скачать книгу бесплатно
Коли вiгiла, розсмiявшись, пiшла, барон iз хвилину проводив ii поглядом. Хитра бестiя! Тiльки зi смаком лихо: вербена iй зовсiм не пасуе. У певному вiцi варто переходити до елегантних тонiв шавлii, клементину й лаванди, на тлi, скажiмо, зеленого лимона.
Пiд час наступноi зустрiчi треба буде порадити.
Якщо, звiсно, Генрiетта заслужить.
Лiкторам барон наказав надоумити затриманого крисюка з допомогою помiрного рукоприкладства i гнати втришия. Не личить фон Шмуцам ловити всiляку шушваль!
Нехай iх «топтуни» ловлять, якщо знадобиться.
Або стряпчi.
– Із завтрашнього дня! – кричав услiд хазяiн, розхрабрившись. Привид збиткiв, бродячи готелем i навколо, позбавляв Трепчика-молодшого глузду й останнiх крихт обережностi. – Завтра ж почну пускати в готель пожильцiв! З подвiйною оплатою! За можливiсть безкарно пожити на мiсцi злочину!
– Цiлком вiрно, добродiю! – вторив йому нахабний стряпчий Терц, розмахуючи описом, як воiн мечем. – Привiлеi Гiльдii Готельерiв непорушнi! Стаття «Про приватний заiзд», параграфи з п'ятого по тридцять шостий…
– І оточення звольте зняти! До вечора! Я своi права знаю! Нема чого менi гостей лiкторами вiдлякувати!
– Щира правда, добродiю! Ви своi права знаете! А яких не знаете, то я роз'ясню…
– Квест закiнчився! Квестори виiхали! Я вiльний вiд зобов'язань перед Орденом!
– На чотири наступнi роки! Пане Трепчик, я особисто вiдпишу в орденську канцелярiю…
«Треба ж! – зачудувався Конрад, сiдаючи в сiдло. – У чорно-бiлих iдеалiстiв ще й канцелярiя е… А казали: боротьба чистих начал, таемний фундамент цивiлiзацii! Я ось завжди думав, що саме канцелярii i е таемний фундамент цивiлiзацii…»
* * *
Чи можна сказати, що Конрад всiма фiбрами душi ненавидiв писати рапорти, звiти й iншу паперову чортiвню? Нi, добродii моi, цього сказати нiяк не можна, не покрививши душею. Вiдомий акуратист i прихильник дисциплiни, барон щиро любив непохитнiсть свiтобудови та кругообiг документiв, заведених у Всевидющому Приказi. З вiком починаеш цiнувати традицii, у якiй би формi вони не проявлялися. Однак зараз бiльшiсть явищ навколишнього свiту викликали в обер-квiзитора лише глухе роздратування. Зокрема, необхiднiсть писати рапорт прокураторовi Цимбалу. І добре б тiльки рапорт! Статутом був передбачений додаток з детальним описом мiсця злочину, перелiком доказiв, долучених до справи, особистими мiркуваннями стосовно заходiв iз розшуку та затримання винних.
На жаль! На превеликий жаль…
Скреготнувши зубами, свiжозаточеним пером i разсохлим крiслом (давно вже час вимагадати замiни!) барон взявся до роботи. Однак, попри очiкування, процес писання вплинув на розум i нерви цiлком добродiйно. Хвала мудрим порядкам Приказу! Ставлячи останню крапку й розмiрковуючи, що доречнiшi були б три крапки, жирнi й задумливi, Конрад повернув розуму колишню яснiсть. Забагато для одного ранку: знайомство з екстравагантною вiгiлою, унiкальним стряпчим i облудливим готельером. А вже про долю племiнника Германа навiть думати не хотiлося…
Краем ока вiн зауважив якийсь рух у вiкнi, вiдчиненому навстiж через нечувану для цього сезону спеку. Наступноi митi просто на стiл з легким шурхотом опустилося паперове «лелеченя», яких люблять робити дiти, задумуючи бажання.
Птаха сварливо каркнула й розгорнулася в записку.
«Його свiтлостi Конрадовi фон Шмуцу, особисто в руки.
Високоповажний колего!
Цим сповiщаю Вас, що розшифрування записiв обсервера, знайденого на мiсцi подii, виявилась доволi успiшним. Запрошую Вас у палати Тихого Трибуналу для спiльного перегляду з третьоi до четвертоi години пополуднi. Ця записка е офiцiйною перепусткою.
Щиро Ваша, вiгiла Генрiетта Кукiль, м. н. к.
P. S. Я знаю, що Вам бiльше подобаються клементин i лаванда, але вiддаю перевагу вербенi. Готова посперечатися в приватнiй обстановцi».
І райдужна печатка зi знайомими перехрещеними «Т».
Годинник на вежi Великого Консенсусу пробив тричi. До палат Тихого Трибуналу пiшки – чверть години, i то якщо не надто поспiшати. У результатi барон накидав ще двi депешi, й залишивши рапорт секретаревi прокуратора, вручив iх кур'еровi. У першiй вiн подавав запит до архiвiв Приказу на зниклих безвiсти квесторiв. Будь-яку iнформацiю, яку знайдуть. Конрад мало сподiвався щось довiдатися про повнолiтню гуртiвницю чи експерта iз запорiв, але родовитiсть вiконта Треццо чи лiцензiя вiльноi метальницi давали шанси. Зараз важлива будь-яка крихта знання. Другу ж депешу барон звелiв вiднести у свiй будинок. У короткому посланнi вiн доручав камердинеровi Любеку зiбрати середнiй похiдний набiр особистих речей пана й доставити в готель «обитель героiв».
А якщо хазяiн готелю почне чiплятися з запитаннями – мовчати у вiдповiдь i супитися.
* * *
– Гадаю, шановний Іпсиусе, у простотi старожитностi е своi принади. Зокрема, ця загадка про iстоту з рiзною кiлькiстю нiг у рiзнi перiоди ii iснування… Погодьтеся, столiття надають класицi особливого шарму!
– Звiсно, дорогий Оффiцiуме! Але думка, як гарячий скакун, не повинна стояти на мiсцi. Теорiя загадок за останнi два тисячолiття досягла значного поступу, i ми не вправi вiдмовлятися вiд передових знахiдок…
– Ви про другий принцип алегорiй?
– І про нього теж…
– Даруйте, наймилiший Іпсиусе, але цей пан, здаеться, до мене.
– Звiсно, пречудовий Оффiцiуме! Служба над усе! Сподiваюся, незабаром ми продовжимо нашу захоплюючу бесiду?
– Безперечно, люб'язний Іпсиусе! Із превеликим задоволенням!
Вдовольнившись вiдповiддю товариша, Іпсиус, лiвий iз двох мармурових сфiнксiв, що охороняли вхiд до палат Тихого Трибуналу, з гiднiстю скам'янiв i впав у сторожову сплячку. Оффiцiум же, правий сфiнкс, повернув голову до гостя.
– Доброго здоров'я, пане обер-квiзитор! Що вам завгодно?
У Трибуналi бароновi доводилося бувати неодноразово, тож балакучiсть статуй не справила на нього особливого враження. Як не здивували i сходи перед входом у будинок: вони впиралися в глуху стiну, складену iз циклопiчних, грубо обтесаних плит гранiту.
– Вiгiла Кукiль запросила мене на дiлову зустрiч.
– Будьте такi ласкавi, пред'явiть перепустку.
Барон простяг «лелеченя» у розгорнутому виглядi.
– Прошу вас. Другий поверх, праворуч, сьомий кабiнет. При виходi не забудьте, будь ласка, здати перепустку.
Гранiт здригнувся, у стiнi з'явилися високi дверi: стулки мореного дуба, яскраво начищенi ручки iз бронзи у виглядi саламандр, що стали дибки. Пiд рукою непроханого вiдвiдувача – якби той примудрився прослизнути повз пильних сфiнксiв, що саме по собi чудо iз чудес! – саламандри розпiкалися до червоного, вторячи криковi постраждалого завиванням сирени. На щастя, перепустка дiяла, i незабаром дверi безшумно зачинилися за Конрадом.
Зсередини стулки були прозорiшi за скло. Крiзь них чудово проглядалася вулиця.
– А, може, загадочку? – запобiгливо поцiкавився сфiнкс Іпсиус, спиною зачувши, що гiсть затримався в холi. – Нi? Ну, як хочете…
На мить зупинившись бiля дзеркала, барон оцiнив свiй зовнiшнiй вигляд i, не знайшовши особливих вад, рушив на другий поверх.
– Дзеркалу не вiрте! – басом прокричав знадвору Оффiцiум. – Улесливе брехло!
Зiпсував настрiй, скотина…
На всьому шляху бароновi не зустрiлося жодноi живоi душi. Втiм, i неживоi – теж. На стiнах через рiвнi промiжки горiли жовтi безолiйнi лампади, схожi на очi пантер. Лампади часом мигали,i це дратувало.
Ага, ось i кабiнет номер сiм.
Конрад обсмикав камзол, перевiрив, чи немае складок навколо талii, i делiкатно постукав.
– Заходьте! Я вас чекаю…
Кабiнет вiгiли виявився трохи менший за обер-квiзиторський. Обстановкою вiн швидше нагадував щось середне мiж дамським будуаром та лабораторiею волхва-дослiдника, анiж апартаменти державного чиновника. Пiд стелею розкиданi грайливi гротески – цей вид орнаментики вважався одним iз найвишуканiших, але й iз найнебезпечнiших, здатних наслати марення. Рiзьбленi панелi темного горiха; не вiдразу втямиш, що це дверцята численних шаф. На пiдвiсних полицях лiворуч зберiгалися манускрипти в палiтурках iз лiлльськоi шкiри з огидними на вигляд скрепами; праворуч – склянки iз зiллям та екстрактами. У деяких склянках щось виразно ворушилося. Один iз двох масивних столiв мав вiдносно звичний для ока вигляд. Стiльницю окупували купа сувоiв, мармурове прес-пап'е, схоже на iнструмент ката, i чорнильниця у виглядi роззлючено-го камелопарда.
«Вмочати перо в рогату голову верблюда, мабуть, цiкаво…» – оцiнив Конрад смак панi Кукiль.
Другий стiл займала чудова конструкцiя – ряд дзеркал, встановлених пiд несподiваними кутами одне до одного, пара свiчок на павучих нiжках, оповитих тонесеньким срiбним павутинням. У центрi композицii на тринiжку спочивала куля-обсервер.
Над нею ворожила хазяйка кабiнету.
– Сiдайте, колего. Я вже закiнчую. Стомилася, як генiй на побiгеньках. Кулька, на додачу до ушкоджень, виявилася закриптованою. Дещо, на жаль, втрачено, решту розшарпано, як мого начальника перед найвищою аудiенцiею. Але сам факт знаходження обсервера при оглядi мiсця – рiдкiсна удача. У моiй практицi був усього один випадок…
Оскiльки в практицi барона подiбних знахiдок не траплялося зовсiм, вiн вважав за благо промовчати.
– Усi-пусi, мiй солоденький…
Вiгiла нiжно погладила обсервер долонею – i куля тьмяно спалахнула. Конрадовi вчулося глузливе хихотiння. Обидвi свiчки вiдбiгли вбiк, дрiбочучи нiжками, всерединi срiбного павутиння виник опалесцентний туман. Швидко вiдiйшовши до другого крiсла, Генрiетта зайняла мiсце поруч iз обер-квiзитором – немов у ложi опери перед початком «Психеi». Туман згустився вiвсяним киселем, породжуючи пластiвцi-тiнi. Простягнувши руку знайомим жестом хижачки, вiгiла раптом передумала, розпрямила скрюченi пальцi й полоскотала повiтря перед собою. Туман муркнув вiд щастя; картинка прояснилася. Правда, вона виявилася чорно-бiлою. Не такою, як офорти знаменитого графiка Олафа Дальтонiка, а iнакшою: кольорове колись полотно поблякло з роками, i лише подекуди проступае натяк на давне буяння барв.
Барон подався вперед, вiдчуваючи, як його охоплюе азарт.
Знайома зала готелю. Бiлi крiсла, столи, стiни, лiплення над камiном зливаються в суцiльну круговерть снiгу. Деталей не роздивитись. Зате на тлi зимового пейзажу чiтко видiляються постатi людей. Ось вони, квестори, що пропали безвiсти. Миловида, але над мiру розв'язна дiвка без найменшого сорому влаштувалася на колiнах у кучерявого красеня; хлопець по-хазяйськи обiйняв ii за талiю. Лицарi Ранковоi Зорi, значить. Свiточi Абсолютного Добра.
Ідеалiсти.
Ханжею барон не був, але дозвiлля адептiв Свiтла уявляв собi дещо iнакше.
Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квiзитор i без пояснень здогадався: хтось, скорiш за все, Кристофер Форзац, змiнив режим роботи кулi. Постатi забiгали, як ошпаренi. Промчав з кутка в куток племiнник Герман; пiдхопився i знову впав у крiсло квестор, що сидiв до кулi спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жiнка зi строгим, ба навiть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племiнник барона опинився посеред зали. Здаеться, вiн щось виговорював безсоромницi (повнолiтня гуртiвниця?), але слiв чути не було.
– Я залучу читцiв по губах, – тихо зауважила вiгiла. – Шкода, час квапить…
Немов у вiдповiдь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.
Крiм гуркоту, Конрадовi вдалося розчути вiддалений зойк i дзенькiт розбитого скла. Вiд слiпучого спалаху барон замружився. Коли зiр повернувся, очi почали немилосердно сльозитися. Ритм змiни картин став рваним, мозаiчним. «Сарабанда» перетворилася на божевiльний танець менад. Зеленавi краплi полум'я вiддiлилися вiд рук чоловiка в хламидi, вiялом розлетiвшись у пiтьмi за вiкном. Мить – i чарiвник лантухом осiв на пiдлогу. У дверях зали рубався один iз квесторiв, примудрившись затримати на порозi цiлу зграю нападникiв. Два клинки, довгий i короткий, сiкли невтомно.
Змазаною плямою майнула тiнь: вовк? собака? – збила iншу тiнь, що ввiрвалась у вiкно. Обидвi котяться по пiдлозi. Спалахи, морок, вiдблиски. Рознесене в друзки крiсло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врiзався в стiну. Безвiльна рука на бiлому килимi; лише рука – незрозумiло, вiдрубана, чи тiло просто не потрапило в «зiницю» обсервера. На порозi впав лицар-захисник; топчучи його, неяснi постатi вдираються до зали. Облич не розiбрати. Обер-квiзитор мимоволi зiтхнув вiд розчарування. Метушня в кутку. Це жiнка зi строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вiльна метальниця з лiцензiею. ii руки з нелюдською швидкiстю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстатi. Щось летить, влучае, схиблюе… Збоку вiд Лайзи опиняеться незграбний силует.
Короткий змах.
Немов пiдкоряючись наказовi, жiнка падае на колiна.
Полум'я вихоплюе з темряви обличчя. Це Герман. Лютi зблиски сталi. Двое виконують танок смертi, стрiмко наближаючись до кулi-обсервера; iхнi тiла застилають весь огляд. Миготiння тiней. Покривало, зiткане з iмли, падае, тече по поверхнi кулi, заступае картину.
Кiнець.
Нi! Бароновi здалося, що вiн сам вiдчув удар. Всерединi срiблястого павутиння жалiбно застогнали. Завихрила чорно-бiла круговерть. Напевне, куля випала за вiкно – або ii викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну рiч iз собою.
Нарештi круговерть зупиняеться.
Темнi патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорi залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тiла…
Убитi? Пораненi? Полоненi?!
Поруч болiсно охнула Генрiетта Кукiль. Конрад обернувся до вiгiли й першоi митi розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрiетти – воскове, з блакитними струмочками вен на скронях – застигло посмертною маскою. Очi закотилися, руки безвiльно впали на пiдлокiття крiсла.
– Вам зле?! Панi! Агов, хто-небудь, швидше…
– Не треба…
Жiнка глибоко зiтхнула, приходячи до тями. Вii затрiпотiли, погляд став осмисленим.
– Дякую за турботу, бароне. Кликати нiкого не треба. Менi вже краще. Просто не розрахувала сил.
Конрад кинув оком у бiк конструкцii на столi. Туманна сфера зникла, обсервер згас, а свiчки тремтiли вiд страху на краечку стiльницi.
Тоненько дзенькали склянки на полицях.
– Вам дiйсно краще? Може, покликати лiкаря або когось iз ваших колег?
– Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишковi еманацii аури. Обсервер частково вплiтае iх у структуру зображення.
– І що ви з'ясували?
– Там були мертвi. На возi. Тiльки мертвi. Самi мерцi… – голос вiгiли здригнувся. – Зловмисники вантажили трупи.
– Помилка виключена?
– Виключена.
* * *
– Я вiдiслав лiкторiв для опитування варти на всiх виiздах з Реттii. Ми напевне спiзнилися, але хтось мiг помiтити пiдозрiлi вози…
– Я почала аналiз слiдовоi мани по векторах убування. Сподiваюся скласти «Розу крокiв»…
– У мене е слiд.
– На чому?
– На розчавленiй свiчцi.
– Не годиться. Його не можна висушити в печi – вiск розплавиться.
– Серед нападникiв був маг. Принаймнi один. Думаю, вiн залишався поза готелем…
– Є шанс встановити його особу по чаровому вiдбитку мана-фактури. Звернуся у Великий Гаруспiцiум – у мене там друзi серед вiщунiв…
– Вимагатиму сищикiв iз собаками… Якщо в мiстi е хоча б один песиголовець – залучу до розшуку…
