скачать книгу бесплатно
Вгору по сходах швидко вбiгла дiвчина в сiрому. Вона стала щось шепотiти дядьковi Юрковi на вухо.
– Яхта чудес! – стрепенувся дядько Юра. – Це не Пушкiн i не порося, а мiй син Клоп. Що вiн робить на яхтi? Вiн повинен був залишитися в порту!
Вiн щось сказав англiйською дiвчинi в сiрому, i вона побiгла.
– У тебе англiйська команда? – запитав тато вочевидь для того, щоб змiнити тему.
– Мiсяць тому я розлучився з росiйською командою на Сардинii, – заявив дядько Юра. – Вони боягузливо поводилися. У кожному кутку яхти iм ввижалися привиди i мерцi. Вони звинувачували мене, що я навмисне населив яхту мерцями – i я вiдправив iх на берег. Тепер у мене команда з рiзних краiн. Аргентинки, болгарин, нiмець, два греки, iталiйка, кухар – теж iталiець. А капiтан залишився той же – шотландець. Вiн не боiться привидiв.
– Ви дружите з привидами? – з повагою запитала я.
– Я не дружу з ними, але менi доводиться з ними спiлкуватися, – задумливо сказав дядько Юра. – Як будь-якому росiйському бiзнесменовi.
Тут до нас пiднявся скуйовджений хлопчик з чорним волоссям. Вiн ще схлипував, але, побачивши мене, вiдвернувся i витер кулаком очi.
– Клоп, – строго запитав його дядько Юра, – що ти робиш на яхтi?
– Вiдбуваю покарання, – вiдповiв Клоп. – Мене замкнули в каютi i не дають iсти.
– Не вiрю! – скрикнув дядько Юра. – Ти ж залишився в порту. Ми тебе не взяли з собою.
– В останню хвилину ти вирiшив узяти мене в море i замкнув у каютi.
– Я не пам`ятаю, – простогнав дядько Юра. – Я був наче в непритомностi. Зате я пам’ятаю, за що тебе покарали.
– Я штовхнув ii, – сказав Клоп, указуючи на Юлю.
– І що далi?
– Вона впала з яхти у воду i мало не потрапила пiд гвинт.
– Ти це зробив випадково, правда?
Клоп подивився на батька:
– Правда…
– Ось i повтори: я це зробив випадково…
– Я це зробив… Я хотiв, щоб вона перетворилася на фарш! Ми всi подивилися на законодавця Юлю. Вона позеленiла.
– Ти жартуеш, – вiдмахнувся дядько Юра. – Ти ж знаеш, що Юля любить дiтей…
– Вона ненавидить мене, – сказав Клоп.
– Ну все! – сказав дядько Юра. – Я бачу, що ви вже помирилися. Як ми з тобою домовлялися? До першоi слiзки каяття, вiрно? За тобою ми влаштували спостереження i чекали, коли ти покаешся. Ти не плакса, а тут розплакався. Каяття в повнiй мiрi! Геть останнi хмаринки гнiву! Цiлуйтеся! – наказав вiн.
Клоп i Юля повiльно пiдiйшли одне до одного, обнялися i знехотя поцiлувалися в губи.
– Інша справа! – зрадiв дядько Юра. – Недарма кажуть, що я чарiвник. А де Марина?
– Марина? – здивувалася я. – Це ж порт.
– Моя дочка – теж Марина. Їй стiльки ж рокiв, скiльки тобi. Тiльки вона… ну красуня… Вона на яхтi? – запитав вiн у Клопа.
– Зараз вийде.
– Дiти, пiднiмайтеся на оглядовий майданчик. Там багато кубикiв. Побудуйте вiллу!
– Пiшли! – Клоп простягнув менi руку.
– Бувай, мавпочко! А ми – в домiно. Сiдай, думський дiяче!
Граемо на таемнi бажання!
Дядько Юра зажадав пляшку французькоi шипучки й оглянув гравцiв iз задоволеним виглядом переваги.
* * *
– Менi здаеться, штормить, – сказала я зi стурбованим обличчям, коли ми пiднялися на оглядовий майданчик.
– Хiба це штормить! – здивувався Клоп. На ньому була тiльняшка, як у справжнього моряка. – Ти подивися, як гарно!
– Берега не видно, – сказала я, оглянувши море.
– Давай з’iмо морозиво! – сказав Клоп. – Ти некрасива, але ти менi все ж таки подобаешся.
– Я ще вчора ввечерi була найкрасивiшою!
– Гаразд… Всi дiвчата так кажуть! Але ти все одно менi подобаешся.
– Чим?
– Не знаю. – Клоп натиснув на кнопку. Через хвилину ми вже iли морозиво.
– Я не зрозумiла, – зiзналася я. – Ти не привид?
– Якщо я iм з тобою морозиво, значить не привид.
– Але твое тiло залишилося в порту!
– Я – син бандита! – скрикнув Клоп. – У всякому разi, я б хотiв бути привидом. Привидам легше живеться. Ти можеш стерти себе, як гумкою. А потiм знову намалюватися.
– Ну так, можна стати невидимкою.
– Якби я був привидом, я б залiз у Кремль i влаштував там заворушення.
– Ти що! Це заборонено!
– Звичайно! А в тебе якi погляди?
– Я б хотiла, щоб у Росii правив молодий принц. З таким же кучерявим волоссям, як у тебе. І в тiльняшцi…
– Ти монархiстка?
– Менi просто подобаються кучерявi хлопчики.
– Хочеш, я подарую тобi тiльняшку?
Я скромно промовчала. Клоп зняв iз себе тiльняшку i простягнув менi. Я взяла ii в руки. Вона була тепла, пахуча, майже жива.
– Дякую! Ти такий засмаглий!
– По-моему, ти в мене закохуешся.
– Я ж тобi сказала: менi подобаються кучерявi хлопчики!
Ми дивилися, як по морю в рiзнi боки пливуть рiзнi яхти. Раптом менi здалося, що на кожнiй яхтi пливу я в рiзнi боки i що поруч зi мною стоiть Клоп, який на кожнiй яхтi пливе в рiзнi боки…
– Що з тобою? – запитав Клоп, побачивши, що я схопилася за голову.
– Паморочиться голова.
– Заколисуе?
– Нi!
«Може, я справдi закохуюся?» – подумала я, але не стала тiшити його хлоп’яче марнославство.
– Ти – незвичайна, – сказав Клоп.
– Не знаю… Дорослi вважають, що всi дiти – однаковi. Так дорослим зручнiше жити. У нас пiд Москвою на сусiднiй дачi живе дiвчинка Стася. Вона любить нашкодити. Зробити боляче. Але зi мною вона поступила ще гiрше. Я закохалася в Даню. Вiн еврей. Живе в Ізраiлi. Але на лiто приiжджае в Москву. Ми закохалися одне в одного…
Клоп чомусь занервував:
– Ти i зараз його любиш?
– Це перший хлопчик, з яким я цiлувалася, – продовжувала я, не помiчаючи його питання. – За будинком. У кущах. Дiана у нас на дачi годувала його млинцями з варенням, а я подарувала йому машинку. Вiн ii взяв i на наступний день подарував менi ляльку. Некрасиву! Але не важливо! Я поiхала в Москву на кiлька днiв – приiжджаю: Даня ховае очi й гуляе за руку зi Стасею. Я прийшла додому i в ваннiй вирвала у себе кiлька пучкiв волосся. Було дуже боляче. Я стиснула руки в кулаки, стала бити себе по обличчю. Я подумала, що я потвора!
– На жаль, ти права, – пролунав голос дiвчинки.
– Але я була тодi ще красунею! Чому менi нiхто не вiрить?
– Вiримо-вiримо, – сказала дiвчинка.
– Це Маринка. Моя сестра. Вона говорить тiльки правду. Але вона – плакса, тому що у неi е схильнiсть до фiлософii.
– Ну так! Всi фiлософи – плаксii, – сказала Маринка. – Справжня фiлософiя народжуеться в сльозах.
Ми потиснули одна однiй руки, не пiднiмаючи очей вiд взаемноi нiяковостi.
– І що було далi на дачi? – запитала Маринка, теж чорненька, як i Клоп.
– Дiана мало не втратила свiдомiсть, коли побачила, що я розбила собi обличчя. Що скажуть батьки! Але не треба все говорити батькам. Це погана звичка. Я i про няню iм далеко не все розповiдаю. У моеi нянi Дiани великi цицi, i менi цiкаво iх помацати, коли ми iнодi з нею спимо в одному лiжку. Дiана крекче трохи, але дозволяе. А iнодi я торкаюся п’ятою до ii iжачка, нiби випадково. Я не розумiю, чому це не можна робити вiдкрито, але я розумiю, що це – не можна!
– Це – секс, – подумавши, сказав Клоп.
– Звiдки ти знаеш? Може, просто дитяча цiкавiсть.
– Можна я тобi задам фiлософське питання? У тебе росте там волосся? – запитала мене Маринка.
– А в тебе? – не розгубилася я.
– А в тебе? – затялася Маринка.
– Я через це волосся стала замикатися в ваннiй. А ранiше нiколи не закривалася…
– Я теж! – зрадiла Маринка.
– Коли Маринка трошки пiдросла, – сказав Клоп з поважним виглядом, – то першим дiлом вона попросила у батькiв атлас iз анатомii. У чотири роки вона вже знала назви всiх кiсток!..
– Нi фiга собi! – здивувалася я. – Нi, я не така. Але я не люблю, коли не володiю своiм тiлом.
– Я одного разу опiсявся в дитячому садку, – заявив Клоп.
– А я навiть обкакалася в тиху годину! – з гордiстю повiдомила Маринка.
– Та ну! – чи то поспiвчувала, чи то позаздрила я iй.
– А що було далi? – запитав мене Клоп.
– Пiсля того, як я вирвала у себе волосся, я розлюбила Даню…
– Правильно! – схвалив Клоп.
– Менi пощастило з Дiаною. У мене спочатку була стара нянямучителька. Вона привчила мене правильно тримати нiж i виделку. Спiвала колисковi пiснi – колись вона була директором музичноi школи. Але я ii не любила. І взагалi я ii нiколи не згадую.
– Несправедливо, але дуже життево, – сказав Клоп.
– Слухай! Вiзьми тiльняшку назад.
– Ти чого?
–Вони не зрозумiють. Але будемо вважати, що вона – моя.
Ти будеш носити мою тiльняшку!
– Давай, – Клоп узяв тiльняшку i задумався: – У мене таке вiдчуття, що нас чекають страшнi випробування!
