скачать книгу бесплатно
Із усiх можливих свiдкiв негласного обшуку – найнебажанiший.
– Що тут вiдбуваеться? – риторично поспитався Терц.
– Це я у всьому винен! – радiсно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутне плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодiйник мене врятував! А собака втiк…
Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спiлкування, але зi сходiв почулося:
– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!
Якби Конрадовi хто-небудь сказав ще вчора, що вiн зрадiе
появi буйного корнета Лефевра – нiзащо б не повiрив!
* * *
– Я вимагаю пояснень, добродiю!
Сьогоднi корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагае – все як завше. Але був нинi в кiнному пращнику Францовi Лефеврi якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. iв поiдом лютий тхiр сумнiвiв. Обличчя змарнiло, виправка зiв'яла. І пристрасний вогонь у поглядi паскудно чадiв.
Навiть султан на кiверi, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.
– Як ви менi набридли, добродiю! – щиро зiтхнув барон, вiдчуваючи, що мимоволi переймаеться спiвчуттям до хлопчиська, який переживае тяжкий перiод краху iлюзiй. – Вiд другоi дуелi я категорично вiдмовляюся, майте на увазi. Мене в спецарсеналi замкнуть на вiки вiчнi… Слухайте, навiщо ви мене переслiдуете? Фехтувати немае з ким?!
– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу вiдринула. Юнак був несамовитий. – Ходiмо! Так, так, добродiю! Ідiть за мною!
Схопивши барона за руку, вiн потяг здобич надвiр. Конрад не пручався.
– Ось! Дивiться!
На лiхтарi, оповитому змiею, бiлiло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеений з ретельнiстю божевiльного: нi кутик не стирчав, анi краечок. Неживий, твердий почерк, рiвнi рядки, немов пiхота на плацу – все це було добре знайоме бароновi. Якщо ти записний дуелянт i служиш у Всевидющому Приказi, такi штуки вивчаеш напам'ять i впiзнаеш з першого погляду.
– Читайте, добродiю!
– Корнет полку кiнних пращникiв, – зачитав барон нудним тоном, заздалегiдь знаючи змiст листiвки, – Франц Лефевр у результатi дуелi з бароном фон Шмуцем, обер-квiзитором…
– Далi! Читайте далi! Це вже по всьому мiсту висить!
Подiбнi резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грiзний, прадiд Едварда II. Оскiльки дуель на шаблях-торохтiлках не призводила до тiлесних ушкоджень, помiтних для населення, а вiдповiдно радiсних для переможця й ганебних для переможеного, синклiту магiв-консультантiв було поставлено завдання розробити належний ерзац-замiнник. Конкурс виграв волхв-пiклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос i восковий таблетон особливим чином. Пiд час дуелi всi вiдомостi про результати горiли пiд стилосом темним полум'ям i невiдчутно переносилися в канцелярiю Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Пiдгодованi генii-табеларiуси розносили листiвки по Реттii та розклеювали на стовпах у достатнiй кiлькостi.
Таким чином, кожен, хто бажав битися з квiзитором, ризикував не шкурою, а репутацiею.
– …був зганьблений сiм разiв проти однiеi непрямоi ганьби…
– Ви знущаетеся? Далi!
– Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило… зганьблений шiстнадцять разiв…
– Далi, добродiю! Звольте не зупинятися!
– Сика Пайдар, вiн же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб i три непрямих… Ледащо Фелiкс Шахрай… зганьблений вiсiм разiв…
Волосся на головi Конрада стало сторч. Вiн зовсiм забув, що данi про розправу над пiдлими грабiжниками потраплять у канцелярiю тим самим позачуттевим шляхом, що й вiдомостi про дуель з Лефевром. Де будуть зафiксованi, розмноженi й вiдправленi в народ. Метод «librorum impressio» iнтелектом не надiлений: у текст не вдумуеться, а генiям-табеларiусам оголошення читати нiколи. Рознесли, розклеiли, i баста.
А Кримхiльда з Брюнхiльдою?! От же ж стерво!
Хоч би нагадали, торохтiлки…
– Ось! – знаки оклику в мовi корнета похнюпилися, зiгнулися вiд горя i стали схожi на знаки питання. – Ось, добродiю… не очiкував вiд вас, iй-право, не очiкував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…
– Пробачте, Лефевр! Заради Вiчного Мандрiвця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомiчного старого… Я не мiг пройти повз них…
– Я вам вiрю, добродiю. А проте…
Корнет виразно схлипнув.
– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нiбито я вас налякався. Зi страху й привiв на дуель компаньйонiв… Бандитiв… щоб вас, добродiю, цiлою зграею вбивати! А моi секунданти лаються… Погрожують шию менi… намилити!
– За що?!
– У полку тепер думають, що це – вони…
– Хто – вони?!
– Цi вашi… Гвоздило, Малява… пiд псевдонiмами, значить, з'явилися… У бiйку полiзли… Честь офiцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслiдування… Допоможiть, добродiю.'Честю заклинаю, допоможiть… Бо ж пропаду…
Барон копняком вiдчинив дверi «Притулку Героiв»:
– Хазяiне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!
Полковник Рiхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон вiддавав перевагу малiй, з буклями та косицею, а полковник любив старомоднi й громiздкi «лябiнети». Цi розбiжностi тiльки покращували взаемини. Особистого листа цiлком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.
Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не бувае.
SPATIUM IV
Вiдомостi про зниклих квесторiв або Синопсис архiвiв всевидющого приказу
Агнешка Мала, дев'ятнадцять рокiв, з осiлих гомолюпусiв Глухоi Пущi. Родина багатодiтна, але не бiдуе. Батька втратила в дитинствi – беручи участь у пiдпiльних собачих боях, Стоян Малой, який приховав вiд арбiтрiв свое походження, був загризений Намнетом III, виродком ротвейлера й акiтасу. Вiйт Глухоi Пущi, потураючи органiзаторам боiв за частку з виплат, справi
ходу не дав, оформив загибель Стояна як природну смерть вiд ядухи. Сiмейство Малих на судовому розглядi не наполягало. Хазяiн Намнета III, за мiсяць виявив улюбленця розiрваним на клаптi, пробував скаржитися, лаяв привселюдно дикунський звичай кревноi помсти, п'яний хулив безпринципних перевертнiв, що перетворили мистецтво собачих боiв на стiчну канаву, але незабаром покинув околицi Пущi поквапно, без пояснення причин.
На дверях його будинку за два днi до втечi хтось невiдомий вирiзьбив старореттiйською: «Homo homini lupus est!»
З дванадцяти рокiв, досягнувши повнолiття, Агнешка влаштувалася найманою вiвчаркою спершу до братiв-гуртiвникiв Сошникiв, що ганяли овець вiд Пущi на Ятрицю, а за три роки – до бичачого гурту Енца Кульгавого. Як вiдомо, молодi бички, яких переганяють на бойню, упертi, свавiльнi тасхильнi до втечi, тому в собак багато клопоту з норовистою худобою, великою i рогатою. Гуртiвник-людина у данiй ситуацii, якщо таке порiвняння припустиме, виступае в ролi «короля», а собака – в ролi «канцлера», що поступаеться тiльки «королевi» i не дае спуску рештi гурту. На думку Енца Кульгавого, гомолюпуси якнайкраще вiдповiдають такому розкладу сил, уникаючи марних конфлiктiв.
Рекомендацii Енца – чудовi.
У особистiй розмовi додав: хтива, але без наслiдкiв.
Гостре почуття справедливостi, бажання захищати слабших, очевидно, пов'язане з ранньою втратою батька; острах мати дiтей, бо свiт немилосердний до малят. Гуртiвники називали Агнешку «оберегом», вважаючи, що вона приносить удачу…
До Ордену Зорi вступила за власним бажанням.
Джеймс Рiвердейл, вiконт Треццо. Двадцять три роки. Чудовий фехтувальник, учень маестро Франтiшка Челлiнi. Улюблена зброя: два клинки рiзноi довжини, найчастiше – рапiра й дага. Пройшов повний курс у гомобестiарii храму Шестирукого Крi. Найкращi психомутацii: гноль, стокiм, гарпiя. Вiд пропозицii вступити до гвардiйськоi роти охорони палацу пiд командуванням Рауля Десареза з подальшим просуванням у полк лейб-варти Рудольфа Штернблада – вiдмовився. Вiд пропозицii Крiстобальда Скуни залишитися при храмi як експерт – вiдмовився.
Вiдгук мага Скуни: «Ідеалiст, романтик, але живучий».
Вiсiм дуелей, усi без смертельних наслiдкiв.
Енергiйний, запальний, вiдхiдливий.
До Ордену Зорi вступив за власним бажанням.
Лайза Вертенна, з нетитулованих нобiлiтiв Альгамбри. Двадцять чотири роки. Рiд веде вiд великого землевласника Саймона Вертенни, що починав як торговець рабами. При диктаторi Клавдii Добродушному група багатих, але не надто родовитих жителiв Альгамбри вступила в союз iз рядом знатних патрицiiв, закрiпивши його мiжстановими шлюбами. У пiдсумку утворився новий стан нобiлiтiв iз правом обиратися в альгамбрський сенат, обiймати високi державнi посади, мати пiльги в податковому реестрi й робити священний татуаж на фалангах пальцiв.
Порушуючи сiмейнi традицii, юна Лайза вiд татуажу вiдмовилася й напередоднi весiлля з сином власника ювелiрноi майстернi втекла з дому, обравши шлях войовницi.
Батько постраждалого нареченого зауважив, що в родинi не без виродка, а в родинi Вертеннiв – не без двох. І пояснив, що мае на увазi бабусю нареченоi, Аглаю Вертенну, чий поганий вплив на внучку очевидний. Незабаром обох ювелiрiв, батька й сина, а також трьох охоронцiв жорстоко побила жiнка похилого вiку. Беручи до уваги вiк Аглаi та завдану iй образу, Верховний суд Альгамбри обмежився тижневим домашнiм арештом i викупом за калiцтва.
Лiцензiя вiльних метальникiв видана Лайзi Вертеннi тарденським «Союзом пера» без обмеження термiну дii та додаткових умов.
За п'ять рокiв дослужилася до капiтана загону.
Багаторазова володарка «Золотоi Стрiли Реттii».
Спокiйна, врiвноважена, акуратна. Дисциплiну в загонi пiдтримувала залiзною рукою. Фанатик порядку – в будь-якому його проявi.
До Ордену Зорi вступила за власним бажанням.
Кристофер Форзац, магiстр, м. н. к. Двадцять чотири роки. Наймолодший маг найвищоi квалiфiкацii в Реттii. Закiнчив столичний Унiвермаг екстерном, з вiдзнакою. Профiль: некромант-вербувальник. Спецiалiзацiя: розверзання могил. Дисертат «Особливостi груповоi зомбiфiкацii». Вiд пропозицii очолити вiддiл постачання в Чуриху – вiдмовився. Вiд пропозицii доцента Матiаса Кручека змiнити профiль, залишившись на кафедрi демонологii – вiдмовився.
Пiд час Великих Устричних воен постачав обидвi воюючi сторони диверсiйними загонами «безсмертних», вправно спустошуючи найближчi цвинтарi. Пiсля пiдписання Поганого миру присвятив три роки теоретичним дослiдженням.
Пречудово грае на лютнi та бомбiлумi.
Знавець древньоi поезii. Неодноразово пiднiмав поетiв минулого з единою метою: обговорити канони пейзажноi лiрики.
Чесний, винахiдливий, законослухняний. Тонка душевна органiзацiя.
До Ордену Зорi вступив за власним бажанням.
Санчес Панчоха, злодiй. Точний вiк невiдомий. Мiсце народження невiдоме. Батько невiдомий. По материнськiй лiнii походить iз горян Рагнарськоi ущелини, але вiдомостi розпливчастi. Експерт iз запiрних пристроiв, володар почесноi грамоти Синдикату Маландринiв. Тричi судимий; тричi виправданий за браком доказiв. Чотири роки тому, переiхавши до Ятрицi, вступив до громади обелярiв або сусунiтiв; за рiк покинув мiсто, разiйшовшись у поглядах з П'ером-Бенедиктом Хитавицею, прем'ер-пастирем громади. У злочинному середовищi користуеться повагою за майстернiсть, але, за чутками, одночасно зi вступом у сусунiти зав'язав (недостовiрно).
Суперечливий, глузливий, непередбачуваний.
Улюбленець жiнок.
До Ордену Зорi вступив за власним бажанням.
Герман фон Шмуц, син Хальдрiга Розбiйника та Елен Вiнценськоi. Двадцять два роки. Племiнник барона Конрада фон Шмуца, обер-квiзитора першого рангу. Стратег-унiверсал з вищою освiтою. З вiдзнакою закiнчив магiстратуру унiверситету в Браваллi, факультет фундаментальноi стратегii.
З батьком у конфлiктi…
CAPUT V
«Гей, в похiд, моi друзяки, гей, невдахи-харцизяки – дурень буде отаман…»
Впустивши папери на стiл, барон вiдкинувся на спинку крiсла.
Чорнота апартаментiв вселяла меланхолiю й поганий настрiй. Короткi бiографii квесторiв нi на крок не наближали до розгадки. Опитування варти нiчого не дало, про що повiдомлялося в окремому рапортi. Воза з тiлами квесторiв начебто дракон хвостом змахнув. Магiчними способами трупи не знищували й не перекидали у просторi: такий викид мани волхви-локатори Тихого Трибуналу засiкли б миттево. Стара заковика: «Немае трупа – немае справи». Якби не випадкова знахiдка обсервера iз записами, якби не героiчний вчинок вiгiли, котра ризикнула зчитати залишковi еманацii аури… Квесторiв оголосили б зниклими безвiсти, убивство вважали б недоведеним, а отже, i слiдство велося б абияк.
На що зловмисники й розраховували, вивозячи тiла вбитих.
Барон заплющив очi. Темрява пiд повiками заспокоювала, на вiдмiну вiд кiмнати-чорнильницi. Інфернальна гармонiя сфер в особистому користуваннi. Генеральний психот Приказу, наймилiший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесiдах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу вiдпустку на водах.
Або короткий, але гiркий запiй.
Барон розплющив очi й зiтхнув. Вiдпустка, запiй… Пустопорожнi мрii про прекрасне. Машинально перебираючи папери, вiн наткнувся на ще один конверт, якого ранiше не помiтив. Адреси, прямоi чи зворотноi, на конвертi не було. На лицьовому боцi в червоному сургучi красувався вiдбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаемниченоi бiльш нiж ясний: небезпека. Плюс трохи панiбратське застереження: «Не клацай дзьобом!»
У Всевидющому Приказi пакети завжди пiдписували. Натяки й алюзii тут не заохочувалися. Генрiетта вiсточку прислала? Гаразд, подивимося…
Щiльний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з вiдливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.
«Бароновi Конрадовi фон Шмуцу, особисто в руки.
Ваша свiтлосте!
Цим поспiшаю довести до Вашого вiдома, що Ваш брат Хальдрiг – безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долi власного сина. Втiм, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже вiдомо, що Герман необачно вступив до горезвiсного Ордену Зорi, ставши на шлях трагiчноi загибелi. Однак, як близькому родичевi загиблого, а також як обер-квiзитору Всевидющого Приказу Вам буде цiкаво довiдатися про додатковi обставини, що мають стосунок до даноi справи…»
– Агов, свiтлосте!
Барон пiдвiв голову. Хоча бiльше хотiлося пiдняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге пiдряд обiрвати читання заповiтного листа – це занадто навiть для лагiдного аскета.
– Свiтлосте, слухай, що скажу… Там нашi зiбралися. Тiльки на тебе й чекають.
У дверях, загородивши весь отвiр, а тiм'ям упираючись у одвiрок, стирчав рудий бовдур-кiнофоб. Ощиривши мiцнi, бiлоснiжнi – й такi нетутешнi на Чорнiй половинi! – зуби, вiн привiтно посмiхався. З-пiд комiра червоноi блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камiнцiв i рiчкових мушлiв-перламутрiвок. Ось, мовляв, що в мене е! Заздрiть…
Конрад тужливо зiтхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневi рiзницю мiж «Агов, свiтлосте!» i «Ваша свiтлосте!» або навiть «Перепрошую, ваша свiтлосте, що турбую…» Здивуеться, клiпне пухнастими вiями, трусоне намистом, тим повчання й закiнчиться.
– Нашi, кажу, всi жданки переждали. Мене вiдрядили кликати…
– Добродiю, ви впевненi, що в нас iз вами е якiсь спiльнi «нашi»? Чи ви про величезних i злих собак? Захист вiд свiйських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…
Не втримався. Полiз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом i золоченою iронiею. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзаеться в гною.
– Даремно, – немов пiдслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.
Ступив за порiг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речi, грошi й навiть просто слова через порiг вважаеться поганою прикметою.
