скачать книгу бесплатно
Голови чоловiкiв кудись зникли. Замiсть них з’явилося свiтле волосся мами, яке звисали вниз:
– Негайно мити руки!
– Мене нудить!
– А мене вiд тебе нудить!
– Рожева Миша лежить у каютi з головним болем i навiть устати не може, – зiтхнула я.
– Вiдчепись ти зi своiми дурницями!
– Мамусю, я не хочу обiдати!
– Нас чекають!
– Я хочу помити руки!
– Ну, мий! – Вона потягла мене в синьо-зелену ванну в арабському стилi.
Я дуже довго намилювала руки. Не тому що навмисне, а просто менi було сумно. Але i трошки тому, що – навмисне. Мама терпiла-терпiла i – вибухнула:
– Ти знущаешся з мене!
Моя голова неприемно мотнулася вперед. Запотиличник! Менi захотiлося сiсти на пiдлогу i розплакатися, але я боюся маму. Напевно, це правильно. Маму треба боятися. Сльози закапали. Я витерла руки, дивлячись у пiдлогу.
Тато бiситься, коли мама дае менi потиличники. Вiн стверджуе, що потиличники вибивають розум. Але дивна рiч: маминi потиличники тануть, як цукор у чашцi з чаем. Якби хто iнший дав менi запотиличник, я б йому це нiколи не пробачила. Але хто б ще мiг менi дати потиличника? Дiана? Нi! Батько? Я навiть уявити собi не можу. Але хiба тато добрiший за маму? Нi, просто у нього в моему життi iнша роль. Я не хочу думати про рiзницю мiж мамою i татом: це мене далеко заведе. Коли я поринаю в себе, менi видно, що маму я люблю бiльше, нiж тата. Адже тато – вiн менi в чомусь чужий, як не крути. А мама – я ii продовження…
* * *
– Ти чого, плакала? – Дядько Юра сидiв за столом пiд тентом.
– Дурницi! – вiдповiла за мене мама.
– Маруся – акселератка! – придивився до мене дядько Юра. – Ти хоч знаеш, що значить менс?
– Юро! – тихо вигукнула мама.
Я промовчала. Тато насторожився.
– Що-що? – запитав вiн, усмоктавши в себе устрицю.
– Нiчого! Їж! – заспокоiв його дядько Юра.
Тато у нас – великий любитель устриць. Як тiльки вiн виiде з нами куди-небудь з Росii, так вiдразу йому хочеться устриць.
Дядько Юра став нас iз татом порiвнювати.
– Вона що, твiй клон? – запитав вiн тата. – І очi, i нiс… одна особа! Але при цьому вона… негарна!
Я квапливо надiла чорнi окуляри, щоб мене менше було видно.
– Вона у нас не клон, а клоун! – зауважила мама.
– Чому клоун? – запитала розфарбована Юля.
– Не впiзнаеш ii? – запитав мене дядько Юра. – Їi весь час показують по телевiзору.
– Вона диктор? – запитала я.
– Вона – диктатор! Член Держдуми! Усе шкiдливе забороняе. Нещодавно вона заборонила росiйським жiнкам носити синтетичну бiлизну!
– У нас немае телевiзора, – зiзналася я.
– Як це немае? – здивувалася Юля.
– Тато не дозволяе.
– Ну зрозумiло, – несхвально сказала Юля, не дивлячись на папу.
Вона не нахилялася над iжею, а високо пiднiмала виделку i акуратно об’iдала те, що на виделцi висiло.
– Давайте! За дiточок! – сказав дядько Юра.
– З Новим роком! – запропонувала Юля.
Я чокнулася брусничним соком. Дорослi стали iсти протертий рибний суп помаранчового кольору i нахвалювати. Дiвчата в сiрих спiдницях пiдносили весь час нову iжу з великими усмiшками. Я нарахувала, що iх – чотири. А за ними стояли матроси в сiрому, готовi теж нам усе принести.
Пiсля супу подали дрiбних рибок, яких можна iсти разом з головами, i все закричали: дуже смачнi! Принесли паруюче м’ясо, i, коли його став рiзати сам дядько Юра, я запитала:
– Дядько Юро, ви – капiтан?
– Нi, – вiдмахнувся вiн ножем, – я просто купив цей човен разом з капiтаном.
– Так ви багач? Менi тато сказав…
Тато сiпнувся, але дядько Юра схопив його за руку:
– Твiй тато – брехун! У справжнiх багатiiв яхти в три рази бiльшi вiд моеi. А я дилетант.
Вiн голосно розсмiявся.
– А де твоя няня? – запитав дядько Юра.
– У каютi. Вiдпочивае. Разом з Рожевою Мишею! У мене е Рожева Миша на батарейках.
– Рожева Миша? Так ми ii з’iли! На закуску. Разом з хвостом! Не помiтила?
Вiн розреготався, вiдкинувшись на спинку крiсла.
– Неправда! – викрикнула я.
Але, якщо чесно, я не була повнiстю переконана, що вiн ii не з’iв.
– Дядько жартуе, – посмiхнулася Юля.
– Мовчати! – весело крикнув на неi дядько Юра. Вiн схопив маму i Юлю за руки, посадив до себе на колiна, обняв за талiю й зробив дурне обличчя.
– Знiми нас! – зажадав вiн у тата. Тато зфоткав iх на золотий телефон дядька Юри.
– Що ви конкретно забороняете, крiм бiлизни? – запитав тато Юлю з доброю усмiшкою.
– «Макдональдс», поiздки за кордон! Бiльше того, хочу заборонити Америку i високi пiдбори! – суворо реготнула Юля.
– Але у вас на ногах… – почала я.
– Ну, по-перше, ми за це ще не проголосували, а, по-друге, на приватнiй яхтi можна!
– Якщо тебе нудить, саме час з’iсти кислий лимон, – сказала менi мама, злазячи з колiн дядька Юри i поправляючи коротку спiдницю.
– Вона у нас iсть лимони без цукру! – оголосив тато.
– Та ну? – не повiрив дядько Юра. – Покажи!
Дiвчина в сiрому принесла менi розрiзаний на дольки лимон. Я зiтхнула i поклала його в рот. Лимон ужалив язика i отруйно розтiкся по всьому ротi. Я негайно виплюнула його:
– Гидота!
– Фокус не вдався, – оголосив дядько Юра.
Вiн клацнув пальцями. Йому розкрили великий дерев’яну скриньку. Вiн дiстав з неi сигару, вiдрiзав кiнець i засунув до рота. Пiсля обiду його очi стали зовсiм прозорими, з кривавими прожилками. Запаливши сигару, вiн зловив маму за руку:
– Скiльки рокiв ми з тобою знайомi?
– Багато! – розсмiялася мама.
Дядько Юра розвернувся до мене:
– Ми знайомi з нею все ii свiдоме життя! Їй тодi було шiстнадцять. Навiть менше! Чарiвна особа! Що ми тiльки з нею не витворяли! А потiм, уяви, ця пустунка кудись пропала, i рокiв через шiсть приводить за руку твого батька, а сама вже вагiтна тобою…
– Юро! – невдоволено вигукнула Юля.
– Що, Юро? Саме так i було… Твiй тато менi спочатку, – дядько Юра перейшов на гучний свист-шепiт, – зовсiм не сподобався. – «Що ти в ньому знайшла? – питаю ii. – Ти в ньому швидко розчаруешся! Ти у мене за рiк бiльше грошей заробляла, нiж цей заробить за пiвжиття… Що вiн робить? Книжки пише! Якi? Я сам багато читаю. Але тiльки книги наукового характеру…» А потiм непомiтно ми з твоiм татом подружилися… Вiрно?
– Так, – струснув волоссям тато.
Дядько Юра пiдвiвся, дiвчата в сiрому допомогли йому вiдсунути крiсло:
– Пiшли в домiно!
Дорослi рушили до столу з фруктами, ближче до корми.
– Граемо на таемнi бажання!
– Ну тебе! – вiдмахнулася вiд нього, смiючись, мама.
– У мене тато – чарiвник! Вiн вас обiграе! – попередила я дядька Юру.
– Чарiвник? Дайте-но менi сюди ящик iз сигарами!
Молодi люди в сiрому прибiгли з ящиком. Дядько Юра накрив його серветкою i сказав:
– Гоп!
Вiн поманив мене пальцем:
– Мавпочко! Вiдкрий ящик!
Я пiдiйшла до ящика й вiдкрила. Там, на сигарах, лежала Рожева Миша. Вона ворушилася! Вона лежала на спинцi й безпорадно молола лапками.
– Класно… – злякалася я.
Дядько Юра грюкнув кришкою. Потiм знову вiдкрив ящик. У ньому були тiльки сигари. Рожева Миша зникла.
– Я не розумiю…
– Чого ти не розумiеш? – Дядько Юра зберiгав на обличчi усмiшку, але вона нiби прокисла.
– Я не розумiю: чарiвник ви чи фокусник?
У цей момент я почула дуже чiтко, що внизу, де каюти, хтось голосно заплакав. Дитячий плач. Ми всi з подивом подивилися на дядька Юру. Тiльки Юля вiдвернулася i дивилася в iнший бiк.
– Там хтось, здаеться, плаче, – сказав мiй тато, який ненавидiв дитячий плач.
– Дурницi, – вiдповiв дядько Юра. – Це вiтер. Вiтер плаче, як дитя…
Юля подала йому бiлу коробочку. Дядько Юра висипав на стiл кiсточки i став ретельно перемiшувати. Для гри в домiно вiн надiв на кiнчик носа золотi окуляри. Менi кiсточки дуже сподобалися.
– Може, краще в шахи? – скромно запропонував тато.
– Нас же четверо! – заперечив дядько Юра. – Увага! Граемо на таемнi бажання. До кiнця гри вони стануть явними! – Вiн подивився на мене. – А ти йшла б до нянi. Це доросла гра.
– Я ii вiдведу, – зголосилася мама.
– Подивися мультики, – порадив тато.
Знову пролунав плач.
– Нiчого не розумiю, – похмуро сказав дядько Юра, дивлячись у своi кiсточки. – Може, це порося? Або хтось iз команди таемно пронiс на яхту дитину?
