скачать книгу бесплатно
– Даремно зобиджаеш, свiтлiсть. Є в нас iз тобою й нашi, i не нашi. І лихо е, одне на всiх. Ідеш, чи як?
Вiн i досi посмiхався: спокiйно, доброзичливо.
– Як вас кличуть, добродiю?
– Це тебе кличуть, свiтлосте, – бадьоро вiдрапортував рудий дурень. – Не в'iхав? Це бувае, з перевтоми… Може, гукнути хазяiна? Нехай разсольчику спроворить…
– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитинi, роз'яснив Конрад, для переконливостi тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?
Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.
– Ух ти! Барон! Справжнiй! А вони менi: ти, Коше, кажи йому «свiтлiсть», бо по шиi накостиляе! А ти нiяка не свiтлiсть, ти цiльний барон!
Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.
– Так, я барон. А ти, Коше, хто?
– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…
– Слухай, малий, ти менi всю печiнку…
– О! Точно! А звiдки ти, свiтлосте, визнав, що я Малий? Тiльки в нас, у Глухiй Пущi, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бiгцем бiг. А нашi кажуть: немае твоеi сестрички. Пропала Агнешка, згинула…
Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в головi стрiмко обертався уривок жалюгiдних архiвних вiдомостей: «З осiлих гомо-люпусiв Глухоi Пущi». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»
Цього не могло бути, тому що цього не могло бути нiколи.
Перевертень боiться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боiв?! Чи пiсля трагiчноi загибелi батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нiсенiтниця! Це псяче плем'я, якщо не брати до уваги спецiально навчених бiйцiв, перевертнiв за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розiграна навмисне? Прикинувся, нiби злякався пса-невидимки, вломився, наплiв сiм коробiв гречаноi вовни…
Навiщо?!
За часiв Конрадовоi юностi, коли вiн служив молодшим товаришем квiзитора Лiпуна, чоловiка суворого, але вiдхiдливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажкiв зграй, iнакше кажучи «вовчих князiв» – Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного дiда Вайди. Уклiнно припадаючи до стоп його величностi, ватажки перевертнiв благали окреслити для iхнiх зграй «рубiж осiдлостi» з подальшим наданням реттiйського громадянства. Довiряють, значить, долi, клянуться у вiдданостi та законослухняностi; зобов'язуються, якщо годуватимуть, у лiс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнiв. Вiн взагалi був освiченим монархом: писав вiршi, вивчав працi фiлософiв, хотiв скасувати страту, але пiсля «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, захiдна частина Глухоi Пущi, Ближнi Лугiвцi та Шнарант, що межуе з Фiльчиним бором, королiвським указом вiдiйшли для розселення осiдлих гомолюпусiв.
Так iх стали називати на вiдмiну вiд гомолюпусiв диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав i гонiв за лiцензiею Департаменту Ловитви.
Рокiв за десять, при Едвардi II, осiдлi гомолюпуси домоглися почесного права служити в армii, а дехто з «вовчих князiв» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий пiд Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смертi», сформований з одноплемiнникiв Мануша. Цей загороджувальний загiн понад двi години утримував прорив «олов'яних солдатикiв», поки капiтан Штернблад не пробився крiзь ряди мерцiв-гвардiйцiв, якi не гинули й не здавалися, i не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навiть за мить до загибелi продовжував лити олово у формочки i слати големiв у бiй.
Капiтана його величнiсть особисто розцiлували в обидвi щоки, а Лекса дiстав грамоту на дворянство й заповiтний постфiкс «Еск.», тобто есквайр.
– Чого ж ти вiд собак сахаешся, Кош Малой? Не соромно?
Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розiрвав.
– Соромно… – на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум'янець. – Страшенно соромно, свiтлосте. Та в родинi не без виродка. От я i е той виродок…
– Гаразд, ходiмо, раз нашi чекають. Забалакалися ми з тобою…
Барон сховав заповiтний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявностi листа – хто б його не пiдкинув, друг чи ворог – можна було спокiйно «вписуватися» в компанiю родичiв.
Свiй серед своiх.
Крокуючи коридором i гордо несучи довiрений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобi. На щастя, не тiею, у якiй був свiчник, iнакше начувайся.
– О! Макiтра дiрява! Спасибi, свiтлосте, забув тобi сказати!
– За що? – не зрозумiв барон. – За порятунок вiд злого собаки?
– Не-а! Собака цей клятий сам пiшов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мiй, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в нiжки кланяйся! Хороша людина краща за мiшок золота!
У душу обер-квiзитора закралася страшна пiдозра.
– І хто ж ця гарна людина?
– Стряпчий! Такi штуки розповiдае – отетерiти! Про молочницю одну… як ii?.. А-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смiшно…
Пiдлога пiд ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насiння у благодатну землю. Урожай драконових iкол не забарився.
– Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…
«Хвала Вiчному Мандрiвцевi!» – мало не пiдвiв риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення iсторii про багатородну молочницю Колодзябчик.
– А на похоронi, значить, вiзьми небiжчиця та встань iз домовини. Хо-хо-хо! ii закопують, а вона встае. Потiха! Люд весь урозсип, хто смiливiший, осику на кiлки рубае… Нiчого, обiйшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, – здоровань вимовляв прiзвище триклятоi молочницi зi смаком, по-дитячому присвистуючи на серединi. – Спала вона, от i все!
Канделябром вiн розмахував у такт розповiдi, анiтрохи не зважаючи на гарячий вiск, що капав зi свiчок. З картин, розвiшаних по стiнах, Кошем похмуро милувалися всiлякi чорнi сили, зi зброею в руках вiдстоюючи iдеали Абсолютного Зла. Либонь, чули спорiднену душу.
– У неi ця була… Лiтра… Лепра… Лiтургiя, о!
– Летаргiя, – виправив барон. – Довгий сон, схожий на смерть.
– Точно! Прочумалася баба, i додому! А вдома чоловiк – п'яниця, на похорон не пiшов… Жiнка на порiг, а вiн, дурбило, жiнки не впiзнае! Забув! Як звати, не пам'ятае, скiльки рокiв, не пам'ятае… І про дiтей забув, яких вона йому, п'янчузi, народила. Старший син татковi в пику зацiдив – не, все одно не пам'ятае. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кiнця свiту.
Здоровань напружився, пустив вiтри i сумовито розвiв руками.
Барон ледве встиг ухилитися вiд канделябра.
– Свiтлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай вiн тобi теж розкаже.
– Неодмiнно, братику! – погодився Конрад.
І ввiйшов до камiнноi зали за Кошем Малим.
* * *
– Як ви й просили, бароне, ми оглянули речi. Ключi на столику при входi. Апартаменти ми, звiсно, замкнули.
– Цiную вашу допомогу!
Конрад вклонився й легким рухом переправив ключi зi столика до власноi кишенi. Заодно оцiнив передбачливiсть графа: Рiвердейл сiв у наймасивнiше крiсло, на безпечнiй вiдстанi вiд усього, що б'еться.
– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумiю, вже знайомi? Залишився ще один – i ми будемо в повному складi. Не пiдкажете, як звати шостого квестора?
– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаемося.
– Чому?
– Я зробив ряд довiдок. Санчес Панчоха – злодiй. Якщо завгодно, злодiй-iдеалiст. Батько невiдомий, теперiшне мiсцезнаходження матерi – теж. Вiдверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь iз лiдерiв Синдикату Маландринiв. У цьому середовищi особливi уявлення про честь i взаемодопомогу. Особливо це стосуеться iдеалiстiв.
– Вашi напоi, добродii!
У залi з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяiн спритно манiпулював замовленням – кухоль пива з шапкою пiни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вмiст залишався загадкою, вузький скляний келих iз червоним вином, i ще один келих, присадкуватий i пузатий, з бурштиновою рiдиною.
Конрад з першого погляду впiзнав золотий ром.
Не чекаючи, поки хазяiн рознесе напоi, Кош Малой кинувся назустрiч, схопив кухоль з пивом i блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудовi «вуса» з пiни.
– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злiсно заскрипiла з кутка Аглая Вертенна. – Звелiла ж йолоповi: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формiдонт тобi навстрiч i пацючий хвiст у печiнку!
Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лiвою рукою вона колами погладжувала себе по животi, а правою – гупала по пiдлокiттi крiсла. Ритм виходив рваний, складний i викликав роздратування. Зате кола виходили плавнi та заспокiйливi. Барон здригнувся й вiдвернувся. Незважаючи на довгi роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкiдництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяiн несе «схололе»? Коли кубок виразно паруе?!
Природна сварливiсть причин не шукае.
– Даруйте, панi! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаете, ваша свiтлосте?
– Ром «Претiозо». Доставлений сюди моiм камердинером.
– Як i його сiятельству, задоволено кивнув Трепчик.
Пiймавши здивований погляд барона, вiн пояснив:
– У мене, ваша свiтлосте, i без чужих камердинерiв у льоху всього повнiсiнько. Могли б не турбуватися даремно…
Роздавши напоi, вiн викотився з зали iз самотнiм бабиним кубком на тацi.
– Отже, панi та панове, почнемо. Прошу вас, графе.
Рiвердейл замислено погладив борiдку, збираючись iз думками.
– Знаете, бароне, нiчого особливо примiтного в речах онука я не знайшов. Крiм дрiб'язку. Два клинки, палаш i дага здалися менi… Як би це точнiше висловитися? Повiрте, Джеймс чудово знаеться на зброi. А цi клинки… Флорингенська сталь, дiлянки нешлiфованоi окалини… Вiзерунок «криптомерiя» … Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подiбну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяiн принiс надто повний келих!
– Дякую вам. Мiстрис Форзац? Ви нiчого не хочете сказати?
Брюнетка немов опам'яталася. Вiдсутнiй вираз на мить покинув ii гарне, але малорухоме обличчя.
– Нi.
– Ви впевненi?
– Впевнена.
І мiстрис Форзац знову втратила всякий iнтерес до того, що вiдбувалося.
– Дякую вам. Негативний результат – теж результат.
Конрад старанно дотримувався ввiчливоi незворушностi.
Хоча бесiда iз цiею панi – задоволення iз сумнiвних. А вже до баби звертатися не хотiлося й поготiв. На жаль, життя виткане не з самих лише приемностей.
– Що скажете ви, панi?
– Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочцi! – баба схлипнула басом. – Новiсiньке в неi все, от що я вам скажу!
Барон не вважав себе знавцем жiночих туалетiв, але вiдрiзнити нову рiч вiд ношеноi мiг. Вiн добре пам'ятав, що в гардеробi Лайзи Вертенни були не тiльки новi речi. Проте викривати брехню Аглаi Вертенни, випадкову чи навмисну, роздумав. Аби уникнути скандалу.
– Приймiть мою подяку. За добровiльну допомогу слiдству.
– А я?!
Про рудого здорованя Конрад, власне, встиг забути – i, як з'ясувалося, даремно.
– Слухай, свiтлосте… А як же я?! Я допомогти хочу! Що як iз Агнешчиних ганчiрок котрусь поцупили? Я окатий! Ти не мовчи, свiтлосте, га? Ти ключа давай…
Ображений гомолюпус вийшов на полювання. Тепер не вiдчепиться. Порившись у кишенi, барон знайшов потрiбний ключ i кинув його Кошу.
– Бiла сторона, шостий номер. Дверi не переплутай, окатий!
Наступнi п'ять хвилин вони мовчали.
Цей час обер-квiзитор витратив, розмiрковуючи про листа, схованого за обшлагом рукава. Виходило, що за вiдсутностi барона хтось проник у його покоi та залишив там листа. Замки, як Конрад встиг переконатися, у готелi благенькi. Втiм, невiдомий мiг i через вiконце влiзти. Поiнформованiсть доброзичливця вражала:
«…необачно вступив до горезвiсного Ордену Зорi, ставши на шлях трагiчноi загибелi. Однак Вам, як близькому родичевi загиблого…»
Таемничий гiсть знав, що квестори загинули. Не пораненi, викраденi, пропали безвiсти – загинули. Якщо виключити версiю, що листа пiдкинуто спiльником нiчних зловмисникiв, що залишаеться? Автор листа в курсi вмiсту кулi-обсервера. Виходить, маг. «…з кулi знято копiю; встановити особу копiювальника доступними менi методами неможливо». Хоча… Вiн мiг отримати закриту iнформацiю й iншим, прозаiчнiшим способом. Вiд iнформованих осiб. Вiд вiгiли або вiд високих посадових осiб, що проводять дозвiлля у термах прокуратора Цимбала.
Невиразна тiнь незнайомця постала в уявi. М'яким, котячим кроком пройшлася з кутка в куток, заклавши руки за спину.
Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу?
Тiнь спробувала злитися з постаттю голого товстуна, що сидить на парапетi басейну. Вийшло погано, щоб не сказати – нiяк.
Вiльгельм Цимбал?
Результат поеднання знову не задовольнив.
Його величнiсть?
Тiнь поспiшила ретируватися, забившись у запiчок свiдомостi.
Гувальд Мотлох? Рудольф Штернблад? Генрiетта?
