скачать книгу бесплатно
– Песиголовцi нiколи не йдуть на спiвробiтництво в таких справах.
– У мене своi методи. Пiдуть, як миленькi. Бiгцем побiжать.
– Пiдключу експерта з некроеманацiй. Пiсля вбивства вони тримаються до двох дiб, час ще е…
– Повторно огляну мiсце подii, речi квесторiв…
– Ви не можете тримати оточення навколо готелю бiльше доби. І закрити «обитель героiв» теж не в змозi – хазяiн здiйме гвалт, дiйде до суду… Гiльдiя Готельерiв доволi впливова.
– Дарма. Я знайду спосiб.
Слова наждаком дерли горло. Втрата племiнника з припущення перетворилася на реальну подiю. Рiдко бачилися, часто – яка рiзниця? Неодружений, бездiтний, Конрад давно махнув рукою на сiмейний затишок, тому в Германовi бачив наступного барона фон Шмуца i радiв цьому, наче залишав титул власному синовi.
Носом землю ритиму. До нижнiх ярусiв пекла.
Знайду.
Навiть якщо вiдсторонять вiд справи, як близького родича – знайду…
– У вас е версiя, бароне?
– Є. Хто зараз сидить у Чорно-Бiлому Майоратi?
– Судячи з того, що квестори служили Зорi Ранковiй… Чорний Аспiд там сидить. І чекае початку.
– Аспiд, значить? Ви впевненi, що вiн просто сидить i чекае?
– Порушення орденського Заповiту й «Пакту про нейтралiтет»? Вперше за весь час?
– Все колись трапляеться вперше. Припустимо, цей Аспiд енергiйнiший за своiх попередникiв. Припустимо, у нього особливi погляди на вiйну чистих начал. І ще припустимо, що вiн дуже зацiкавлений у загибелi квесторiв.
– Ваша правда. Мотив iснуе. Хоча… Лорд Майорату, тимчасовий, дочасний, повинен передбачати, що пiдозра впаде насамперед на нього.
– Впевнений, квесторiв прибрали чужими руками, найнятими через пiдставних осiб.
– Треба шукати виконавцiв.
– І брати живими!
– Не обов'язково. Мертвi значно балакучiшi. І не втiкають.
* * *
Конрад любив дивитися з вiкна карети на краевиди – чи то була сiльська буколiка, чи кривi вулички мiстечок, чи площi столиць. Себе вiн зазвичай переконував, що в такий спосiб тренуе спостережливiсть. Насправдi ж його просто радувало споглядання картин, що пропливали повз нього. Однак зараз шторки на вiкнах карети були запнутi наглухо: барон прагнув усамiтнення.
Всi можливi запити й розпорядження зроблено.
Короткий перiод бурхливоi дiяльностi змiнився тимчасовим занепадом сил.
Не щодня втрачаеш рiдну людину; е вiд чого прийти в душевний роздрай. Залишившись наодинцi з невеселими реалiями, Конрад ковзав думкою по замкнутому колу: немов грiшник по ярусах володiнь Нижньоi Мами. У загальнiй картинi злочину ввижалися неузгодженостi та «бiлi плями». От уже точно, що «бiлi» … Майне така капость на краечку поля зору, а придивишся – i немае нiчого. Природно, подiбнi каверзи настрою не полiпшували.
– Приiхали, добродiю!
Як i розпорядився клiент, агiтатор зупинив карету на перехрестi, за два квартали до провулка Усiкновiння Глави. Далi обер-квiзитор збирався пройти пiшки. За право зватися «агiтатором» (старореттiйською – «вiзник шляхетних») будь-який вiзник нижчого рангу без вагань пожертвував би особистою бляхою, бородою та честю дружини. Однак до Гiльдii Агiтаторiв приймали виключно каретних кучерiв, та й то з розбором. Коштували послуги агiтатора втрое-вчетверо вiдносно iнших. Зручнiсть карети, м'яка iзда, заборона бравування та гарантiя своечасного прибуття саме туди, куди ти збирався прибути, на думку барона, цiлковито окуповували витрати.
– Дякую, голубчику…
Кинувши агiтаторовi срiбний бiнар i не чекаючи на здачу, фон Шмуц рушив у бiк готелю. У головi нарештi прояснiло, i туди, як у басейн з рiзних труб ллеться вода, безперешкодно вливалися й виливалися нескаламученi особистими оцiнками враження дня. Залишалося чекати, поки басейн наповниться.
Це також була складова частина методу, що зазвичай давав пречудовi результати. Втiм, траплялися й прикрi невдачi.
– Добрий вечiр, ваша свiтлосте! Ви, либонь, знову в готель? Сонце ось-ось сяде, а ви все на службi?
Барон спiткнувся на рiвному мiсцi й мало не вилаявся, хоч i не любив брутальноi лайки. Де вiн узявся на його голову, цей стряпчий?! Руки свербiли прогнати настирливого крючкотвора втришия. На жаль, анiнайменшого приводу для рукоприкладства не траплялося. Привiталася людина, поцiкавилася справами – не штурханами ж його за це, справдi?
– Добрий вечiр, добродiю. Ви надзвичайно проникливий. Я на службi цiлодобово. І йду саме в «обитель героiв».
– Як я вас розумiю! Нi хвилини спокою, анi жодноi хвилиночки. Ось, звольте подивитися: вчинив позов до Ордену Зорi за всiею формою, – стряпчий продемонстрував товстий шкiряний планшет для паперiв. – Не муха начхала: позовну заяву у двох сувоях, рекомендований лист iз оголошенням претензiй, виплата королiвського мита, додаток з описом, завiрений у нотарiатi, копiю – в Гiльдiю Готельерiв… Знову ж, збереження майна зниклих безвiсти, запити, протоколи…
Дивна рiч: барон перейнявся спiвчуттям до старанного пана Терца.
– Добряче ми з вами попрацювали, ваша свiтлосте, добряче…
– А скажiть, пане Терц… Ви не в курсi: кухня в «Притулку героiв» стерпна?
– Сам досi не харчувався, але вiдгуки чув винятково похвальнi. Винятково! Тамтешня куховарка свою справу знае.
«Яку саме?» – хотiв глумливо поцiкавитися Конрад, але вчасно стримався. Все-таки обiцяв Трепчиковi не розголошувати. Слово честi слiд тримати, навiть якщо дав його простолюдовi.
– До речi, про куховарок! – iти мовчки стряпчий був нездатний категорично. – Довелось менi недавно рееструвати одну скаргу. До нашоi з вами справи та скарга стосунку не мае…
Барон i тут стримався, дивуючись власнiй поблажливостi.
– …але попутно з'ясувалося: молочницю Ганну-Батiсту Колодзябчик чоловiк регулярно лупцюе. Заподiюе, значить, тяжкi тiлеснi, здебiльшого – чобiтьми в живiт. Бiдна жiнка… Але я, властиво, не про це. Вiн ii б'е – а вона йому дiтей родить! Вiн б'е – а вона родить! Дюжину нащадкiв нелюдовi народила, i всi – здоровiсiнькi. І сама молочниця рум'яна та пишна напрочуд. Незважаючи на – i навiть всупереч. А чому так, знаете?
Барон вiдчув, що недавнiй кошмар повертаеться.
– Я вам вiдповiм, ваша свiтлосте, чому! Бо тiнь у Ганни-Батiсти Колодзябчик, уродженоi Монтень, – особлива. З подвiйним, даруйте за народне слiвце, пузом. Ось тому чоловiк iй перше черево хоч геть-чисто вiдбий – байдуже. І з iм'ям у молочницi хитрi бублики – бувало, чоловiк зранку i не згадае, як дружину кличуть i з якого приводу ii звечора чобiтьми гамселив… Не на добро це, ви вже повiрте Фернану Терцу, не на добро! На вулицях перешiптуються: надходить, мовляв, велике лихо…
Втративши надiю спекатися стряпчого, Конрад терпiв, зцiпивши зуби. І був просто щасливий, коли наблизився до чорно-бiлого входу в «обитель героiв».
Вiн i себе, iй-право, почував героем. Адже ж мiг i прибити базiку.
* * *
– …Ваша свiтлосте, я ще раз iз усiею рiшучiстю заявляю: iз завтрашнього ранку я починаю пускати постояльцiв! Для покриття заподiяних збиткiв! Знаете, скiльки столяр Дубка заправив за ремонт? А штукатур Анастасiй Рензит?! А малярi? Паркетники? Запiчних справ майстри?! Нi, ви навiть уявити цього не можете! Грабiж i розор, грабiж i розор…
– Не переймайтеся, люб'язний пане Трепчик. Я вчинив позов за всiею формою, i не будь я Фернан Терц, якщо нам… тобто, вам не вiдшкодують збитки до останнього мона!
– Дякую вам, дорогий пане Терц. Що б я без вас робив?! Ага, до речi, ваша свiтлосте: погляньте на цього бельбаса. Стверджуе, що його прислали ви, але вкрай, украй пiдозрiлий! Понавозив гору рiзних речей, iти не хоче, щось пояснити вiдмовляеться! І брови супить, знаете…
Барон подивився у вказаному хазяiном напрямку – й не вiдмовив собi в задоволеннi якийсь час вивчати поглядом власного камердинера, якого помiтив вiдразу при входi. Любек, як завше, виглядав так, немов йому вiдомi всi таемницi Свiтобудови, вiд Найвищих Емпiреiв до ярусiв геени – але нi крихтою отих таемниць вiн нiзащо нi з ким не подiлиться.
Навiть пiд тортурами.
Люди, якi носять жовтi панчохи й моднi пiдв'язки хрест-навхрест, вирiзняються гранiтною твердiстю характеру. Це вiдомо кожнiй освiченiй людинi.
– Ти пунктуальний, Любку, – порушив Конрад паузу, що затяглася. – Хвалю. Тiльки я просив тебе привезти середнiй похiдний набiр. А не великий, чи, борони Вiчний Мандрiвець, повний.
– Авжеж, справд-д-дi – заговоривши, Любек втратив дещицю зарозумiлоi загадковостi. Вiн трохи заiкався, i чомусь здебiльшого на лiтерi «д». Сторонньому слухачевi здавалося, що камердинер кудкудакае, як курка над яйцем. – Звiсно, серед-д-д-д… Середнiй. А потiм з'ясуеться, що нашiй свiтлостi потрiбнi шкарпетки собачоi вовни, бо рiзко похолод-днiшало, улюблений плетений плед-д i пляшечка золотого рому «Претiозо». З фамiльних льохiв, д-д-дванад-д-д-дцяти рокiв витримки. Або намiтиться д-далека д-дорога, де нiяк не обiйтися без саквояжа та набору притирань вiд метра Д-дефлiо…
– Мiй камердинер Любек Люпузано власною персоною.
– Ваш камердинер?!
– Так. Вiн доставив сюди моi особистi речi.
– А… навiщо, ваша свiтлосте, дозвольте поцiкавитися?
Спантеличений вигляд Трепчика-молодшого принiс бароновi хвилину чистоi радостi.
– Ви ж збиралися знову вiдкрити «обитель героiв» для пожильцiв? Із завтрашнього ранку, якщо не помиляюся? То навiщо вiдкладати на завтра те, що можна зробити сьогоднi? Я – ваш перший постоялець, добродiю. Ви радi?
Замiсть радостi на обличчi почесного члена Гiльдii Готельерiв вiдбилося сум'яття. Але, слiд вiддати хазяiну належне, упорався з ним Трепчик напрочуд швидко.
– Ласкаво просимо, ваша свiтлосте! Залишитеся вельми, вельми задоволенi!
– Не сумнiваюся…
– Який номер бажаете?
– Найкращий, звiсно.
– До ваших послуг. Смiю тiльки зауважити, що на бiлiй половинi iз завтрашнього дня ремонт…
– Мене влаштуе чорна половина. Я не марновiрний. Сподiваюся, вашi чорнi е-е… клiенти не дотримуються крайнього аскетизму?
– Нi в якому разi! Суто мiж нами, номери Вечiрньоi Зорi iстотно комфортабельнiшi… Будьте певнi! Ось, прошу, запишiться в книзi…
Барон вмочив гусяче перо в чорнильницю.
– Апартаменти, де жили зниклi безвiсти квестори, також зарееструйте на мене. Я сплачу повну вартiсть.
– Д-д-даруйте, як же це?.. Т-та що ж… – хазяiн раптом став заiкатися на кшталт камердинера.
– Аби чого не сталося. Ви добре зрозумiли, пане Трепчик? І всi – пiдкреслюю, всi ключi вiд цих кiмнат повиннi бути в мене.
– Зрозумiв, ваша свiтлосте! Надам негайно!
– Дозвольте засвiдчити вам свою повагу, ваша свiтлосте, – втрутився Терц. – Надзвичайно розумне рiшення. І бездоганне з погляду вiдповiдностi буквi закону. Як особа приватна, ви, звичайно… але, з iншого боку, як високопосадовець Всевидющого Приказу, маете повне право… В iнтересах слiдства i збереження майна…
Балаканину стряпчого Конрад пропустив повз вуха, поволi починаючи звикати. Здивувало iнше: хвилин зо двi крючок примудрився помовчати.
– Лише про одне насмiлюся просити вашу свiтлiсть…
– Слухаю, – барон ледь пiдвiв лiву брову.
– Коли iншi пожильцi з'являться, ви iм не розповiдайте зайвого, добре? – Трепчик благально зазирнув у обличчя бароновi знизу вгору, чим надовго здобув прихильнiсть Конрада. – Вiднадите народ, а я й так зазнав збиткiв понад усяку мiру…
– Невже ви думаете, пане, що я з першим лiпшим обговорюватиму питання, що стосуються моiх прямих службових обов'язкiв? Питання, що можуть порушити таемницю слiдства?
Вiд тону обер-квiзитора Трепчика мороз пробрав поза шкiрою. Хазяiн навiть не встиг збагнути, що вiдповiдь, власне, цiлковито збiгаеться з його сподiваннями. На щастя, саме в цей момент бiля входу почувся шум. Дверi розчахнулися, i в хол стрiмголов влетiв благовидний дiдок, мало не впавши. Останньоi митi вiн дивом устиг схопитися за край конторки, i лише завдяки цьому втримався на ногах. Капелюх i старомодна перука з «левиними» локонами впали на пiдлогу, i дiдок миттю наступив на них черевиками, доволi-таки брудними.
Найбiльше вiзитер нагадував професора з унiверситету в провiнцii. Рум'яний i кругленький, як наливне яблучко; клинок сивоi борiдки, обличчя гладеньке, майже без зморшок. Завужений кафтан-жюстокор прикрашений на плечах пучками стрiчок i пiдперезаний широким шарфом з торочками. Верхнi стьобанi штани, панталони з бантиками у два ряди. Старомодний франт у лiтах, приiхав до столицi витратити на задоволення певну суму – без зайвого шику, але й не дуже обмежуючи себе у засобах.
– Е-е… прошу пробачення, добродii. Моя клята незграбнiсть… У вас зависокi порiжки, добродii. Скажiть, чи це готель «Притулок… м-м… героiв»? Здаеться, героiв, якщо я нiчого не плутаю. Розумiете, я забув глянути на вивiску…
Ясна рiч. По приiздi почув про екстравагантний готель i вирiшив ближче ознайомитися з визначною пам'яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусiдами.
– Ви цiлковито правi, добродiю! – розкланявся Трепчик, випромiнюючи привiтнiсть.
– Дякую, голубчику! Ви хазяiн?
– Авжеж!
– Чи можу я найняти у вас номер?
– Звiсно! Правда, на бiлiй половинi в нас ремонт… Поспiшаю запевнити, пане: апартаменти чорноi половини вiдрiзняються самим лише кольором! Зручностi всюди чудовi… Ось, пан барон може пiдтвердити, вiн тут огляд проводив… тобто, оглядини…
Дiдок вiдмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.
– З моiм зором менi абсолютно байдуже: чорнi, бiлi… О, моя перука!.. Мiй капелюх… у вас надто iдке чорнило, голубчику!.. Ну нiчого, пiзнiше вичищу…
Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща – «О… заради Вiчного Мандрiвця пробачте! У вас задовгий плащ, мiй великодушний пане…», – гiсть заходився записуватися в книзi. Поруч метушився хазяiн, готовий пробачити випадковому клiентовi, першiй ластiвцi Трепчиковоi весни, сотню перекинутих чорнильниць.
Конрад перейнявся до дiдка легкою заздрiстю: йому самому готельер радiв не так щиро. За квiзиторською звичкою вiн зазирнув незграбному гостевi через плече: «Ага, нiякий не професор… Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен… Термiн проживання – на розсуд…»
Овал Небес!
– Перепрошую, ваше сiятельство… Ви часом не родич квестора Джеймса Рiвердейла?
– Е-е… великодушно прошу… А чому, власне, вас це цiкавить, пане?
– Дозвольте вiдрекомендуватися, графе. Барон фон Шмуц, до ваших послуг.
Короткозорi очицi дiдка моргнули.
– Ага, он воно, виходить, як… Це все змiнюе… Ви – батько квестора Германа, гадаю?
