скачать книгу бесплатно
Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спiзнився.
– Особисто я волiю класти з правоi, – дружньо повiдомив чоловiк у куртцi.
І поклав. Точнiше, неквапливо розмахнувся i припечатав крисюка чималим кулаком. З правоi, як i обiцяв, у самiсiньке око. Ефект був разючий. Паскудника вiдкинуло до квiткарки, розвернуло гвинтом, змiвши по дорозi три горщички з айстрами, гупнуло об стiну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому станi.
Чоловiк у куртцi задоволено кивнув.
– Чудовий метод. Простий у використаннi, доступний навiть для початкiвцiв. І, головне, дуже дiевий. Метод з лiвоi трохи поступаеться йому в кiнцевому пiдсумку, але теж непоганий. Бажаете випробувати, добродiю?
– Вiн не бажае, – за крисюка вiдповiв Конрад. – Правда ж, Фелiксе Шахрай на прiзвисько Гнилий В'юн? Ти бiльше не бажаеш? Чи я помилився?
У здоровому оцi крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи вiд жахливого, всюдисущого обер-квiзитора, вереснув недорiзаним поросям i – тiльки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слiд прохолоне, барон кинув у капелюх артистiв цiлий бiнар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловiка в куртцi вдвiчi.
– Ваш метод пречудовий, пане. Приймiть мое захоплення. Дозвольте вiдрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квiзитор Всевидющого Приказу.
Захисник жонглерiв поклонився у вiдповiдь:
– Андреа Мускулюс, магiстр Високоi Науки. Дiйсний член лейб-малефiцiуму, до ваших послуг.
Вiн нагнувся i провiв долонею по брукiвцi. «Бере слiд! – здогадався барон. – Магiстр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слiд бере пан малефiк i навiщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собi на долоню, а потiм примружився вслiд подуву, барон раптом пожалiв нещасного крисюка.
Сьогоднi Фелiксовi Шахраю не поталанило значно бiльше, нiж учора.
* * *
«Обитель героiв» зустрiв обер-квiзитора бадьорим стукотом молоткiв, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрiв. Какофонiя долинала з Бiлоi камiнноi зали, де ремонт лiквiдував пам'ять про нiчне побоiще. Барон рушив у прямо протилежному напрямi, на Чорну половину, прагнучи тишi.
Вiн вирiшив заглянути в Чорну залу, де ще не був.
Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вiкна, iнтер'ер Чорноi зали нагадував би оздоблення розкiшного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стiнах i аспiднiй стелi, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробi зiбралися справляти свято.
Не бадьорi покiйнички, а цiлком живi люди.
Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома панi, однолiтка барона, яскрава брюнетка у вишуканiй сукнi з накидкою. «Гiацин-вiолет, анхуеський крiй, облямування фалбалою», – вiдзначив Конрад. Сам вiн вiддавав перевагу стоячим комiрцям з мережив i складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядiв i приймав нововведення. У всьому приемна панi, що й казати. Бiля нiг хазяйки спав лобатий пес невiдомоi породи. А ще в залi, звiсно, був присутнiй Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотiлося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – i пошвидше ретируватися.
Але було запiзно.
– Доброго дня, ваша свiтлосте! Як ми радi вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вiтання прокуратора Цимбала. – Панi, дозвольте вiдрекомендувати вам барона фон Шмуца, рiдного дядька квестора Германа…
– Фон Шмуц? – панi ледь повела бровою.
– …обер-квiзитора першого рангу! Слiдство у справi, вiдомiй нам усiм, доручено саме йому! І я запевняю, що немае бiльш гiдноi людини! Ваша свiтлосте, дозвольте представити вам мiстрис Марiю Форзац, матiр нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагiчно пропав безвiсти.
З тактовнiстю пан Терц таки не дружив.
Але барона зацiкавило iнше. Мiстрис? Чарiвниця? Таке звертання – рiдкiсне, але цiлком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високоi Науки. Не вульгарних вiдьом, а освiчених, з дипломами, науковими працями, здебiльшого з дисертатами, котрi з якоiсь причини приховують справжнiй рiвень i квалiфiкацiю. Гаразд, доручимо Генрiеттi розiбратися.
А тим часом вiдзначимо, що родичi квесторiв продовжують збиратися в «Притулку…»
Залишилося ще двое.
Барон галантно вклонився панi, та вiдповiла легким кивком. Пес пiдняв голову, схожу на диню, i широко позiхнув, висолопивши чорно-синiй язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовтi, ледь загнутi назад iкла свiдчили аж нiяк не про рослинну дiету. У крихiтних очицях жеврiла нелюбов до людства в цiлому i до спiвробiтникiв Всевидющого Приказу зокрема.
– Лю, прошу тебе, без ексцесiв…
Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – i демонстративно заснув знову. Хрiп собацюра голоснiше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома пiсля гулянки в шинку. У повiтрi зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвiт-стряпчий.
– А я тут, ваша свiтлосте, бажаючи вiдволiкти панство вiд смутних думок, почав розповiдати одну iсторiю. Послухайте й ви. Це сталося майже мiсяць тому, i повiдав менi про випадок мiй колега, стряпчий Тлумач. Втiм, це справи не стосуеться. Отже…
«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручнiше влаштовуючись у крiслi. Бронзова табличка на пiдлокiттi стверджувала, що крiсло обтягнуте шкiрою справжньоi релiктовоi лiбiтинii. Всупереч здоровому глузду й даним iсторичних хронiк, якi хором запевняли: останнi лiбiтинii пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днiв, шкiра тварини коштувала б цiлого спадку. «Ну гаразд, граф i дама-чарiвниця. Припустимо, iм делiкатнiсть не дозволяе виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»
– …королiвський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоiнi, впав i звихнув щиколотку! Не iнакше, зурочили… А проте, панi та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумiв доставити любовне послання його величностi за призначенням, точнiсiнько вдосвiта, в будинок фаворитки Юлii Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморiальному забiгу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаете ви? Тому, що тiнь у Йована була шестинога! Як мiфiчний кiнь Гедзь, що з'являеться на виклик Вiчного Мандрiвця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждiть бiди i свiтотрясiння. А ось iще один випадок…
Пес Марii Форзац виразно чхнув.
– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собацi за втручання. – Я хотiв би звернутися до присутнiх з проханням надати допомогу слiдству. У готелi залишилися особистi речi квесторiв. Ключi вiд кiмнат, де вони зберiгаються, – у мене. Сподiваюся, ви погодитеся пiти зi мною на Бiлу половину й уважно оглянути майно своiх родичiв?
– На 'кого чорта? – сварливо поцiкавилась карга, ворушачи пальцями.
– Чи не пропало що примiтне? Чи немае чого незвичайного, що впадало б у вiчi? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазi калiцтво Аглаi Вертенни та пам'ятний метод малефiка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!
– Звичайно, бароне! Впевнений, панi не заперечують…
Снiг коридорiв i кiмнат на Бiлiй половинi пригнiчував не менше, нiж смола та вугiлля – на Чорнiй. Лiжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлi одноманiтноi та всюдисущоi бiлизни не лише пожитки квесторiв, а й люди, що прийшли iх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марii Форзац, складчастий, немов йому в гардеробi помилково видали шкуру сфiнкса, – особливо.
Ранiше Конрад не вiдчував цього повною мiрою.
– Не заважатиму вам. Побудьте в кiмнатах ваших рiдних пiвгодини. Потiм обговоримо, чи е щось дивне, якась невiдповiднiсть.
Це була гарна iдея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторiв – але вiн нiяк не мiг збагнути, що саме. Можливо, родичi зумiють пiдказати вiдповiдь. А навiть якщо не зумiють… Конрад мав намiр з користю витратити цi пiвгодини. Ідея формально вiдсторонити його вiд справи, щоб обер-квiзитор, як приватна особа i товариш по нещастю, мiг легше ввiйти в довiру до родичiв загиблих, мала одну-едину ваду.
Злощаснi листи.
Конрадовi i його високим заступникам конче потрiбно знати iхнiй змiст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рiвердейл у вiдповiдь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самiсiнький! Чи не одержали?» Правда миттево зведе нанiвець усi переваги «приватноi особи й товариша по нещастю». Граф – людина наiвна, довiрлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таемничий доброзичливець не хотiв вашоi присутностi тут? Не вважав, виходить, за потрiбне… То з якого дива нам дiлитися з вами?»
Заявити чесно i прямо, що лист, швидше за все, надiйшов Хальдрiгу, батьковi Германа? Провальний хiд. Цi люди iз братиком Хальдрiгом не знайомi. І спишуть будь-якi пояснення на банальну ворожнечу двох братiв, таку часту не лише в баладах, а й у життi. Якби iм довелося обирати мiж далеким Хальдрiгом з листом i близьким Конрадом без листа…
Барон тверезо дивився на речi, не перебiльшуючи симпатiю всiх без винятку станiв до спiвробiтникiв Всевидющого Приказу. Рано чи пiзно виникне ситуацiя, коли з'ясуеться: обер-квiзитор – не бiлий лицар, а «бiла ворона».
Нiким не помiчений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пiшов обiдати), барон рiшуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяiна запаснi ключi пiд розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший – король базiк. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькi, а у всякого чесного квiзитора завжди при собi набiр вiдмичок. Вiдмичкою барон володiв не гiрше, нiж шаблею. Навiть брав призи на вiдомчих турнiрах iменi Арнольда Шнiфера.
Отже, до чийого листа легше дiстатися?
Граф? Вiн, скорiш за все, носить послання з собою: обшлаги рукавiв, накладнi кишенi каптана, гаманець – е куди покласти. Тож граф вiдпадае. Насправдi ж бароновi просто не хотiлося нишпорити в апартаментах Рiвердейла. Вiн перейнявся до старого щирою симпатiею. З погляду закону однаково, чиi дверi зламати, але порпатися в речах незiбраного, щиросердного аристократа, набагато старшого за тебе й вищого за походженням… Закон i користь, честь i необхiднiсть вступили в голосну, малоприемну суперечку. Добре профосам Дозору Сiмох – iх такi суперечностi не хвилюють!
А ось у Аглаi Вертенни нiяких кишень точно немае.
І клунки карга залишила в покоях.
Номери апартаментiв, де зупинилися граф i баба, обер-квiзитор пам'ятав чудово. Номер Марii Форзац з'ясував, проходячи через хол i зазирнувши в книгу, що лежала на конторцi. Однак у кiмнату гаданоi чарiвницi розсудливо вирiшив не пхатися.
У тiнях коридору Чорноi половини вiн не почувався зайвим, як у Бiлому крилi готелю. Так, вiдчув певний дискомфорт. У Майоратi лицарi Ордену, мабуть, роками живуть у подiбних умовах, та ще й поводяться вiдповiдно. Недовго й з глуздом розпрощатися. Доброволець Ордену Зорi, на думку Конрада, апрiорi був оригiналом з дивацтвами. Правду казав бойовий маг Кольраун: iдеальним Добру i Злу мiсце в резервацii.
Інакше всi ми оселимося у великому «Притулку героiв».
Вiн швидко озирнувся, перш нiж присiсти навпочiпки перед потрiбними дверима. Коридор був порожнiй. Перебравши в'язку, Конрад безпомилково вибрав потрiбну вiдмичку. Мимохiдь пожалкував за новим манiкюрним набором, залишеним у власних апартаментах: полiрувальна пилочка пiдiйшла б краще. Та дарма… Вузька смужка сталi ковзнула в замкову щiлину. Хитра нарiзка вчепилася замковi в потрухи. Тепер дотиснути… Чверть оберта вправо… Глибше… І вправо до упору.
Є!
Тихенько клацнувши, замок вiдiмкнувся.
Про всяк випадок обер-квiзитор озирнувся ще раз i нiкого не помiтивши, мишкою прослизнув до покоiв баби.
* * *
Житло Аглаi Вертенни виглядало скромнiшим, нiж баронське. Втiм, гординя не була властива фон Шмуцу. Його погляд буквально обмацував кiмнату, запам'ятовуючи точне розташування предметiв – щоб вiдновити «рiвновагу» по закiнченнi негласного обшуку. Саме так називали у Всевидющому Приказi проникнення без ордера прокуратора.
За хвилину обер-квiзитор заходився, висловлюючись пiвденно-реттiйським злодiйським жаргоном, «нишпорити по шухлядах». На щастя барона, карга встигла розпакувати своi численнi пожитки й розкласти-розвiсити все, що вважала за потрiбне, у зразковому порядку. Дивно як на вреднющу скандалiстку, але полегшуе роботу детектива. Отже, що ми маемо з майна чарiвноi бабусi?
Дюжина пляшечок i слоiчкiв з рiзнобарвними рiдинами та мазями.
Двi чималенькi скриньки ручноi роботи з iдентичними наборами веретен у кожнiй.
Два згорнутих у кружальця ременi м'якоi шкiри, без пряжок i застiбок, з потовщеннями посерединi.
Три кошелi з мармуровими кульками для гри в «шибзик».
Торбинка зi шпильками, нитками, голками та iншим дрiб'язком.
Старовинний роговий гребiнь; позолота стерлася вiд часу.
І нарештi, у потайнiй кишеньцi староi торбини – аркуш щiльного паперу, складений учетверо.
На сортах паперу Конрад знався добре. Вiн одразу визначив: жовтизна аркуша – не ознака старостi чи поганоi якостi. Сорт «Верже Алехандро» зi шляхетним вiдливом у жовток коштував дорого, придбати такий папiр можна було лише в крамницях Цеху Калiграфiв.
Обер-квiзитор ретельно лiквiдував слiди пошукiв – i розгорнув аркуш.
«Поважна панi Аглае!
Цим поспiшаю довести до Вашого вiдома, що люба внучка Ваша, Лайза Вертепна, не тiльки необачно вступила до Ордену Зорi, що Вам, очевидно, вiдомо, але також була помiчена в…»
Гамiр у коридорi Конрад почув за кiлька секунд до того, як дверi в кiмнату з гуркотом розчахнулися. Обер-квiзитор ледве встиг запхати листа на мiсце, зачинити стiнну шафу, де стояла торбина, i вiдскочити до вiкна. «Побачив, що дверi прочиненi, вирiшив зазирнути – раптом злодюжка залiз?» Пояснення натягнуте, але, в цiлому, прийнятне. Стара, щоправда, недовiрлива…
– Собака! Там собака! Великий! Величезний!
До кiмнати ввалилася божевiльна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсiм незнайомий бароновi здоровань гарячково намагався замкнути дверi на клямку. У червонiй блузi, пiдперезанiй блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, вiн вражав уяву. Жбурнув на лiжко брудну торбу й тремтiв з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увiрветься слiдом. Дверi вiдчинялися назовнi, собака нiяк не мiг увiрватися сюди, але здорованевi було не до логiчних умовиводiв.
Засув танцював i вивертався з товстих пальцiв.
На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.
– Отакенний собацюра! – вiн емоцiйно розвiв руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбiльшки з копицю сiна. Боягуз виглядав рокiв на тридцять, але обличчя в ластовиннi перекривив страх маленькоi дитини.
Конрад пiдiйшов i допомiг нещасному розiбратися з засувом.
Щасливо вiдсапуючись, здоровань рукавом витер iз чола пiт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, нiби вперше його побачив.
– Що ти робиш у моiй кiмнатi, добродiю?
Незважаючи на делiкатнiсть ситуацii, барона почав розбирати iстеричний смiх.
– Ви впевненi, що це ваша кiмната?
– А чия ж iще?
Вирiшивши не уточнювати, у чиiй саме кiмнатi вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:
– Ви живете в цьому готелi, добродiю?
– Атож!
– У яких апартаментах?
– У цих!
За правилами гри, той, хто вiдповiв замiсть запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що вiн програв.
– Цифра на дверях ваших апартаментiв яка?
– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттево втратив недавню впевненiсть. – А-а, цифра!
Вiн просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобi. Наче комара прибив.
– Хазяiн сказав: номер одинадцятий на Чорнiй сторонi. Це Чорна сторона?
– Чорна. Тiльки номер не одинадцятий, а восьмий.
– Ох, блiн катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?
– Напевне, йти шукати свiй номер, – знизав плечима барон.
– Справдi! А собака?!
– Ви впевненi, що вiн на вас чекае? Гаразд, я пiду першим.
Вiдсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранковоi Зорi визволяе жертву з лабетiв Чорного Аспiда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втiлений Аспiд справдi чекав у коридорi!
Бiля стiни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.
