скачать книгу бесплатно
Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матерiалiзувався у запiтнiлому бокалi з блакитнуватим вiдливом. Зверху плавала зморщена ягiдка. Якщо вiрити аптекарям, ягоди соснiвцю рятували вiд задишки – i тому жартома рекомендувалися спiвробiтникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт i полюбив морс зi своерiдним смаком. Тим бiльше, що морс полiпшував апетит.
– Дякую, пане Кольраун.
Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що нiжився в басейнi з лiкувальними грязями, – це вiн вiдгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» – ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немае за що. Своi люди: я вам келих морсу, ви менi кого-небудь заарештуете. Цей атлет, як i всi послiдовники Нихоновоi школи, бiльшу частину життя проводив у байдикуваннi, уникаючи зайвих рухiв. Зате поодинокi спалахи його активностi, як правило, супроводилися катаклiзмами, стихiйними лихами та скороченням чисельностi населення.
Присiвши за столик i сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому iншi збори в подiбнiй обстановцi. Пригадуеться, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнiшу, анiж дурний двобiй з корнетиком. Сiм рокiв тому Конрад фон Шмуц i прокуратор Цимбал нiжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зi своiм другом, капiтаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капiтан лежав на тапчанi долiлиць, вiддавши кволе тiло на поталу масажистовi, глухому як пень – щоб був байдужий до стогонiв пiдопiчного й не дослухався до бесiд знатних осiб.
Той, хто бачив Штернблада пiд Вернською цитаделлю, мiг би пiдтвердити: капiтан так самiсiнько блаженно охав бiля Совиноi брами, заколюючи шостого пiдряд трольха-воротаря.
Антонiн Тератолог, коронний друнгарiй Департаменту Монаршоi Безпеки – у народi, пошепки, «Дамба» – теж був присутнiй тодi в Кара-Каллi. Великий Слiпий, прозваний так за байдужiсть до будь-яких справ i занять, крiм захисту царственно! особи вiд зазiхань зловмисникiв, – цiеi митi Антонiн байдуже стругав яблуко мiнiатюрним ножичком i складав скибочки на блюдце, вперемiш iз родзинками.
Виходив гарний орнамент у стилi «делiрiй».
Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазнi пiд час подiй семирiчноi давнини. Кавалер ордена «Шкiдник Божою Милiстю» з трояндами та бантами, Серафим дрiмав у крiслi, сопучи i прицмокуючи. Напевне, нiч видалася бурхлива, i години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на корткiй нозi з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткiй нозi, той нiчого не думав i давно кульгав.
– Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймилiший i найпривiтнiший волхв Месроп Серкiс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертiння.
Лише однiеi людини iз присутнiх барон не знав. Нiчим зовнi не примiтного чоловiка, повнiстю загорнутого на схiдний манiр у простирадло з червоною облямiвкою. Впiзнавати його без вiдповiдного розпорядження було б поганим тоном.
Нiчим не примiтний чоловiк iз розумiнням посмiхнувся.
І ледь повернув голову до прокуратора.
– Коннi, дозволь вiдрекомендувати тобi декого з моiх гостей! Його величнiсть, нинi й навiки славний Едвард II iнкогнiто!
Барон вирiшив обмежитися вставанням i поклоном – церемонним, але не над мiру. Раз iнкогнiто, значить, iнкогнiто. Хто вiн такий, щоб суперечити бажанням короля?
Знатнiсть роду фон Шмуцiв, що боролися пiд стародавнiми прапорами Гйорта Засновника, чин i ранг Конрада, а також близьке знайомство iз прокуратором Цимбалом цiлком виправдовували запрошення в таке високоповажне товариство. Навiть якщо взяти до уваги оманливу легковажнiсть ситуацii. Вчителi фехтування вiдзначають, що найважче битися без штанiв, а голому – взагалi майже подвиг. Тут, у термах, всi були без штанiв, голi та розслабленi, привiтнi та усмiхненi. Але терпкий аромат бою витав у повiтрi.
Дивно, але трагедiя в «Притулку героiв» викликала реакцiю, порiвнянну зi спробою державного перевороту.
– Не будемо ходити манiвцями, бароне! – король чудово зрозумiв думки обер-квiзитора i ще раз посмiхнувся, пiдбадьорюючи нового гостя. – Нiч i без того стомила нас… Скажiть, у вас е версiя зникнення квесторiв?
– Загибелi, ваша величносте, – делiкатно, але твердо виправив Конрад. – Думаю, що голова Тихого…
– Коннi!
У голосi прокуратора Цимбала кривея м'який докiр. Мовляв, тон був запропонований i прийнятий. Мiняти його тепер на казенний у самовiльному порядку – зайве.
– Даруйте, ваша величносте. Я мав на увазi, що шановний Месроп, скорiш за все, встиг повiдомити вам про записи, виявленi в кулi-обсерверi. І про зчитування залишкових еманацiй аури, героiчно початому вiгiлою Кукiль у моiй присутностi.
Товстун Месроп кумедно пiдвiв плечi.
– О, бароне, ви просто рiжете мене без ножа… Зiзнаюся, я не вивчив рапорту панi Кукiль належною мiрою – мене вiдволiкли iншi справи. Генрiетта ризикнула без пiдготовки зчитувати еманацii?!
– Ризикнула.
– Це заслуговуе нагороди. І що?
– У возах, що вiд'iхали вiд «Притулку героiв» пiсля сутички, лежали мерцi. Так сказала вiгiла, а в мене немае пiдстав iй не довiряти.
– Виходить, квестори загинули… – тихо, самими губами, шепнув бойовий маг Просперо. – Ми розглядали й цей варiант. Але, вiдверто кажучи, я сподiвався…
Король жестом перервав мага.
– Версiя, бароне! У вас вона е?
– У мене вона була, ваша величносте. Вiдразу пiсля перегляду даних обсервера в палатах Тихого Трибуналу.
– Яка саме?
Це було в характерi Едварда II: брати бика за роги. Придворнi лизоблюди за голову хапалися: як можна належною мiрою улестити його величнiсть, якщо невгамовна величнiсть вимагае вiдразу перейти до справи? А справи, окрiм вихвалянь, може, i немае зовсiм…
– Порушення орденського Заповiту й «Пакту про нейтралiтет». Надмiрна активнiсть Чорного Аспiда. Вихiд безглуздоi гри для натхненноi молодi за межi вiдведеноi для iгор територii.
– Що я вам казав, добродii! – Едвард засяяв, хоч це погано поеднувалося зi звiсткою про загибель шiстьох людей. Такi змiни настрою також були властивi його величностi: виграш партii
в «декольте» мiг вiдволiкти владику вiд заколоту гарнiзону в Андорренi. – Єдина версiя, що претендуе на правдоподiбнiсть! Дякую вам, бароне!
– Немае за що, ваша величносте. Абсолютно нема за що.
– Що ви маете на увазi?
– Коннi сказав, – прокуратор Цимбал запалив сандалову паличку i з насолодою вдихнув ароматний дим, – що в нього була версiя. Виходить, вiднедавна з'явилася iнша. Або виникли обставини, що не вписуються в першу версiю. Я вiрно тебе зрозумiв, Коннi?
– Так.
– Що за обставини?
– Заселення в готель «обитель героiв» двох нових постояльцiв.
– Перший – це ти, Коннi, – з розумiнням примружився Цимбал. – Дуже, дуже розумне рiшення. І оригiнальне. Нам i справдi небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш спiвробiтник у приватному порядку…
– Ти помиляешся, Вiль. Я говорив не про себе.
– Про кого ж?
– У готель заселилися Ернест Рiвердейл i Аглая Вертенна. Дiд квестора Джеймса Рiвердейла i бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поеднаннi з поселенням такого собi Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…
Нiхто не встиг помiтити, як капiтан Штернблад вивернувся з-пiд пальцiв масажиста i спершу сiв, а потiм устав i ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, пiсля чого очманiло витрiщився на тапчан, де тепер нiхто не лежав.
Крихiтнi, майже дитячi стопи капiтана були в мильнiй пiнi, що нiтрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях пiдлоги.
– Ти мене дивуеш, Занудо, – старий приятель по службi в полку кавалергардiв, шибайголiв i викрадачiв дiвочоi честi, капiтан мiг дозволити собi такий зворот i поза прокураторськими термами. – Довiдавшись про лихо, що спiткало молодь, старшi родичi цiлком природно поспiшають до столицi…
– Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспiшають. Довiдавшись про лихо, що спiткало онука, – до речi, скажи менi: яким чином довiдавшись? – Ернест Рiвердейл менше нiж за добу встигае дiстатися до Реттii вiд кордону Бiрнамського лiсу. Ясна рiч, дрiбниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змiнних конях – а тут за вiсiмнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цiлком природно» ледве ходить…
– Цiкаво, – очицi Штернблада зблиснули. – Виходить, вони довiдалися заздалегiдь? iх хтось попередив?
– Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.
– Ви не одержували листа, бароне? – втрутився голова Месроп.
– Нi. Але припускаю, що таемничий вiдправник послав вiдповiдне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдрiга.
– І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столицi?
– Навряд чи. Скорiш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мiй брат спустив його в нужник. Даруйте менi вульгарнiсть, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарнi.
Вiдповiдаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись i проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порiзавшись при голiннi мисливським ножем, Хальдрiг бгав у кулачищi роздрукований конверт. Нужник у картинi не фiгурував, але, поза сумнiвами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичi. Синовi, про якого йшлося в посланнi вiд невiдомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в пекло, i не змушувати шляхетного батька розбирати карлючки, вiд яких у справжнього дворянина голова йде обертом, а в руках з'являеться непристойне тремтiння. Такi сини – ганьба батькiв, вони можуть зв'язуватися з лихварями, з Орденом Зорi, з некромантами Чуриха, з Нижньою Мамою – родина й пальцем не поворухне…
Барон був упевнений: якби вiн звернувся до Просперо Кольрауна чи до Месропа Серкiса з проханням показати цю сцену, як вона вiдбулася в реальностi з допомогою магii, – картина не змiнилася б нi на йоту.
Ну чому лист не прийшов на адресу обер-квiзитора?
Чому доля така байдужа до Германа?!
– Листа, листа… – король щiльнiше загорнувся в простирадло i з iстинно монаршою величчю пройшовся вiд басейну до тапчана. – Ви, бароне, звичайно ж, не знаете, хто вiдправник? Який змiст цих злощасних листiв?
– Нi, ваша величносте. Я не хотiв зiзнаватися, що не одержував листа. Це викликало б пiдозри. Крiм того, я не виключаю прибуття й iнших родичiв.
– Гувальде, скажiть… Листи – ваша робота?
Стриманiсть i обережнiсть, що прозвучали в голосi короля, здивували Конрада. А ще бiльше здивувала вiдповiдь. Масажист, повернувшись до його величностi, хитнув великою голеною головою. «Та вiн нiякий не глухий!» – здогадався барон.
– Я не можу вiдповiсти на ваше запитання, сiр. Нi так, нi нi. Прошу витлумачити мою потайнiсть правильно. І не наполягати на вiдповiдi.
Король вибухнув гучним реготом. Вiдсмiявшись, Едвард обернувся до обер-квiзитора:
– Знайомтеся, бароне… Гувальд Мотлох, верховний архiварiус Дозору Сiмох. Людина чесна, розумна, але абсолютно нестерпна.
Масажист, а точнiше, один з лiдерiв таемничого ордену-невидимки, що контролюе зловживання магiею, чемно вклонився Конрадовi й жестом запросив на тапчан.
Мовляв, спинку розiм'яти не бажаете?
SPATIUM III
Дозор Сiмох або Їх дiйсно було семеро
Їх дiйсно було семеро.
Із самого початку.
Просто це почалося так давно, що почало забуватися.
…Антек Ронцер, пасiчник. Поруч iз пасiкою знаходився Шпiльманiв цвинтар, куди одного разу вночi заблукав некрот-iмпровiзатор з «пiдйомною» лiцензiею. Правда, в лiцензii був вiдсутнiй дозвiл на незареестрованi в «Чорному Триллiумi» чари, якi некротовi страх як кортiло випробувати на практицi. Маг вiртуозно розверзнув могилу, пiдняв навмання першого-лiпшого мерця, провiв бiографiчне блiц-опитування, вимiрявши ступiнь вiдновлення пам'ятi, дав ряд простих, але трудомiстких завдань, фiксуючи реакцiю на подразники й тiлесну силу, пiсля чого вiдновив статус-кво i пiшов, радiючи. Всi показники були iстотно вищими за стандартнi. А через двi години небiжчик встав знову, тупий, цiлеспрямований i бажаючий «розмножуватися» – побiчна дiя чарiв, яку прогледiли пiд час лабораторних експериментiв. І в будиночку Ронцерiв, що трапився на його шляху, розiгралася трагедiя.
Вижив тiльки Антек, колишнiй батько колишнього сiмейства.
…Овадiя Клiн, негоцiант. Портовий волхв-темпестор у Нижнiй Тартинцi вирiшив вислужитися перед властями, що влаштували День Мiста з безкоштовним частуванням народу. Оригiнальне заклинання погоди, змайстроване на швидку руку, спрацювало чудово. Багато в чому завдяки локальному «обручу» для елементалей повiтря, вплавленому в мана-фактуру пасових вiбрацiй. Заради кар'ери волхв ризикнув порушити заборону поеднань такого роду напередоднi мiсяця вповнi. Городяни радiли сонечку, безхмарному небу та дармовiй випивцi. А менш нiж за сто миль вiд порту бушував шторм, страшний, дикий, знавiснiлий, що не може розiрвати заклятий «обруч»! Корабель Овадii з вантажем тканин та оливковоi олii затонув, незважаючи на майстернiсть капiтана. Дружина й дочка негоцiанта, на жаль, перебували на борту: рейс передбачався легкий i безпечний. Довiдавшись про трагедiю, волхв намагався звалити лихо на вiдоме прислiв'я: «Жiнка на суднi – на бiду!» А тут одразу двi жiнки…
Овадiя врятувався дивом, тримаючись за вiдiрванi дверi каюти; пiзнiше його пiдiбрав вiйськовий фрегат. У судi негоцiант мовчав i не наполягав на стратi темпестора. Багато хто думав, що з горя вiн онiмiв i збожеволiв; багато хто так думав i помилився.
…Доротея Ренфрю, арфiстка Гардельского камерного оркестру. Меценат i покровитель оркестрантiв, маркiз Теодор Ля Гарде, за мiсяць до музичного турнiру, призначеного герцогом Карлом Вюрлiнберзьким, таемно звернувся до скандально вiдомого меломага Геллiка Кантилена. Шляхом розробленого поспiхом резонанс-замовляння, що дiе без участi й вiдома об'екта впливу (заборонено «Угодою про добру волю»), меломаг Геллiк пiдсилив ряд професiйних якостей музикантiв. Пiсля турнiру лише арфiстка Доротея, яка через хворобу пропустила концерт, зберегла глузд; iнших ii колег спiткала скорботна доля завсiдникiв мiсцевого бедламу. Це був перший випадок «гардельскоi глухоти» – божевiлля, спричиненого резонанс-замовлянням у поеднаннi з хвилюванням, яке вiдчувае об'ект пiд час публiчного конкурсу.
Згодом панi Ренфрю вийшла замiж i народила трьох дiтей, двох хлопчикiв i одну дiвчинку. Але до арфи не пiдходила нiколи.
…Гувальд Мотлох, жебрак. Старшина Цеху Мендикусiв, виборний цехмейстер вiд Жовтого Шонтвальда, вiдомий «розсудник» спiрних питань у середовищi волоцюг i жебракiв. Шонтвальдська група калiк, у складi якоi перебував i Мотлох, перебралася на лiто в Грюнне. Грюннський барон, людина неймовiрно жадiбна, саме замовив найнятому алхiмiковi виробництво… Нi, не золота iз ртутi. Для цього барон був надто розумний. Без дружини ти в провiнцii нiхто, i звати тебе нiяк, хоч три герби почепи на стiнах. Дружину треба годувати, а харч коштуе грошей. Виходить, якщо розробити метод перетворення глини, стружок i землi на хлiб, м'ясо та вино, можна неабияк заощадити. Алхiмiк клявся, що знае рецепт. Першi продукти, отриманi в результатi квапливих метаморфоз, випробували на завжди голодних жебраках.
Старшина Гувальд у тi днi постував, тому й вижив.
Скарги на кривдникiв вiн не подавав.
…Балтазар Монтего, солдат. Хорунжий Драгачiвськоi роти кiрасирiв, пiсля Тршичськоi баталii – осавул лави, ескадрону вiльнонайманоi кавалерii. Ветеран партизанськоi вiйни в Загреблi, тричi поранений, кавалер «Вiчного Мандрiвця» зi стрiчкою. Пiд Слiпою Бялицею ескадрон Монтего було пiддано килимовiй одержимостi, всупереч угодi воюючих сторiн про обмеження бранноi магii масового ураження. Демонiчно регочучи, вершники перебили один одного. Балтазара врятувало поранення: з госпiталю його виписали через тиждень пiсля загибелi ескадрону, i пiд Бялицю вiн спiзнився.
Подавши клопотання про вiдставку, Балтазар Монтего виiхав на батькiвщину.
Бялицький маг-психот, що наслав одержимiсть, вiдбувся п'ятирiчним ув'язненням у «Чарiвностi», в'язницi для чарiвникiв. На судi вiн заявив, що, давши присягу деспотовi Бялицi, був зобов'язаний виконувати накази без вагань, за законами военного часу. Навiть якщо накази порушували угоди держав i особливу клятву Аз-Зiлайля, яку дають усi маги при реестрацii Колегiумом Волхвування. Деспот загинув при штурмi, а тому не мiг дати свiдчення: пiднiмати осiб королiвськоi кровi суворо заборонялося. Шкода, шкода… Інакше загиблий мiг би повiдати правду про амбiцii психота, що бажав випробувати в бою ряд вiдкриттiв, i давно пiдкорив собi зруйновану волю деспота.
Втiм, це вже не мало значення.
…Анна-Марiя Ялиця, вишивальниця. Бажаючи довiдатися про справжнi намiри нареченого, вона прийшла на прийом до авгура-вiщуна. Авгур був молодий, дурний i над мiру допитливий. Його цiкавило, що буде, якщо, окреслюючи поле спостереження, провести жезлом лiнii не з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд, а навпаки. І чому наставник побив його до непритомностi, коли вiн якось спробував поставити такий експеримент.
Сказано – зроблено. Авгур задовольнив цiкавiсть, лiнii доль змiстилися, наречений вишивальницi вмер вiд сiнноi гарячки; Анна-Марiя прожила все життя старою дiвою. Авгуровi заборонили приватну практику ауспiцiй, але суворiше карати не стали. Зрештою, людина так щиро каялася…
…Ейрiк Кетiль, маркграф Полiнський. Приймаючи в гостях вiдомого лозоходця Раймонда Видока й помiтивши, що гiсть випив зайвого, маркграф вiдмовився вiд пропозицii лозоходця знайти воду просто зараз, на замковому подвiр'i чи навiть у трапезнiй. Упертий i запальний, Раймонд втратив тяму й «вiдкрив жили» без належних приготувань. Замок затопило, Ейрiк урятувався дивом, але синам i дружинi маркграфа пощастило менше.
Раймонд-лозоходець втопився по пиятицi.
Доля розпорядилася так, що цi семеро одного разу зустрiлися. Сiм осiб, якi постраждали вiд незаконних чарiв. Сiм звичайних людей, що не мають вiдношення до Високоi Науки, накладання заклять чи волхвування.
І народився Дозор Сiмох.
Приватний орден-невидимка, що контролюе зловживання магiею.
Верховний архiварiус Гувальд Мотлох по крихтах збирав вiдомостi, сидячи в архiвах, куди стiкалися данi, немов павук у центрi павутиння. Скарбник Овадiя Клiн вiдав доходами й витратами Дозору, примудряючись iз нiчого створити щось, якого з головою вистачало на дещо. Великий магiстр ордену Ейрiк Кетiль брав на себе тягар вiдповiдальностi за прийняте рiшення, коли сiмом не вистачало едностi. Генерал Балтазар Монтего вiв незримий бiй армiю профосiв, унiкальних магiв-блокаторiв, яких без причини згадувати не варто. Доротея Ренфрю й Анна-Марiя Ялиця, високi матерi-хранительки, рятували потерпiлих, знаходячи в милосердi розраду й черпаючи сили. Лорд-волонтер Антек Ронцер вiдав пошуком i вербуванням нових членiв ордену.
Капiтул Дозору.
Сiм станiв, сiм дорiг, сiм барв веселки.
Дворяни, ремiсники, торговцi, селяни, армiя, жебраки, богема.
Спершу це було смiшно. Дуже смiшно. Приблизно так само, як монстр на iм'я «Конституцiйна Монархiя», що оселився в Лох-Ненсисi Озерному через бунт ткачiв проти короля Якобса Задумливого. Обмеження абсолютноi влади? – тридцять три рази «гiп-гiп-ха-ха!» Але ж у цьому випадку йшлося не про владу i ii межi. Мова йшла про Високу Науку, що пронизала повсякденне життя вздовж i впоперек, як золотi нитки пронизують парчу. Авжеж, трапляються прикрi вiдхилення вiд загальноприйнятих правил, за всiм не встежиш, людина недосконала, будь то волхв, маг, кобник чи ворожбит. Але для контролю, стримування i впливу iснують вченi ради Унiвермагiв, Колегiум Волхвування, капiтули лож i гiльдiй, що об'еднують чарiвникiв i регламентуюють iхнi дii; клятва Аз-Зiлайля, даючи яку, найзапеклiший некрот клянеться Овалом Небес неухильно дотримуватися «вибору двох зол» i так далi…
Є Тихий Трибунал, нарештi!
А тут якiсь випадковi скривдженi люди.
