скачать книгу бесплатно
– Справжнi принцеси нiколи не вередують, – м’яко сказав тато.
– Справжнi принцеси якраз вередують, – заперечила мама. – Тiльки байдужi татка балують своiх дiтей! Нiяка вона не принцеса, а школярка!
– Я – школярка, – негайно погодилася я, злякавшись, що мама з татом знову посваряться. – Що ми сьогоднi робимо?
– Один росiйський багатiй з пшеничними вусами i кукурудзяною бородою запросив нас покататися на човнi по морю i показати безлюдний острiв, де живе одна людина. – Тато зробив хитре обличчя.
– Дурницi! – обурилася мама. – Чому ти Юру називаеш багатiем?
– Стiйте! – втрутилася я. – Як може на безлюдному островi жити хоча б одна людина?
– Це ми i перевiримо, – сказав тато. – А що, Юра не багатiй?
– У тебе всi, хто хоч на копiйку багатшi за тебе, багатii! – Мама струсила з бiлого халата крихти круасану.
– Але ти ж, тату, чарiвник, – заперечила я, – i ти можеш зробити так, що нiхто не буде багатший за тебе!
Мама розреготалася, завихривши татовi волосся i поцiлувала його в макiвку. Затягнувши тугiше пояс на бiлому халатi, вона пiшла в будинок.
– Що ти мовчиш? – запитала я тата. – Хiба ти не чарiвник?
– Ну, так, – розгублено посмiхнувся тато. – Чарiвник!
– Зроби диво!
Мама визирнула у вiкно.
– Збирайтеся! Пора!.. Іване, ти вiчно маеш звичку спiзнюватися!
Тато встав iз-за столу, не допивши каву.
– Потiм.
– Нi, зараз!
– Ну добре. Дивись! Свiтить сонце. Треба берегти очi. Ляскаемо в долонi. Один, два, три. Виймаемо з кишенi дитячi чорнi окуляри. Тримай!
Я давно хотiла чорнi окуляри. З червоною оправою!
– Тату! – радiсно зойкнула я.
– Ну й чарiвник! – з кислою посмiшкою захопилася мама. – Цi окуляри ми купили тобi вчора в магазинi для морськоi прогулянки!
* * *
Дiана командуе мною, а я – нею. Вона робить вигляд, що слухаеться мене, а я роблю вигляд, що я ii не слухаю. Це наче як шахи, тiльки в шахи ми обидвi граемо гiрше, нiж у дитину i няню.
Попередня няня, Валя, теж була молдаванкою, але вона була старою, суворою, у нас були натягнутi стосунки. Вона завжди мене пiдганяла. Вiд нетерпiння у неi тремтiли руки. Я часто плакала вранцi, i батьки думали, що я плакса, а я захищала своi права людини.
З Дiаною менi зручно. Вона ласкаво будить мене вранцi. А ще я можу залiзти iй на спину i покататися. Але що, коли вона заслана в нашу сiм’ю з незрозумiлим iй самiй завданням? Перед сном, видершись на ii голу спину, тримаючись за ii чорне довге волосся, я з нею облетiла рiзнi мiсця. Ми були в ii рiднiй Молдовi, де iли паруючу кукурудзу, яка застряе мiж зубiв. Ми побували в Лондонi i подивилися зблизька на королiвську сiм’ю, яка нам махала своiми дiамантовими руками i робила блакитнi фарфоровi очi. У Китаi ми облетiли неможливий Шанхай, мегаполiс 1001 хмарочоса i лiтаючих потягiв. А який там нескiнченний порт з рiзнокольоровими контейнерами i пiдйомними кранами! І ось вiн, Крокуючий Екскаватор, увiйшов звiдти в мою пiдкiрку. В Америцi ми погуляли по Флоридi, побачили запуск ракети, яка вибухнула пiд час зльоту святковим феерверком, i Дiснейленд небаченоi краси. Але по дорозi ми залiтали i в страшнi мiсця, де в степу валялися закривавленi солдати, стрiляли танки, йшла вiйна.
Ось i зараз я залiзла Дiанi на спину, i ми вийшли на вулицю, до татовоi машинi. Я була в нових чорних окулярах з червоною оправою i в солом’яному капелюсi з полями. На бiлiй вiд сонця вулицi було жахливо жарко. Тато вже сидiв за кермом. Вiн побачив мене i зрадiв:
– Вiтаю, принцесо!
Мама сидiла з ним поруч на передньому сидiннi, i я бачила, як вона мовчки знизала плечима.
– Ми вже бачились, – сказала я татовi.
Мама зняла чорнi окуляри:
– Правильно.
Тато теж зняв чорнi окуляри:
– Вихованi люди вiтаються й тисячу разiв!
Мама знову начепила чорнi окуляри:
– Навiщо ти взяла з собою Рожеву Мишу? Їй шкiдливо море.
Вона вiдсирiе!
– Не вiдсирiе, – образилася я за Мишу.
– На човнi багато мишоловок. Вона повернеться без голови.
Рожева Миша злiсно пискнула:
– Не хвилюйтесь за мою голову!
Вiдносини з мамою у неi не складалися.
– Вона грубiянить! – насупилася мама.
– Значить, ти теж розумiеш, що вона говорить.
– Чому теж?
– Дiана розумiе…
– Це ви про що? – запитав тато.
– Тату, Рожева Миша – це створiння, що розмовляе!
– Безсумнiвно! – негайно пiдтримав мене тато. Вiн завжди дуже вiдразу пiдтримував мене, що б я не сказала.
– Залиш мишу вдома! – наказовим голосом сказала мама. – Вона може впасти з човна в море!
Але тато втрутився:
– Нехай бере! В крайньому випадку, купимо ще одну!
– Але це подарунок Дiда Мороза! – вигукнула я.
– Ну звичайно! – сказала мама.
– Але ж вiрно, Дiда Мороза! – самокритично вдарив тато себе по лобi.
Я вiдстояла Рожеву Мишу. Ми знову стали дружною сiм’ею в чорних окулярах. І Дiана теж була в своiх величезних чорних окулярах. На правому склi внизу в неi гордий напис: Dior.
– Рушаймо! Вихованi люди не спiзнюються! – раптом рiзко заквапилась мама, i менi знову стало страшно за нашу сiм’ю. Але тато мирно завiв мотор.
Ми iхали по маленькому мiсту з рiзнокольоровими будиночками.
– До марини iхати хвилин двадцять, – сказав тато. – Встигнемо.
– До моеi новоi подружки Марини? – зрадiла я, тому що я ненавиджу компанiю дорослих. У багатьох з них нудне сiре волосся. У тата теж його чимало, вiн дорослiший за маму, i одного разу я його попросила пофарбувати волосся в коричневий колiр, але мама сказала: а, може, в рудий? І додала: вiн i так гарний!
– Це iнша марина… – почав було тато, але мама його перебила:
– Дитинко, ми iдемо до порту! – сказала вона зi смiшком.
Цей смiшок у неi означав, що я помиляюся. Я зрозумiла, що подружки Марини я в порту не знайду, схопила Рожеву Мишу i притиснула до щоки. Ось хто замiнить менi Марину! Рожева Миша була м’якуватою i пухнастою, але щокою я вiдчувала, що всерединi у неi залiзний характер.
– Вiтаю! – прошепотiла менi на вухо Рожева Миша, притиснута до моеi щоки.
– Що таке? – пiдскочили вгору моi брови.
Миша шумно понюхала повiтря.
– Пiт! Їдкий пiт!
– І…?
– Дитина померла, – як i ранiше пошепки сказала вона. – Народилася дiвчина!
Роздiл 7
КЛОП. КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ
Ми будемо плавати на човнi, сказав тато, i я подумала, що всi ми, включаючи маму, вiзьмемося за весла i будемо гребти. Подуе сильний вiтер, i ми перевернемося на великiй хвилi. Але у нас будуть рятувальнi жилети, i ми врятуемося. Однак замiсть човна це виявилося чимось дуже великим.
Яхта прицмокувала на хвилях i сердито стукала об причал. На кормi стояла людина, засмагла так сильно, що зморшки навколо очей здавалися зовсiм бiлими. На його обличчi були вуса i борода, ще свiтлiшi, нiж мамине волосся. Вiн з усiх сил нам усмiхався, нiби ми були для нього великими живими подарунками. Двi iншi людини в однакових сiрих одежах, стоячи бiля трапа, теж щосили стали запрошувати нас, простягаючи руки.
Я схопилася за татову руку: страшно! я можу провалитися в море! Правда, я вмiю плавати, тато мене навчив минулого лiта, але я ще швидко втомлююся, коли плаваю. Тато, здогадавшись, узяв мене «на ручки», як у ранньому дитинствi, i ми зробили широкий крок на палубу, до того ж тата з обох сторiн мiцно пiдхопили двое людей в сiрому.
– Яка у тебе прекрасна яхта! – цiлуючись iз Юрою, озирнувся навколо тато. Мама теж обнялася з Юрою, i Юра щосили притиснув ii до себе, нiби хотiв розплющити. Я вже отримала першу в життя любовну записку вiд хлопчика, який менi подобався, i знала, що друзi так сильно не обiймаються. У мами навiть злетiли чорнi окуляри на палубу. Молодий моряк у сiрому так чiтко нахилився за очками i так урочисто тримав iх на долонi, що менi здалося: вiн, як i моя Рожева Миша, працюе на пальчикових батарейках. Ляскаючи по спинах тата i маму, цей Юра повiв iх в углиб яхти, а ми з Дiаною йшли за ними, тримаючись за руки.
Там, у глибинi, стояв великий круглий стiл, повний фруктiв, а бiля столу стояла яскраво нафарбована жiнка в довгiй сукнi з боковим розрiзом до талii, яка теж усмiхалася нам щосили. Яхта здригнулася: ми стали повiльно вiдпливати вiд берега.
– Це Юля, – сказав, звертаючись переважно до мене, Юра. – А це я – дядько Юра. Ти перший раз на яхтi?
Я засоромилась:
– Так.
– Яка ж ти чарiвна погануля! – вигукнув дядько Юра. – А твiй тато хвалився менi, що ти красуня. Знiми окуляри!
Я гiрко похитала головою.
– Татки завжди перебiльшують красу своiх дочок! – реготнув дядько Юра.
– Це тимчасове лице, – насупився тато.
– Що значить тимчасове? – здивувався дядько Юра. – Тимчасовим у нас був лише уряд Керенського!
Вiн знову реготнув. Нiхто не вiдповiв. Тодi дядько Юра сказав менi:
– Я обiцяю тобi незабутню подорож!
Я запитала тата, який знову почав усмiхатися:
– Тату, коли ми повернемося додому?
Я знала, що це нечемно, але я не люблю, коли мене перегодовують iжею або обiцянками. Мама подивилася на мене з легким обуренням, а тато вiдповiв просто:
– Завтра ввечерi.
– Завтра ввечерi?
Як сильно мiй бiдний тато помилявся! Вiн виявився неправий на всю голову! Для багатьох з нас завтрашнього вечора вже нiколи не буде.
* * *
На однiй нiжцi я стрибала по сходах, якi вели вниз, до кают. Тато i дядько Юра, перехилившись через поручнi, кликали мене обiдати. Вони нависали надi мною червонолицi, схожi на iндiанцiв.
– Я не хочу…
– Ми будемо iсти найсмачнiшу рибу в свiтi! – запально кричав на мене ватажок iндiанцiв дядько Юра.
– Я не люблю рибу…
– Але таку рибу, присягаюсь, ти ще не iла!
– Я не люблю нiяку рибу.
– Їi, напевно, заколисало… – заступився за мене тато, бо дядько Юра зробив нерозумiюче обличчя.
