiв. Нi, вiн не хлопчисько, вiн доросла людина i все чудово розумiе – любов, пристрасть, нарештi, банальне кокетування! – але ж iснують якiсь межi пристойностi!
– Я думаю про нашу спiльну справу. І всiм би радив зiбратися з думками.
– Навiщо наперед загадувати? – щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець бiлявий локон. – Я, либонь, серед вас одна дiвка незамiжня, менi й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремiя, отут уже менi краще гав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твiй i клопiт – заздалегiдь розраховувати-прикидати.
І з несподiваною теплотою посмiхнулася Германовi:
– Не бiйся, командоре, не схибимо. Вчуемо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дiвочому.
Посмiшкою у вiдповiдь Герман подякував дiвчинi за добре слово. Зараз кожне пiдбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанiя стратега. Вiн за будь-яку цiну зобов'язаний домогтися успiху! І не тiльки тому, що квестори довiрили йому своi життя. Є дещо незрiвнянно значимiше! Чотирирiчний цикл добiг кiнця, i тепер вiд них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кiнець тиранii Чорного Аспiда? О, у мрiях Герман уже бачив, як, немов зачарованi, бiлiють вугiльно-чорнi стiни Цитаделi, як злiтае над вежею переможний прапор Ранковоi Зорi, а вранiшне сонце щедро золотить прапор переможцiв i крiзь знiвечену, обпалену, розтрiскану землю пробиваеться перша зелена парость.
Ось мета, гiдна дворянина й патрiота!
І нехай смiються цинiки, тицяють пальцями дурнi, глузують обивателi, проклинаючи «мзду на рiвновагу» i прагнучи позбутися безглуздих, за iхнiми куцими мiрками, витрат – не iм, нудним i гiдним жалю, судилися високе життя й велика честь!
– Тривога, панi та панове… Овал Небес! До бою!
Кристофер не змiнив пози, залишився бiля вiкна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таемничих пасах, а плечi пiд хламидою поширшали, здiйнялись горбами м'язiв, рiдко властивими магам його профiлю, що не визнають «Нихоновоi школи». Некрот ще тiльки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обiймiв злодiя i тепер виверталася iз сукнi; а здавалося – iз самоi себе. Як блискавичний Джеймс опинився бiля дверей з рапiрою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.
– Овал Небес! – встиг повторити маг, перш нiж гримнуло по-справжньому.
Із трiском вилетiла вiконна рама, обсипала некроманта дощем гострих, як лезо, скалок. У кожнiй з них палало багряне полум'я. Порив вiтру промчав по залi, гасячи свiчки. Герман рвучко пригнувся; наступноi митi арбалетний болт, глухо ухнувши, знiс зi стiни шандал над головою стратега. З долонь Кристофера зiрвалося гроно зеленавих виноградин, вiялом розсипалось у нiчнiй пiтьмi; майже одразу некрот охнув i купою ганчiр'я осiв на пiдлогу. Агнешка загарчала. Хижий силует виник у вiкнi, зупинив стрибок вовкулаки, i обое покотилися по битому склi.
Дверi вивалилися, i Джеймс Рiвердейл, засмiявшись, зустрiв гостей сталлю.
LIBER I
Конрад фон Шмуц, обер-квiзитор всевидющого приказу
CAPUT I
«А в цьому готелi з пiдлоги до стелi – весь шлях вiд землi до небес…[1 - Тут i далi – вибранi цитати з народних реттiйських пiсень минулого столiття, опублiкованих у збiрнику «Фольклор Батькiвщини», за редакцiею Адальберта Меморандума, штабс-секретаря Ложi Силаботонiкiв.]»
– Дозвольте вашу ручку! Вашу дорогоцiнну! Сюди, сюди, на подушечку…
– Тримайте. Пальцi розпарилися?
– Дивовижнi пальчики! Чудовi! Як нiгтик робимо? Лопаткою, списиком?
– «Гусячим яечком». Кутикулу не видаляти, зсунути кипарисовим шпателем. І край нiгтя по обiдку – бiлим лаком.
– О, ваш смак, як завжди, бездоганний! Основний лак – «Палевий перл»?
– Нi, «Перлистий iнiй».
– Чудово! Почнемо, почнемо…
Поки досвiдчений цирульник-нiгтяр займався його пальцями, барон Конрад фон Шмуц уважно, не сказати б прискiпливо стежив за другим цирульником – стригунцем, що обслуговував службову перуку барона. Майстер скiнчив завивати буклi, легко закрiпив косу на золотому дротi й зараз, вправно орудуючи шпильками та обручем, надавав перуцi форми. Поруч чекали своеi черги пудрениця, помада для волосся, зварена з ведмежого жиру з гелiотропом, та срiбна брошка – самка грифона розпростерла крила над гнiздовищем.
Суворий погляд барона потеплiшав i пом'якшав.
Цирульня «Іридхар Чиллал», заснована однойменним куафером, втiкачем iз Ла-Ланга, засудженим на батькiвщинi до змiiноi ями довiчно за спотворення вигляду царствуючоi особи, славилася на всю Реттiю. Працювали тут вiртуози, здебiльшого нелегали. Хазяiн, вихований у схiднiй суворостi, регулярно нагадував працiвникам про принади змiiних ям i вiчну правоту клiентiв, тож скаржитися не доводилося.
А яка тут водилася огiркова олiя!
А яких п'явок ставили до скронь i на зап'ястки!
Думка про п'явок дивовижним чином нагадала бароновi про призначену на сьогоднi дуель iз зухвалим корнетиком Лефевром, названим сином полку кiнних пращникiв. Шмаркач, молоко на губах, рiденькi вусики, а туди ж! Уголос, в офiцерських зборах, розмiрковувати про переваги та недолiки працiвникiв Всевидющого Приказу, применшуючи першi й без мiри перебiльшуючи другi… Нахаба зволив зневажливо вiдгукнутися про розкриття «Справи мокрого виродка», за яку Конрад, обер-квiзитор огульно знеславлюваного Приказу, одержав перший ранг i подяку вiд прокуратора Вiльгельма Цимбала. Мовляв, буйного манiяка, спiйманого на гарячому, при вчиненнi опору, зарубае кожен бовдур! А якщо ти не бовдур, як бiльшiсть Всевидющих, то будь ласкав узяти живцем i кинути до буцегарнi! Рубати ми всi вмiемо…
І корнет багатозначно опустив долоню на ефес шаблi.
«Хлопче! – сказав йому барон, не звертаючи уваги на шум зборiв, якi почасти подiляли смiховиннi погляди шмаркача. Падiння моралi давно не дивувало Конрада фон Шмуца. – Коли наступного разу я братиму манiяка, я неодмiнно звернуся до вас за порадою. Оскiльки сам у теорii не мастак, бо вiддаю перевагу сухiй практицi. А от вам, як i вашим товаришам по службi, котрих минулоi осенi неабияк вiдколошматили ятричанськi кожум'яки, я б рекомендував якомога рiдше розмiрковувати про чиюсь компетентнiсть…»
Шкода, наступнi пасажi, справжнi перли красномовства, так i не пролунали. Корнет збуряковiв, пожбурив у голову барона кухоль iз грогом, промахнувся й довiв справу до дуелi. А оскiльки нанесення тiлесних ушкоджень працiвникам Всевидющого Приказу каралося стратою через заморожування, бароновi довелося вiдiслати посланця до спецарсеналу – замовити «секундантiв». Шаблi-торохтiлки, едина зброя, з якою квiзиторам усiх рангiв дозволялося виходити на поединки честi, без попереднього замовлення на руки не видавалися.
«Завтра ввечерi, хлопче, – тоном, здатним заморозити вискочку без суду та слiдства, кинув обер-квiзитор. – У час Бабака, коли сонце сiдае; бiля обителi Веселих Братiв. І прошу не спiзнюватися, я вам не дiвка на виданнi…»
Корнет чекати до завтрашнього вечора не хотiв, але його, зв'язавши й кинувши в куток, умовили розумнiшi товаришi по службi. Навряд чи родинi Лефевра було б приемно зберiгати в родовому склепi крижану статую хлопчиська, щодня стежачи, щоб не розтанула…
– До вас кур'ер, ваша свiтлосте!
Голос цирульника вивiв Конрада iз задуми. Є народна прикмета: кур'ер у вихiдний – чекай неприемностей. А народ, вiн даремно не скаже.
– Депеша? Усне послання? – допитувався барон з очевидним роздратуванням.
– Депеша, ваша свiтлосте.
– Нехай увiйде й зачитае.
– Вголос?
– Звiсно, вголос.
– А якщо там службовi таемницi? – нiгтяр розхвилювався й навiть зробив бароновi трiшки боляче, смикнувши шпателем.
На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата, виколотого в улоговинцi мiж великим i вказiвним пальцями правоi руки Конрада. Звiсно, на щастя не для самого барона, а для роззяви-цирульника. Сокира в пучку рiзок, право карати й страчувати, – емблема Всевидющого Приказу – належала до тих зображень, що цiлком здатнi самi постояти за себе. Знаючи це й пам'ятаючи про спадкову запальнiсть фон Шмуцiв, бiдолаха-нiгтяр побiлiв, як крейда.
– Пробачте великодушно, ваша свiтлосте! Ми – люди маленькi…
У душi Конрад не гнiвався на цирульника за докучливiсть. Якби був обер-квiзитор на мiсцi не цивiльного реттiйця, а бiженця-нелегала, то й поготiв не хотiв би виявитися свiдком таемниць Приказу. Але брати депешу в розпаренi руки, ламати печатку, псуючи все задоволення вiдвiдин цирульнi… Мимохiть Конрад помiтив, що майстер-стригунець призупинив роботу над перукою i чекае, напружено зiщулившись. Із-за штори, що вiдокремлювала салон вiд лабораторii шиньйонiв, блиснуло каре око власника цирульнi. В оцi виразно вiдбивалася пам'ять про змiiнi ями та мiнливiсть вдачi вельможних осiб.
– Гаразд, – змилостивився барон, iдучи на компромiс. – Нехай кур'ер увiйде, розгорне депешу й пiднесе менi до очей. Я сам прочитаю. Без розголошення, так би мовити, таемниць.
Бравий кур'ер виник як на помах чарiвноi палички. Сургуч печатки хруснув, аркуш пергаменту розгорнувся iз глузливим шурхотом.
«…негайно прибути… – розбирав Конрад знайомий витончений почерк, похмуро усвiдомлюючи, що його вихiдний день закiнчився, не почавшись, – до мiсця подii… провулок Усiкновiння Глави, будинок чотири, готель „обитель героiв“… слiдчий наряд у складi дюжини лiкторiв вислано… провести огляд iз стараннiстю… цим завiряю…»
І пiдпис.
Вiльгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.
Перед вiдходом, як розраду, барон придбав у раболiпного Іридхара новий набiр для манiкюру. У гнiздах екзотичноi
скриньки лежали пилочки нiгтьовi й полiрувальнi, паличка для задирок, жезл iз апельсинового дерева для зсування кутикули, малi ножицi та п'ять флаконiв з лаком.
Обер-квiзитор першого рангу, згiдно зi Статутом, повинен бути взiрцем для наслiдування. А вiдвiдування цирульнi, самi бачите, не завжди можна довести до логiчного кiнця.
