скачать книгу бесплатно
Багато хто смiявся навiть тодi, коли грошове забезпечення дiяльностi Дозору Сiмох зрiвнялося зi скарбницею багатого королiвства. Народовi – який iз задоволенням точить зуб на Високу Науку без особливих причин, про всяк випадок! – приемно знати, що десь у туманi е вiльнi стрiльцi, готовi заступитися. Не питаючи дозволу в монарха чи глави магiчноi ложi. Швидше, нiж ледащо-закон, а бувае, що й усупереч йому. Є хтось, здатний винести вирок i виконати його без зайвих зволiкань.
Хтось свiй.
Наш.
Захисник.
Сiм станiв жертвували на Дозор Сiмох. Снiги танули, утворюючи струмки, струмки зливалися в рiчку, рiчка живила море. Браку коштiв орден не вiдчував. А вiдстежити таемну дiяльнiсть звичайних людей, не пов'язаних з Високою Наукою, шляхом вiдстеження сплескiв мани чи зчитування мана-фактури – цього iхнi супротивники-чарiвники не могли.
Тому й прозвали орден невидимкою.
Незабаром iдею пiдтримали особи королiвськоi кровi. Негласно, нишком, про всяк випадок. Тим бiльше, що державнiй владi орден не загрожував. Швидше навпаки. Минули роки, i орден – так само негласно – пiдтримали глави чарiвницьких синклiтiв. Ложа Бранних магiв, капiтул Колегiуму Волхвування i ректор Реттiйського Унiвермагу – серед перших. Розумнi та обережнi, цi чарiвники розумiли небезпеку зловживання Високою Наукою, що прагне позбутися нудних законiв, правил та обмежень. Вони не заперечували, якщо над буйними головами зависне невидимий меч.
Нехай.
У разi потреби вони готовi були надати Сiмом будь-якi консультацii.
Тихий Трибунал займався вже скоеними злочинами, i то лише за наявностi незаперечних доказiв, а тут з'являлася чудова можливiсть запобiгати. Мета виправдовувала засоби. Висока Наука – надто жвава конячка, щоб керувати нею за допомогою однiеi вузди. Шпори також не завадять. Гострi зубчастi шпори з колiщатками.
Життя тривало.
Понад триста рокiв Дозором керували тi самi iмена. Склад капiтулу змiнювався, вмирали старi, народжувалася молода змiна. Але завжди, кого б не обрали в члени капiтулу, це була звичайна, далека вiд магii людина. І завжди обраний вiдмовлявся вiд власного iменi, беручи iм'я попередника.
Ейрiк Кетiль, Овадiя Клiн, Балтазар Монтего, Гувальд Мотлох, Доротея Ренфрю, Анна-Марiя Ялиця та Антек Ронцер.
Семеро.
Навiки.
Втiм, Дозор Сiмох нiколи не перетворився б на впливову силу, якби не профоси ордену – чарiвники, що свiдомо вiддали себе справi служiння. Маги, що постраждали вiд безумств власних колег. Ревнителi законiв, що потерпiли вiд порушникiв.
Вовкодави Дозору.
Блокатори.
Вони перебродили, як виноградний сiк у кадовбi.
Вино вже нiколи не стане виноградом. Не дозрiватиме на лозi, не радiтиме сонцю та гарнiй погодi. Не шепотiтиметься з листям i вiтром.
Але вино може вдарити в голову.
CAPUT IV
«Не гомiн за стiнами, не тiнi за спинами-то удача бiжить поза тинами…»
Заданий тон дозволяв як прийняти, так i чемно вiдхилити безмовне запрошення. Конрад вагався лише мить. Вiн чудово розумiв, що сьогоднiшнiй Гувальд Мотлох – не той жебрак-упертюх, що заснував Дозор. Ім'я колишне, а людина – iнша. Цей цiлком мiг вправляти суглоби й розминати м'язи клiентам салону «Умiлi руки», перш нiж нещастя або випадок штовхнули його в обiйми ордену-невидимки. І потiм, коли ще член капiтулу Дозору Сiмох запропонуе зробити масаж обер-квiзитору Всевидющого Приказу в присутностi царственно! особи?!
Треба скористатися нагодою.
– Дякую. Ви дуже люб'язнi.
Барон улiгся на тапчан долiлиць – як до нього капiтан Штернблад – i постарався розслабитися. Але незабаром продовжив розмову, бо король очiкувально мовчав.
– Звiсно, панове, я спробую з'ясувати змiст злощасних листiв. Не виключено, що вони вписуються в первинну версiю, згiдно з якою боротьба чистих начал вийшла за межi Чорно-Бiлого Майорату. Не можна ткож виключати, що змiст листiв докорiнно змiнить картину злочину.
Пауза. Руки масажиста-архiварiуса, змащенi олiею реп'яха, спритно ковзають по спинi, розiгрiваючи, розм'якшуючи тiло. Вiдчуваеться хватка майстра! Схоже, в минулому наш член капiтулу працював з борцями… Надто вже пальцi сильнi…
– Ми покладаемося на вас, бароне, – м'яка вкрадливiсть у голосi Едварда нi на мить не ввела обер-квiзитора в оману. – Нам необхiдно точно знати: хто винен у тому, що сталося? Якщо дiйсно Чорний Аспiд…
– Ну i що ми зможемо вдiяти в цьому випадку, ваша величносте? Згiдно «Пакту про нейтралiтет», Майорат мае екстериторiальнiсть. Квестори загинули, квест завершився, не почавшись. Чорний Аспiд залишиться на тронi ще на чотири роки. З огляду на обставини, своi володiння вiн навряд чи покине. На те, що вiн здасться добровiльно, я б теж не розраховував. А вiйськове вторгнення чи магiчне втручання з нашого боку порушить «Пакт про нейтралiтет» i навряд чи буде схвалене сумiжними державами. Ми можемо хiба що оточити Майорат кордонами, щоб миша не проскочила. Але карантин вимагатиме забагато людей i коштiв. Зауважу, що межуе Майорат не тiльки з Реттiею…
М'язи приемно нили, озиваючись солодким болем. Так! Так… ось тут, нижче, в дiлянцi поперека! Здавалося, Гувальд читае думки пiдопiчного, хоча магом-сенслегером вiн бути нiяк не мiг. Напевно, пiд впливом масажу в голову Конрада закралася дивна пiдозра. Хто ii знае, цю боротьбу чистих начал! На вигляд – дурня дурнею, на зразок «боротьби ла-ланзьких хлопчикiв», коли якесь опудало городне натягае спецiальний костюм i починае боротися саме з собою. А почнуться порушення, особистi iнiцiативи Голубiв з Аспiдами, ми займемося кордонами й карантином, скасуемо екстериторiальнiсть… Вiзьме та й лопне який-небудь зв'язок часiв. Розiрветься опудало городне на двi половинки, тiльки клаптi полетять. Добре б залишитися в рамках, про всяк випадок…
– Менi здаеться, ви все ускладнюете, друже мiй…
Обер-квiзитор не вiдразу зрозумiв, що це заговорив Серафим Нексус, який дрiмав у крiслi.
– Знаете, менi приснився дивовижний сон. Як ми разом з колегою Просперо, а також iз вами, дорогий Рудольфе, i ще з рядом найдостойнiших людей, подаемо спiльне клопотання про прийняття нас до Ордену Зорi. З великоi i чистоi любовi до великих i чистих начал. І наше клопотання, як це не дивно, задовольняеться. А за чотири роки ми надягаемо гарне, але непрактичне бiле вбрання й вирушаемо у квест. За всiма правилами Ордену. Далi ми акуратно – або не дуже акуратно, це вже залежно вiд обставин! – розбираемо цитадель по камiнчику… У вас, дорогий Просперо, е чималий досвiд у цiй шляхетнiй справi! Розбираемо, значить, i витягаемо пiд Овал Небес нашого енергiйного приятеля, Чорного Аспiда. Для передачi в руки правосуддя. А, згадав: когось треба буде залишити на тронi Майорату… Бароне, хочете послужити Бiлим Голубом? Рокiв чотири? Зi збереженням платнi й вислуги лiт?
Конрад сподiвався, що остання фраза лейб-малефактора – безневинний жарт. Але його мимоволi пересмикнуло, як пересмикнуло б вiд будь-якого жарту «Шкiдника Божою милiстю», почутого на свою адресу.
Навiть архiварiус-масажист iз Дозору Сiмох затнувся.
– Це було б цiкаво, пане, – з чималим зусиллям видушив iз себе обер-квiзитор. – Але навряд чи сумiсно з виконанням моiх службових обов'язкiв. Я щиро сподiваюся, що прокуратор Цимбал не пристане на вашу пропозицiю.
– До речi, про службовi обов'язки, – король, як завжди, рухався до мети найкоротшим шляхом. – Тепер ви розумiете, бароне: нам потрiбно точно знати, мае вiдношення Чорний Аспiд до вбивства квесторiв чи нi. Час на збирання доказiв у вас е: якщо Аспiд винен, ранiше нiж за чотири роки нам його не дiстати.
«І все-таки високоповажне панство чогось не договорюе… Якщо справа така важлива – чому Тихий Трибунал сповiстили iз запiзненням? Дали менi фору? Через суперництво вiдомств i застарiлу ворожнечу? Навряд чи. У справах подiбного рiвня про ворожнечу забувають. Чому загибель шiстьох лицарiв дурнуватого Ордену Зорi так хвилюе кращих людей Реттii?! Людинолюбство? Чисте начало у серце настукало? Не смiшiть моi ботфорти…»
– Я розумiю вас, люб'язний бароне. На вашому мiсцi менi теж було б невтямки, чого раптом цiй подii надаеться таке велике значення.
Просперо Кольраун цiлком мiг читати думки. Вiд нього можна сподiватися: прочитае й не почухаеться. Щоб зайвих сил не витрачати.
– Це пре-це-дент, друже мiй. Точнiше, може стати прецедентом, якщо за цим i справдi стоiть Чорний Аспiд. Вихiд ритуалiзованоi военноi гри за вiдведенi межi. З екстериторiального Майорату – на територiю Реттii. Якщо залишити цей прецедент безкарним – наслiдки не забаряться. Проблема боротьби чистих начал переходить iз галузi фiлософii, мiфологii та забав молодi у сферу державних iнтересiв… Не хотiлося б, слово честi. Можливо, ви недооцiнюете загрозу, але Абсолютним Злу й Добру мiсце в резервацii, а нiяк не в нашому з вами свiтi, де абсолюти iснують лише у виглядi теоретичних абстракцiй…
«Хто б сперечався… Ідеал, вирвавшись iз темницi абстракцiй, гiрший за демона, що звiльнився з „лебединоi зiрки“ … Чи як там бойовi маги називають пастки-пентаклi? Цiкаво, а iншi причини, менш „фiлософського“ характеру, менi викладуть? Ой, як добре… Це погано, що добре, це присипляе…»
Верховний архiварiус добрався до баронового хребта. Змiнив олiю для розтирання: повiяло м'ятою i кардамоном.
– Прошу вас, розслабтеся… Глибокий вдих… видих… затримайте подих…
Долонi Гувальда Мотлоха впали з неба, розпластали, позбавили залишкiв повiтря.
Почувши чарiвний хрускiт, хтось захихотiв. Здаеться, лейб-малефактор Нексус, добра душа.
– Пречудовенько! Тепер ще разок, для гарантiй…
Вiд «гарантiй» зi стегон Конрада звалився рушник. Так вiдступае порiдiла в бою рота загородження, оголюючи фронт. Якусь хвилину барон мiркував, чи зручно виблискувати сiдницями в присутностi найяснiшоi особи та цвiту нацii. Потiм згадав капiтана Штернблада, який розгулюе голiсiнький, i подумки махнув рукою на пристойностi. Чи то його величнiсть чужих задниць не бачили…
– Завдання зрозумiле, бароне?
– Так, ваша величносте.
– Тодi чи не вiдсторонити нам нашого приятеля Коннi вiд розслiдування?
Такого пiдступу з боку прокуратора Цимбала барон не очiкував! Даремно розслабився! Треба було прикритися. У всiх розумiннях.
– На якiй пiдставi?
Ще один сюрприз! Хто б мiг подумати, що на допомогу прийде глава Тихого Трибуналу Месроп Серкiс?! Дива та й годi…
– На тiй пiдставi, що вiн – близький родич одного з загиблих квесторiв.
– Ви вважаете це за доцiльне, колего?
– Так. Офiцiйно.
Єдине слово все розставило по своiх мiсцях. Конрад вiдразу заспокоiвся. Здаеться, хитрун Вiль щось придумав.
– А неофiцiйно?
– Ну, ми ж не в змозi стежити за дiями приватних осiб, засмучених жахливою втратою родичiв? Я, наприклад, котрий рiк подаю клопотання на найвище iм'я, благаючи розширити особовий склад Приказу… І що? Всемилостивий монарх незмiнно вiдмовляе, посилаючись на вбогiсть скарбницi! Як тут накажете стежити за окремими випадками самосуду? До речi, про самосуд i окремi наслiдки: Коннi, якщо тобi знадобиться пiдтримка…
Прокуратор витримав багатозначну паузу.
– Як я розумiю, – втрутився Месроп, – офiцiйно розслiдування продовжить вiгiла Кукiль. Ви згоднi, колего?
– Так.
– Вона ж забезпечить циркуляцiю вiдомостей мiж нами та бароном. «Pegasus charteus cursus» – метод перевiрений, надiйний i захищений вiд незаконного розкриття. Ваша величносте, ви не заперечуете?
– Нi в якому разi, панове. Цiлком покладаюся на ваш досвiд у справах такого штибу. І чекаю на результати.
* * *
На перехрестi Дiгтярiв i Пишномовноi виступали жонглер з танцiвницею.
Жонглер з вiдстороненим, трохи сором'язливим обличчям тримав у повiтрi п'ять булав. Вiн вийшов з пори квiтучоi молодостi, але був досi стрункий i спритний. Одягнений у двоколiрне трико – на щастя, не чорно-бiле, а червоно-сине, – жонглер iнодi переступав з ноги на ногу, але в цiлому залишався нерухомий. Лише руки жили окремим, особливим, уважним життям. Булави описували хитромудрi петлi, ледь торкаючись одна одноi. На них дивилася купка раннiх роззяв. Вiд крамницi лiкарського зiлля за виставою спостерiгав кремезний, мiцно збитий чоловiк у куртцi, та ще снувала туди-сюди дрiбна горбатенька квiткарка, настирливо пропонуючи фiалки та айстри.
Один з роззяв заявив, що вiн сам жонглював би не гiрше, коли б не гiднiсть шляхетноi людини й нестача вiльного часу.
Приятелi мляво погодилися, продовжуючи дивитися. iх бiльше цiкавила танцiвниця – молоденька дiвчина, струнка та висока. Пропливаючи по колу, вона тримала за кiнчики яскраву шаль, i та летiла за хазяйкою корабельним вiтрилом. Неприродно пряма, з гордим аристократичним поворотом голови, дiвчина несла в собi якийсь божевiльний ритм. Без музики, без супроводу: сама. Так несуть чашу з окропом, боячись розхлюпати. Мимохiть роззяви притупували, приплескували в долонi, цокали язиками i клацали пальцями. Це поширювалося швидше за епiдемiю.
– А постривай-но, друже!
Агiтатор зупинив карету бiля тротуару. Прочинивши дверцята, щоб було краще видно, Конрад усмiхнувся. Багато хто назвав би його легковажним диваком. Пiсля подiй божевiльного ранку, пiсля бесiди з людьми, за чий погляд, скороминущий i випадковий, три чвертi Реттii готовi вiддати все, що не попроси; пiсля таемниць, секретiв i рiшень – видивлятися на вуличних паяцiв. Витрачати дорогоцiнний час на дурнички, коли треба ретельно перебирати крупинки iнформацii, вишукуючи дрiбнi перли, мiркувати про недомовки та натяки, робити далекосяжнi висновки iз хрускоту пальцiв i тремтiння лiвого колiна спiврозмовника, що саме по собi е важливою ознакою; прикидати так i сяк…
Це теж було частиною методу обер-квiзитора. По закiнченнi важливоi зустрiчi чи збору iнформацii вiн займався рiзними дурницями. Ішов у цирульню чи ароматорiй, на турнiр вагантiв-пересувникiв чи виставку живописця Адольфа Пельцлера, блукав вулицями без мети й сенсу, збирав опале листя в Буальському парку, де нещодавно спорудили пам'ятник Нихону Сивочолу – великий маг нагадував ображеного борця, який через iнтриги суддiв здав першiсть столицi без бою. Монумент збиралися переробити, та все вiдкладали…
Пiсля ситого обiду треба дати iжi засвоiтися.
Не рвати душу, не мучити розум, вриваючись iз ланцетом напереваги: пiдрiзати, розiтнути заново, розсiкти ще раз… Нерозумно й користi не буде.
Жонглер замiнив булави на кiльця, танцiвниця прискорила крок. Роззяви пiшли. У капелюсi, що лежав на брукiвцi бiля артистiв, бряжчав жалюгiдний дрiб'язок. Зажурилася квiткарка: ii квiти залишилися без уваги. Бiля нiг жонглера розпласталася тiнь: чорний силует з дюжиною рук.
Конрад здригнувся.
«А все тому, що в злодюги Мiхаля тiнь особлива була! Із чотирма руками. Про запас, розумiете? Чи ж це на добро? Нi, не на добро, запевняю вас!..»
Гарячий шепiт стряпчого накотився – й вiдступив геть. Нiсенiтниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаеш значення дурницям. Тiнь жонглера, балаканина нудного добродiя Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?
– А криша вiд пристрiту у вас е?
Тiнь як тiнь. Жонглер як жонглер. І танцiвниця: звичайнiсiнька. Тiльки жонглер упiймав кiльця i стоiть, розгублено клiпаючи, а танцiвниця загорнулася в шаль i вiдступила до партнера. «Вони схожi! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк i здивування – видовище не з найкращих.
Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.
«Забагато його, паскудника… час скоротити…»
– О, шльондри! Збиваете, значить, малиновий дзвiн, а кришi вiд пристрiту не маете? У головi жуки дiрку проiли? Значицця, так: будете менi десятину вiддавати, i будь спок! Нiхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…
– Навiщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бiднi люди. Ми нiкому не робимо зла.
– Навiщо? Ну, брат, ти зовсiм трюха… Люди, вони лихi. Взагалi лихi, втямив? Побачать, плюнуть, бац – i зурочили. Нутро болiти почне. Або дiвка твоя спортиться. Не, без кришi тобi нiяк.
– Ми бiднi, – повторив жонглер, блiднучи. – Ми…
– Я ближче до обiду заскочу, – не слухаючи артиста, пiдбив пiдсумок здирник. – Вiдстiбнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло рiже. Втямив? Не жмися, тобi ж краще…
Конрад зiбрався втрутитися, але його випередив мiцний чоловiк у куртцi.
– Що ви сказали, добродiю? Криша? Вiд пристрiту?
– Ну! – вишкiрився «добродiй». Неприемностi вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодiйкуватого шмаркача на iстоту непередбачувану, мерзенну й хижу.
Допитливий пiдiйшов до капелюха. Нахилився i не вкинув, а поклав пiвбiнара. У крисюка загорiлись очицi.
– Ви впевненi, добродiю, що здатнi захистити своiх… е-е-е… пiдопiчних? Я з вами цiлковито згоден: бiдних артистiв усякий скривдити намiряеться.
– Ну!
– А якому, дозвольте запитати, методу ви вiддаете перевагу, зводячи дах вiд пристрiту? «Вище крокви, теслi!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повiрте, це не пуста цiкавiсть…
– Ну ти, дядьку…
Крисюк застромив руку за пазуху.
«Там у нього нiж. З цепу зiрвався, паскудник… Серед бiлого дня!»
