скачать книгу бесплатно
– Що саме ви чули? В який час?
– Близько пiвночi. Я в готелi ночував. У вiльнiй кiмнатi.
– Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на мiсцi.
– Я… не спав, ваша свiтлосте.
– Чому? – фон Шмуц картинно пiдвiв брову. Зазвичай це вбивало свiдкiв наповал.
– Я… я був не сам.
– І, природно, не з дружиною.
– Ваша свiтлосте! Благаю! Вiолета мене вб'е! Ви ii не знаете!
Здаеться, готельер полюбляе скакати в гречку. Вiн хотiв упасти бароновi в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подiбних витiвок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Вiолетою Трепчик.
– А це залежить вiд вас, друже мiй. Вiд вашоi вiдвертостi й бажання допомогти дiзнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своею прихильнiстю?
– Куховарку, ваша свiтлосте.
– ii я допитаю пiзнiше.
– Насмiлюся зауважити, ваша свiтлосте: Аничка… куховарка тобто – вона нiма. ii допитати важкувато буде.
– Зате ви говiркий за двох. Розповiдайте, що чули.
– Ох, чув! Упаси Вiчний Мандрiвцю таке двiчi почути! Спершу репетувати почали. Репетують i репетують, а слiв не розiбрати. Потiм грiм ударив, iз чистого неба. Ударив, значить, упав i давай качатися у нас пiд вiкнами! Трiск, гуркiт, скло, чую, б'еться – а воно, знаете, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним i торгуюся, i по матiнцi…
– Скляра облишмо. Що ще чули?
– Залiзо дзенькало. Лайка, лемент, i вив хтось. Моторошно, немов на небiжчика… І ще вони смiялися.
– Хто – вони?
– Не знаю, ваша свiтлосте. Грiм, трiск, лайка, а вони смiються. Аж мороз поза шкiрою… А потiм замовкли. Не до смiху стало, либонь.
– Що ви робили в цей час?
– Вам би все насмiхатися, ваша свiтлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхiття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув i вiд страху тремтiли! Вона хоч нiма, а все чуе…
– Добре. Далi що було?
– Далi? Все. Тобто, нiчого. Стихло далi. Ще начебто вiз вiд готелю вiд'iхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднiлося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром i чисто жах! Та ви самi бачили, ваша свiтлосте. Ну, я вiдразу хлопця у Всевидющий Приказ вiдправив: доповiсти про подiю. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо мое та бiда, значить…
Барон змiряв Трепчика поглядом i вирiшив вiд уточнюючих запитань утриматися.
– Як менi повiдомили, зникло шiсть ваших пожильцiв. Це вiрно?
– Чиста правда, ваша свiтлосте. Усi, хто був, i пропали.
– У якому розумiннi – всi?
– Ну, всi, хто в готелi жив. До одного.
Конрад подумав, що в «Притулку героiв» вiльно розмiстилося б пiвроти драгунiв. За бажання разом з кiньми. Однак вiд зайвих запитань i цього разу вiдмовився. Зрештою, яке йому дiло, процвiтае Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться – з'ясуемо.
– Постояльцi записанi в книгу?
– Ясна рiч, ваша свiтлосте! У нас iз реестрацiею повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…
Дивитися книгу записiв, пухку й набиту даними, як горище – старим мотлохом, барон почав з першоi сторiнки. Його скрупульознiсть, не сказати б в'дливiсть, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досi був неодружений. Одним з небагатьох мудрецiв, кого радували згаданi якостi обер-квiзитора – ретельнiсть i незалежнiсть – був прокуратор Цимбал. Але вголос прокуратор нiчого не казав: вважав, що озвучена похвала спiвробiтникам Приказу шкодить.
А лiктори й квiзитори у свою чергу знали: мовчить, отже, задоволений.
Судячи iз записiв у книзi, «обитель героiв» справдi користувався широкою популярнiстю. Барон зажадав данi за минулий рiк, потiм за позаминулий, довiв хазяiна до серцевого нападу. Ось вона, ще одна загадка. Рiк за роком гостьовi покоi повнi-повнiсiнькi, блудлива куховарка Аничка, мабуть, трудиться зi свiтанку до заходу, а потiм – iз заходу до свiтанку, пожильцi роем рояться, отримуючи збочене задоволення вiд тутешнього декору, а тижня пiвтора тому, з початку листвянчика-мiсяця – як вiдрiзало.
Нещасних шестеро, i нiкого бiльше!
Можна процитувати пана Трепчика: «Погром i чисто жах!»
Залишалося пояснювати «мертвий сезон» або наявнiстю якогось забобону, або кричущою скандальнiстю шiстьох гостей, жити поруч з якими не захотiв нiхто. А може, вони з недоброi вдачi пересварились на нiч у камiннiй залi та й перебили одне одного? А трупи вивiз сам хазяiн, ховаючи кiнцi в воду заради репутацii готелю…
Інших версiй на думку не спадало.
Імена, що значилися в книзi останнiми, також нiчого не говорили бароновi. Агнешка Мала, уродженка Глухоi Пущi, гуртiвниця, повнолiтня… Лайза Вертенна, вiльна метальниця, лiцензiя найму дiйсна до… Джеймс Рiвердейл, вiконт де Треццо… Кристофер Форзац, маг… Санчес Панчоха, експерт iз запiрних пристроiв… Герман фон Шмуц, з Мiельських Шмуцiв…
Овал Небес!
Барон заново перечитав останнiй запис. Збiг? Випадковiсть?! Крива усмiшка спотворила рот Конрада, i нервовий тик цього разу був нi до чого. У збiги й випадковостi обер-квiзитор першого рангу вiрив ще менше, нiж у забобони.
Зниклий безвiсти пожилець «Притулку героiв» Герман фон Шмуц, доводився бароновi рiдним племiнником.
* * *
Дехто з товаришiв по службi чи, скажiмо, з каторжан Тiнжерських каменоломень, серед яких зустрiчалися колишнi клiенти барона, мiг би пiдтвердити: Конрад Зануда вмiе тримати удари долi. Тiльки дуже уважний спостерiгач помiтить, як твердiють на мить риси обличчя, як здуваються, щоб вiдразу опасти, жовна на вилицях; i складка мiж бровами, дуже каверзна, якщо ви дбаете про вiдсутнiсть зморшок, наливаеться кров'ю, стаючи схожою на калiграфiчно виписану лiтеру «швах».
На щастя, уважних спостерiгачiв, так само як товаришiв по службi й каторжан, поруч не виявилося. А за мить обличчя фон Шмуца набуло звичайного, замкнено-буркотливого виразу. Вiн вiдклав список i задумався, втратив на якийсь час будь-який iнтерес до навколишнього.
Судячи з усього, в момент нападу чудова шiстка перебувала в Бiлiй залi. Звiдти гостi зникли – живi або мертвi. Якщо вiдкинути версiю «внутрiшньоi» бiйки, виникае iнший варiант: у пожильцiв була якась спiльна справа, котра, м'яко кажучи, виявилася не до смаку таемничим лиходiям. Але уявити собi справу, здатну об'еднати настiльки рiзношерсту компанiю? І логiка, i уява вiдмовляли категоричнiше, нiж цнотлива панна – пiдступному спокусниковi. Ну, скажiть, що спiльного мiж повнолiтньою гуртiвницею, вiконтом де Треццо, експертом iз запорiв i племiнником обер-квiзитора, дипломованим стратегом-унiверсалом?!
– Усi вони – лицарi Ордену Зорi, пане барон. Квестори цього сезону.
Барон обернувся так рвучко, що повiтря довкола нього, здавалося, закрутилось маленьким смерчем.
– Хто пропустив?!
Запитуючи, Конрад демонстративно дивився повз струнку панi середнього вiку, яка проникла в готель вочевидь недозволеним, не сказати б злочинним шляхом. Мало того, що якийсь тюхтiй з лiкторiв прогавив гостю; мало того, що ця особа дозволяе собi переривати чужi мiркування, то вона ще й вища за барона на цiлi пiвголови! Незважаючи на пiдбори й гордовиту поставу фон Шмуца! Правда, замшевi черевички незнайомки також мали досить солiдний пiдбор, а капелюшок – тулiю у формi башточки, але хiба в цьому справа? Хтось зараз поплатиться за неуважнiсть! І обер-квiзитор знае, хто саме: он треться у дверях, бельбас, пiтнiе вiд страху.
– Прошу вас, не гнiвайтеся. У лiкторiв не було вибору.
– Он як, панi? Не було вибору?!
Лютий погляд пропав даремно: дама посмiхалася без виклику, але з гiднiстю.
– Звiсно, ваша свiтлосте. Дозвольте вiдрекомендуватися: Генрiетта Кукiль, м. н. к., вiгiла Тихого Трибуналу.
Вона зняла нитяну рукавичку, простягла бароновi витончену ручку. З доволi посереднiм, зауважимо, манiкюром. І лак з дешевих. Цiлувати нахабi руку, тим бiльше недоглянуту, барон не збирався, а обмiнюватися з дамою, нехай навiть магiчкою найвищоi квалiфiкацii, рукостисканням – поганий тон. На жаль, для процедури верифiкацii повноважень не iснуе нi чоловiкiв, нi жiнок.
– Конрад фон Шмуц. Всевидющий Приказ, обер-квiзитор першого рангу.
Долоня у вiгiли виявилася твердою – i при цьому теплою, майже гарячою. Мана через край хлище? Барон знав, що зараз мае вiдчути Генрiетта у якостi гарантii дiйсностi чину та рангу спiврозмовника. Легкий, схожий на укус кропиви, опiк пучка рiзок i потрiйний укол вкладеноi в них сокирки. Квiзиторськi стигмати – не найприемнiша у свiтi вiрча грамота, зате пiдробка виключена. Стигмат спiвробiтникам вищих рангiв наколювався пiд наглядом одного з трьох знаменитих «колачiв», королiвських кобникiв-графологiв: Геронiма Баска, Жан-Поля Індички та Петруччiо Брiгелло, авторiв спiльного шрифтового триптиха «Корабель худих у гаванi Арнольфанi».
Ага, спрацювало. Поморщилася.
У вiдповiдь на лiвiй щоцi вiгiли проступило невидиме досi клеймо: по-особливому перехрещенi двi стилiзованi лiтери «Т». Знак Тихого Трибуналу. Вважалося, що поеднання двох «Т» утворить спрямоване вгору вiстря меча, i пiд ним – хрест. Символ караючоi зброi та перехрестя людських доль. Барон, на жаль, нiчого подiбного в емблемi не вбачав, як не намагався (а намагався неодноразово). Хрест, на його погляд, виходив убогий; на перехрестя доль не тягнув. Та й верхнiй кутик з вiстрям меча не асоцiювався. Максимум – двосхилий дах будиночка, як його малюють дiти.
Що вони про себе думають, цi вiги? Невсипущi? Напустили туману, висмоктали з пальця безлiч прихованих значень у простих двох лiтерах – а насправдi… Спати бiльше треба! Якщо вiрити медикусам, для здорового глузду дуже корисно.
– Радий знайомству, колего.
Короткий офiцiйний уклiн: строго за Статутом, нi на волосинку нижче.
– Навзаем, колего.
Сухий укорочений реверанс: точна копiя поклону в дамському варiантi.
«І все-таки, чому лiкторам звелiли не повiдомляти про подiю в Трибунал? Хотiли виграти час? З якою метою?!»
– Ви затрималися, колего. Дозвольте запитати: чому? Слiд холоне, самi розумiете…
– Подiляю вашу стурбованiсть, колего. Але сезоннi збурення в Найвищих Емпiреях завадили волхвам-локаторам вiдразу зафiксувати критичний викид мани. Поки картина прояснилася, поки локалiзували мiсце…
Барон вдоволено кивнув:
– Отже, викид мани все-таки був. Та ще й критичний. Я так i думав.
– Можу вас запевнити: був. Рiвень я зараз уточнюю. У кожному разi, це означае, що справа мае бути у провадженнi Тихого Трибуналу як злочин iз застосуванням магii, що збiльшуе провину. Чи не проведете ви мене безпосередньо на мiсце подii, колего? Пiсля чого…
– Із задоволенням, колего. Щоб ви могли переконатися: крiм викиду мани, тут розiгралася цiла баталiя iз застосуванням стрiлецькоi та холодноi зброi. Я, до речi, припускаю, що магiю застосували не зловмисники, а потерпiлi, в рамках самооборони. Що знiмае питання про «обставини, якi збiльшують провину». І виходить, справа належить до компетенцii Всевидющого Приказу, який я маю честь представляти.
Якби Конрад не був абсолютно впевнений, що дуель призначено на вечiр, вiн мiг би подумати, що двобiй уже почався. Зазвичай маги Тихого Трибуналу – тихi, сiрi хлопи, слова клiщами не витягнеш. А тут просто свiтська левиця! Нi, нам левицi нi до чого, у нас дiзнання, а не полювання…
– Ваша версiя, колего, доволi цiкава, – вiгiла iронiчно примружилася, поправляючи попелястий локон, що вибився з-пiд капелюшка. – Шкода лише…
Заливчаста трель спiвочого дрозда завадила iй закiнчити фразу.
– Перепрошую, мене викликають.
Генрiетта Кукiль витягла iз сумочки витончену пудреницю, прикрашену емаллю, рiзьбленням i насiчками. У покришку пудреницi зсередини було вбудоване люстерко, куди вiгiла й спрямувала погляд. Барон тактовно вiдiйшов, скоса спостерiгаючи за «колегою». Якусь хвилину Генрiетта мовчки слухала те, що було чутно iй однiй, потiм беззвучно заворушила губами. Пудра вiдразу легким струмком здiйнялася в повiтря, вигинаючись змiею. Вiгiла цокнула язиком, немов дiвчисько, i пудра вляглася на мiсце.
Тихо клацнула покришка.
– Здаеться, нашi вiдомства знайшли спiльну мову, – Генрiетта обернулася до барона. – Нам з вами пропонуеться вести цю справу разом. Можете перевiрити: прокуратор Цимбал видав письмове розпорядження.
– Нiколи не сумнiвався в мудростi начальства. Дозвольте глянути на вашу пудреницю? Дякую… О, старовинна робота! Чудова рiч! Де такi роблять?
– Службовий артефакт. На щастя, його можна застосовувати не лише для рапiд-конексусу.
– А я, – не втримався барон, – придбав сьогоднi дивовижний манiкюрний набiр.
Вперше дама глянула на спiврозмовника з щирим iнтересом.
– Вiн у вас iз собою? Дозвольте, у свою чергу… Яка краса! Де ви його купили, якщо не секрет?
– Ну якi тепер мiж нами секрети? В «Іридхар Чиллал».
– Але ж у них все таке дороге! – мимоволi вихопилося у вiгiли.
– Краса вимагае жертв! – в голосi барона проскочили нотки самовдоволення, i Конрад подумки вилаяв себе за нестриманiсть. – То що ви казали про Орден Зорi? Це мае вiдношення до справи?
– Найбезпосереднiше.
SPATIUM I
Орден лицарiв Зорi або Синопсис архiвiв Тихого Трибуналу
Хендрик Землич, пiзнiше вiдомий як Хендрик Високосний, сказав ще замолоду: «Веселка – всього лише кривий шлях вiд чорного до бiлого!» Заяву було пiддано рiзкiй критицi живописцями, фiлософами й вiщунами погоди, але мова не про це.
З хибного афоризму, в якому виразно звучав юнацький максималiзм, помножений на фанатизм i самовiдданiсть Хендрика, як дуб iз дрiбного жолудя, згодом вирiс унiкальний Орден Зорi.
Ще за часiв служби помiчником унiверситетського архiварiуса, розкопавши в анналах звiд записiв Еразма Чарiвника, що дивом потрапив у вiльний доступ – зокрема, «Давне добре зло», «Пуп Землi, як вiн е», а також «Основи Унiверсуму» з купюрами цензорiв, – наш герой зробив ряд висновкiв, що мали за наслiдок речi дивовижнi й непередбаченi. Згiдно з його майбутнiми «Максимами», боротьба чистих, без домiшок Добра i Зла, iнакше кажучи, Свiтла й Темряви, у нашому матерiальному свiтi виведена за дужки й неможлива в принципi через недосконалiсть людськоi природи. Проте вона продовжуе впливати на iснування цивiлiзацii. Рафiноване Добро й концентроване Зло легко видiлити в кожнiй точцi будь-якого окремо взятого конфлiкту, якщо не вдаватися в загальну суть самого конфлiкту й не персонiфiкувати цi сили в конкретних особистостях – знову ж таки тому, що свiт i люди втратили досконалiсть.
Але досконалiсть, на щастя, не втратила свiту i людей.
«Кривими шляхами йдете ви до iстини, – сказав аскет-маньерист Денiел Олiв'е, ознайомившись iз „Максимами“. – Манiвцями тягнетеся ви до неi. А я лежу пiд вишнею, обтяженою плодами, i кiсточками плююся вам услiд, коли ви проходите повз мене».
Заява Олiв'е породила силу тлумачень, але рiч не в них.
Як iз подiбними поглядами на життя та кепським характером, обтяженим хронiчною меланхолiею, Хендрику Земличу вдалося ввiйти в довiру до Губерта Раптового, п'ятого герцога д'Естрем'ер, iсторiя замовчуе. Можливо, це пов'язано зi зрадою дружини Губерта й полюванням на вiдьом, що почалося пiсля цього мезальянсу; можливо, приводом послужила трагiчна загибель сокола Чаплеiда й оголошена жалоба за птахом. Так чи iнакше, в Естрем'ерi, на кордонi з Реттiею, Малабрiею та Пiвденним Анхуесом, було виокремлено чималий шмат територii, названий Чорно-Бiлим Майоратом, i передано у володiння заснованому буквально за кiлька днiв перед тим Ордену Зорi.
Покровителем Ордену, спершу – земним, а через двадцять один рiк – i небесним, став Губерт Раптовий.
Першим великим магiстром Ордену, двоединим втiленням Чорного Аспiда й Бiлого Голуба, став Хендрик Високосний.
Догматом Ордену й керiвництвом до дii стала боротьба двох начал у чистому виглядi.
