скачать книгу бесплатно
Конрад фон Шмуц не зважав на забобони. І смiявся, коли йому казали, що стригти нiгтi в суботу – прикмета або майбутнiх втрат, або приходу коханого. Але зараз, у шостий день тижня, поганяючи ворону кобилу до провулка Усiкновiння Глави, вiн був схильний визнати наявнiсть у забобонах зерна iстини.
Гарний настрiй барона як рукою зняло.
Залишався прихiд коханого.
* * *
Готель заздалегiдь оточили лiктори, розiгнавши роззяв, нечисленних тут, на околицi, такоi ранньоi години. Зупинивши кобилу на розi, Конрад розглядав мiсце подii здаля, не кваплячись наблизитися. Старий метод початку слiдства, неодноразово перевiрений на практицi. Першi мiркування, а точнiше – вiдчуття та передчуття, невиразнi, напiвсформованi, як зародок в утробi матерi, несуть у собi прообраз майбутнiх знахiдок i вiдкриттiв. Головне – не поспiшати, не давити бульбашки-дурнички, що спливають на поверхню. Згодом, перебродивши в казанi глузду, нiсенiтниця перетвориться на вино розумiння.
Барон знав, що схильний до сентиментiв i псевдопафосу. Ну то й що? Це теж частина методу. Як i вiдданий йому цинiзм, що чекае своеi черги в засiдцi.
Фасад i парадний пiд'iзд «Притулку героiв» не справляли враження сцени, де вiдбувся фiнальний акт трагедii. З каштанiв, що росли вздовж провулка, мирно обсипалися плоди – твердi, немов з обпаленоi глини. Один каштанчик трiснув найближчого лiктора-охоронця по макiвцi: бiдолаха зняв кiвер, аби витерти рукавом спiтнiле чоло, i тепер ображено вертiв головою. У лазуровому мундирi, пiдперезаний червоним поясом, огрядний, розчервонiлий i спiтнiлий вiд трудiв праведних, лiктор чудово доповнював картину ранньоi осенi. Осiнь… Жовте, багряне, темно-зелене листя… Лiкторiв кiвер – темно-синя лопасть iз сукна, обшита яскраво-червоним галуном; плюмаж з рудого пiвнячого пiр'я, латунна кокарда. Палiтра щедрого живописця. Ага, ось i перша невiдповiднiсть.
Готель категорично не вписуеться в пейзаж.
Вiн чорно-бiлий.
Лiхтарi при входi: злiва – чорний, зi змiею, що обвилася навколо стовпа, справа – бiлий, увiнчаний оптимiстичним голубом. Стулки вхiдних дверей: права пофарбована свинцевим бiлилом, лiва – казенною тушшю, що йде на звiти й рапорти. Лiва частина будинку, вiд вiконець цокольного поверху до черепицi на даху – кольору розплавленоi, киплячоi смоли; права, вiд входу в льох-льодовик, де зберiгаеться iстiвне, до комина – снiгова цiлина, незаймана, не порушена навiть пташиними слiдами. І лiплення на стiнах: голуби, горностаi, агнцi, единороги й зебри-альбiноси мiгрували на схiд, зате захiд мiцно окупували аспiди, ворони, зембiйськi пантери й чупакабри, що ссуть кров з домашньоi птицi.
Крилося в цiй двобарвностi щось неприемне, викликаючи вiдразу.
Конрад спробував згадати плiтки чи чутки, пов'язанi з «Притулком героiв», i врештi-решт залишився нi з чим: пам'ять вiдмовляла. Якась дурня, iгри золотоi великосвiтськоi молодi… нi, не iгри, а справляння рiдкiсного обряду, цiкавого тiльки вузькому колу втаемничених… Прокляття! Гаразд, згадаемо. Або подамо запит до архiву Приказу, там знайдеться будь-яка iнформацiя – про останнiй приступ мiгренi у Вiчного Мандрiвця, про мiсячну затримку в Нижньоi Мами…
– Здравiя желаем, пане обер-квiзиторе!
Ага, примiтили. У кого тут око найзiркiше? – ну звiсно, в прибитого каштаном. Поспiшае назустрiч, квапиться, спотикаеться вiд запопадливостi. Он сокирка мало не випала з-за пояса. Даремно, звичайно: працiвники Всевидющого Приказу будь-яких чинiв i звань повиннi бути статечними й вселяти повагу, нехай i в присутностi безпосереднього начальства.
Спiшившись, барон кинув повiд лiкторовi, що пiдбiг, кивком вiдповiв на вiтання й рушив до готелю. Позаду цокали копита коня й тупотiли чоботи здорованя. Сам лiктор мовчав, очiкуючи запитань. Напевно, знав барона в обличчя й пам'ятав, що той не любить базiк.
А ще Конрад фон Шмуц не любив людей, вищих за нього. На жаль, таких виходила безсумнiвна, огидна бiльшiсть. Тому обер-квiзитор носив взуття на високих пiдборах i часто пiддавався мiзантропii.
– Що сталося? – не обертаючись, поцiкавився барон.
– Насмiлюся доповiсти, ваша свiтлосте, побоiще. Бойовисько з ускладнюючими обставинами.
– Коли?
– За всiма ознаками, опiвночi. Шестеро постояльцiв згинуло. У Бiлiй залi розгром. З боку Четвертого тупика – слiди збройного опору.
– Опору? Кого й кому?
– Не могу знать! Думаю, постояльцiв цим… лиходiям, що побажали залишитися невiдомими!
– Тiла загиблих? Пораненi?
– Вiдсутнi, ваша свiтлосте! Або вивезенi, або того… магiчним шляхом!
– Сусiдiв опитали?
– Тут сусiдiв – кiт наплакав. Якi е, тих опитали, iз стараннiстю…
– Ну?
– Не бачили, не чули. Замкнулися вночi на всi замки й тремтiли зi страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтiли, якщо не бачили й не чули? – знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч е чого, хоч нема.
– Викид мани зафiксований? Рiвень?
– Не могу знать! Нам наказали до вашоi появи не доповiдати про подiю в Тихий Трибунал!
Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу пiдняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вiльгельм, досвiдчений iнтриган i хитра бестiя, випадкових наказiв не вiддае. Про конфронтацiю мiж квiзиторами Всевидющого Приказу й вiгiлами Тихого Трибуналу в Реттii знав кожен шмаркач, що торгуе пирiжками. Обидвi служби потай думали, що чудово впораються зi справами будь-якого профiлю; особливо якщо Його Величнiсть Едвард II розформуе конкурентiв за непотрiбнiстю, перевiвши частину звiльнених ледарiв у безумовне пiдпорядкування службi, що залишиться. Про всяк випадок, як тимчасових консультантiв i хлопчикiв на побiгеньках.
Розумом барон не подiляв таких оманливих уявлень.
Але ж серцю не накажеш?!
Тим часом вони пiдiйшли до входу в готель. Назустрiч, нюхом учувши високе начальство, вилетiв хазяiн «Притулку героiв»: вузькоплечий носатий коротун iз куценькою борiдкою, схожий на чорного вельштер'ера. Барон вiдчув розчарування: вiн потай очiкував побачити блазня в чорно-бiлому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збиткiв, готового звинуватити властi у всiх смертних грiхах.
За хазяiном тягся приватний стряпчий з пером i папером у руках.
– Скандал! Неподобство! – хазяiн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кiнчик носа також почервонiв, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». – Пане офiцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гiльдii Готельерiв! Це пiдступи заздрiсникiв! Прагнуть спаплюжити! Вiдбити клiентiв! Розорити! Я вимагаю вiдшкодування зi скарбницi й частку вiд майна впiйманих зловмисникiв…
– Згiдно з «Законом про права потерпiлих», – сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, – стаття шоста, параграф другий.
І задумливо полоскотав вухо кiнчиком пера.
– Барон фон Шмуц, – вiдрекомендувався Конрад, роздратовано сiпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригодi, коли було потрiбно поставити зухвалого спiврозмовника на мiсце. – Обер-квiзитор першого рангу, кавалер медалi «За завзяття». З ким маю честь?
На свое щастя, хазяiн мав зрiст ще менший, нiж у барона, що певною мiрою примиряло обер-квiзитора з безглуздiстю ситуацii.
– Е-е… Трепчик. Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, до послуг вашоi свiтлостi.
– Яких саме, пане Трепчик, заздрiсникiв ви бажаете обвинуватити? Імена, прiзвища? Чини? Звання?
Хазяiн прикусив язик. Навряд чи хтось iз колег заздрив йому аж настiльки, щоб, прагнучи скомпрометувати, мiг органiзувати нiчне побоiще з вивозом поранених i мертвих. Таемний голос пiдказував барону: тут справа не в простiй бiйцi не зовсiм тверезих гостей. Вищих офiцерiв Всевидющого Приказу не зривають у вихiднi судити та рядити побутовi скандали. І слiдчий загiн у складi дюжини лiкторiв на всякi дрiбницi не висилають.
– Заспокойтеся, пане Трепчик. Запевняю вас, я зроблю все можливе, щоб ваша репутацiя не постраждала. А зараз дайте менi пройти i йдiть за мною.
І знову, при словi «репутацiя», у пам'ятi ворухнулося щось таке стосовно «Притулку героiв». Здаеться, готель популярний серед приiжджих. Навiть мiсцевi жителi наймають тут апартаменти на день-два – пiд час сiмейних свят, золотих весiль чи сороковин за любим дядечком. Якесь повiр'я, пов'язане з цим клятим чорно-бiлим розфарбуванням…
Нi. Не пригадуеться.
Барон розчаровано зiтхнув i ввiйшов у «обитель героiв».
* * *
Блазнiвського стилю було дотримано й усерединi готелю. Єдиним винятком був крихiтний хол, всуцiль, включаючи пiдлогу та стелю, пофарбований у сiрий, як пил, колiр. Мабуть, для того, щоб справжнiй пил i павутиння не так впадали в око. У холi стояла одинока конторка, на якiй лежала книга для запису постояльцiв.
Конрад вирiшив, що ознайомиться iз книгою пiзнiше, i продовжив огляд.
До лiвого крила будинку вели акуратно прикритi аспiдно-чорнi дверi. А от правi – судячи з перекрученоi логiки тутешньоi архiтектури, бiлi – були вiдсутнi зовсiм. Одвiрок порубали вщент, судячи з характеру ушкоджень, бойовими сокирами.
Уламки лежали крокiв за п'ять, у коридорi, безсоромно вiдкритому поглядовi. Там же валявся масивний засув, вивернутий, що називаеться, «з м'ясом». Барон прикинув, з якою силою рвали нещаснi дверi, й насупився.
– Ремонт давно робили? – запитав вiн, не встигши придушити в душi пiдступний порив жалю.
– Цього лiта! – схлипнув хазяiн.
– Ну й даремно…
Намагаючись не наступати на понiвеченi картини, що пообпадали зi стiн, немов листя з дерев, барон пройшов углиб крила. Пiдбор так i старався наступити як не на трiснуту раму, то на розiрване полотно. Обличчя численних учасникiв баталiй, зображених на полотнах, з осудом дивилися на обер-квiзитора знизу вгору.
«За що?» – мовчазно запитували героi.
Слiпучо-бiлий коридор виводив до сходiв, застелених ворсистим килимом, схожим на заснiжену дорогу. Сходи вели нагору – до гостьових покоiв, – i вниз, до харчевнi, розмiщеноi, якщо вiрити плачу хазяiна, на цокольному поверсi. Закiнчувався коридор ще одним розшматованим прорiзом.
– Що там?
– Камiнна зала, ваша свiтлосте…
Всерединi зали панував повний розгром. Як не дивно, це остаточно заспокоiло обер-квiзитора i якоюсь мiрою примирило з навколишньою дiйснiстю. По-перше, картина мiсця подii виявилася типовою. Подiбне Конрад бачив десятки, якщо не сотнi разiв. По-друге, розгром припускав наявнiсть слiдiв i речових доказiв, що, безсумнiвно, полегшувало слiдство й пошук винуватцiв. А по-трете, з першого погляду на розбитi в друзки крiсла, кульгавий столик, до половини забитий у пащу камiна, обiдрану оббивку дивана, перекинутi шандали й арбалетнi болти, що стирчали зi стiн, барон вiдчув напад зловтiхи. Бо не повинен задрипаний готель на околицi виблискувати чистотою, як вiйськовий госпiталь iменi королеви Якобiни у днi вiзиту найяснiшоi покровительки! Не повинен, i квит.
А так – зовсiм iнша рiч.
Повна вiдповiднiсть канону «пiсля бiйки».
Барон знаком звелiв хазяiновi залишатися в коридорi. Бувалий у бувальцях стряпчий спробував вдати, нiби розпорядження його не стосуеться, але обер-квiзитор миттю припинив самоуправство.
– На ваш вiк, голубе, збиткiв вистачить. Стачило б чорнила… Будьте такi ласкавi, не плутайтеся пiд ногами.
Гидливим щиглем збивши з плеча випадкову порошинку, Конрад хруснув тонкими пальцями й увiйшов до зали. Так, бiйка тут була не на жарт. Невiдомi лиходii брали гостей у клiщi, атакуючи через вiкно та з боку центрального входу. Цiкаво, а чорний хiд тут теж чорно-бiлий? Барон пiдняв з пiдлоги уламок скла, оплавлений i потемнiлий. Слiди сажi на стiнах, барельеф камiна в кiптявi… Вiд займистих стрiл або «чуського вогню» наслiдки були б iншi. Якби почалася реальна пожежа, вiд готелю до ранку залишились би димуючi руiни. Виходить, застосовувалась бойова магiя, що збiльшуе провину.
Вiдомство Тихого Трибуналу.
Але, з iншого боку – стрiли, сокири…
І наказ Вiльгельма Цимбала: не поспiшати з доповiддю в Трибунал.
Намагаючись вiдiгнати погане передчуття, Конрад затримався бiля дивом уцiлiлого дзеркала, поправив перуку, що з'iхала набiк, i продовжив огляд. Бiля дивана вiн був змушений присiсти навпочiпки. На розчавленiй свiчцi, що прилипла до дошки паркету, чiтко вiдпечатався рубчастий слiд. Перша зачiпка? Пройшовши до вiкна, барон гукнув лiктора, наказавши прихопити полотнянi торбинки для речових доказiв.
У коридорi пiдкреслено голосно перешiптувалися хазяiн зi стряпчим:
– …подати найретельнiший опис…
– Цiлковито з вами згодний, люб'язний пане Терц! Я виставлю iм такий рахунок…
– Але опис треба скласти негайно! По гарячих слiдах!
– От i скажiть про це пановi обер-квiзитору. Скажiть! Ви – особа офiцiйна i маете повне право… Бити офiцiйних осiб по обличчю не дозволено нiкому…
– Посторонися!
У дверi протиснувся прибитий каштаном служака, несучи в руках цiлу купу мiшкiв рiзного розмiру. За бажання можна запакувати пiвготелю як речовi докази. Барон поморщився: запопадливiсть повинна мати межi. Інакше вона наближаеться до глупоти i стае приводом для глузувань. А вiн терпiти не мiг, коли стороннi брали на кпини спiвробiтникiв Всевидющого Приказу.
У спецарсеналi Конрадовi якось пригрозили, що перестануть видавати «секундантiв» для дуелей.
– Пiдiйдiть сюди. Вздовж стiни, акуратно! Нiчого не торкайтеся, крiм того, на що я вам вкажу. Запакуйте ось це… i ось це… i ще…
– Ваша свiтлосте! Я зобов'язаний включити цi предмети в опис! Щоб учинити позов вiдповiдно до параграфа…
Чесно кажучи, стряпчий набрид гiрше за муху в Спасiвку. Кому вiн збираеться вчиняти позов? Невiдомим зловмисникам? Гiльдii Готельерiв?! Але з позицii закону вiн правий, i нiчого страшного не станеться, якщо пан… як його? Терц? – внесе в опис речовi докази, що вилучаються. Отже, що ми долучаемо до справи? Розчавлену свiчку, оплавлену скалку скла та срiбний гудзик. Останнiй, судячи з чеканки, належить комусь зi зниклих безвiсти гостей, а нiяк не хазяiновi готелю.
– Прошу дуже.
– Красно дякую за сприяння, пане обер-квiзиторе.
Гудзик стряпчого засмутив. Вiн з явним небажанням визнав, що до опису зiпсованого майна його включити нiяк не вийде. Хiба що до опису зiпсованого чужого майна. А це придасться лише при оформленнi спадку родичами зниклих пожильцiв.
– Тiпун вам на язик! – не стримався Конрад.
Той не вiдповiв. Схоже, крючковi обiцяно частку вiд суми позову.
Завершивши первинний огляд i вказавши лiкторовi, що з доказiв варто забрати, барон рушив до виходу з зали.
– Хвала Вiчному Мандрiвцевi! Ви закiнчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, i щойно ви впораетеся…
– Не поспiшайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпiти тут – звiсно, у присутностi лiкторiв – то зi столяром вам доведеться зачекати.
– Чому, ваша свiтлосте? Як же так?! Адже ви закiнчили?
– Нi, – сухо кинув Конрад i вийшов з камiнноi зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяiном.
Дорогою вiн думав, що зовнiшня комiсiя лiкторату повинна вiдбирати в слуги закону не дубуватих гевалiв, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддiвських крючкiв, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчикiв-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Цi землю носом ритимуть, а жодного загубленого гудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природноi в'iдливостi, котра, якщо вдуматися, вже сама по собi неабиякий талант. А пообiцяй iм премiю…
– Ваша свiтлосте!
– У мене е запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу вiдповiдати коротко й чесно. Це у ваших же iнтересах. Я доступно висловився?
– Куди вже доступнiше, ваша свiтлосте…
– Чудово. Отже, чи вiдомо вам, що саме вiдбулося вночi в готелi?
– Так! Тобто, нi…
– Будьте такi ласкавi, висловлюйтеся яснiше, пане! Так, чи нi?
Барон насупився, дивлячись Трепчиковi-молодшому в перенiсся: нiби цвях забивав. Пiд його поглядом хазяiн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природi можливий такий монстр.
– Я… я чув. Але не бачив.
