скачать книгу бесплатно
– Не тiльки людей! – видивлялася по сторонах Дiана.
По центру мiста йшли, iхали, над центром мiста летiли, кружляли, ширяли всiлякi тварi. Крiм людей, було багато гiбридiв. Риби, схожi на людей, i люди, схожi на змiй, людиноподiбнi жаби, вовкисобаки. Сурмили, задерши хоботи, слони. Було шумно, як на турецькому базарi. Шмигали крокодили. Скакали верблюди. Траплялися маленькi i напiвмаленькi тварини: кроти, хом’яки, козенята… Проiхали макаки в шоломах на спортивних мотоциклах. Зустрiчалися рiдкiснi тварини. На перехрестi, наприклад, ми побачили сiмейство медоiда. Медоiди – зухвалi. На наших очах батько-медоiд вiдiбрав у леопарда авоську з купленим у крамницi м’ясом.
– Для початку знiмемо готель, – сказала Рожева Миша. – Раз у вас е мiсцевi дiри…
– Трохи, але е, – уточнив ощадливий Матiас.
– Це дуже небезпечне мiсто, – сказала Рожева Миша. – Воно не призначене для туризму. Тут не люблять тих, хто, як ви, потрапили сюди без запрошення вiд мiсцевого начальства.
– Взагалi-то, – заперечив Едвард, – мiсто спочатку було задумане, як райське мiсце.
– Так, тут не зустрiнеш похоронних процесiй, – похмуро додала Рожева Миша.
– Але i пологового будинку тут не знайти, – вставив Матiас.
– Дiти народжуються на дому? – запитала я.
– Тут не вмирають i не народжуються, – пiдсумував Едвард. – Головне гасло Царя-Дна озвучене нашим таксистом: ми потопаемо у вiчностi!
Ми стали блукати вулицями у пошуках пристойного готелю.
– Може, знiмемо готель у Росiйському кварталi? – запропонував Едвард. – Це найвеселiший квартал у всьому мiстi!
– Ми приiхали сюди не для веселощiв, – урезонив колегу Матiас.
Центральнi вулицi були забитi iржавими автомобiлями. Вони гули писклявими голосами. Водii сварилися мiж собою. На перехрестях сидiли жебраки, просили милостиню. Грали вуличнi музики. Готелiв було чимало, але всi вони були схожi на нiчлiжки.
– Яка дiра! – сказав Едвард, коли ми виходили з чергового готелю.
– Зате вартуе п’ять дiрок з людини за нiч! – крикнула з вiкна службовка нiчлiжки. – Вас тут нiхто не знайде!
– Ми самi декого шукаемо… – сказав Клоп.
– Знайшли де шукати Декого! – здивувалася службовка. – Ідiть далi по цiй вулицi. На третьому перехрестi повернiть налiво. Знаете рiзницю мiж право i лiво?
– Я знаю! Я лiвша! – сказав Клоп.
– Якщо ти лiвша, тодi повернiть праворуч, – крикнула службовка.
На третьому перехрестi ми повернули направо i побачили похилу вивiску готелю «Морзiрка». Замiсть обiцяного Декого за конторкою сидiла товста жiнка з котячим обличчям.
– Драсте, – нервово сказала вона. – Я вас уже зачекалася. Де забарилися?
– Нiде, – вiдповiла я.
– Я так i думала. Давайте сюди перепустки.
Ми вiдкрiпили перепустки i передали господарцi.
– Заселяйтесь! Кiмнати для вас готовi.
– А куди йти? – запитав Клоп.
– Прямо по коридору, а далi видно буде.
Ми так i зробили: пiшли по коридору i непомiтно для себе заселилися. Нам з Дiаною дiстався номер iз сiрими стiнами i двома залiзними скрипучими лiжками. Мiж лiжками на тумбочцi стояла вазочка iз засушеною, червоною трояндою. Рожева Миша, пред’явивши вiпове посвiдчення, отримала вiдмiнний номер люкс. У неi у ваннiй виявилося джакузi з морською водою. Нашi чоловiки-привиди зайняли схожий на наш з нянею номер. Клоп i Маринка отримали комiрчину розмiром iз собачу будку. Не встигли ми з Дiаною вимити руки, як пролунав телефонний дзвiнок. Дзвонила господиня готелю:
– Негайно зайдiть до мене.
Уся наша команда зiбралася навколо неi.
– Зараз приiде полiцiя i всiх вас заарештуе, – холоднокровно оголосила вона.
– За що? – закричали ми.
– За те, що ви обдурили Суринамську Пiпу. Ви iй сказали, що приiхали сюди на позаминулий всесвiтнiй конгрес привидiв, а насправдi ви приiхали сюди по-шпигунськи шукати ваших родичiв, що втопилися!
– Неправда! – вигукнув Матiас.
– Що неправда? – обурилася господиня. – Я сама чула, як ви, – вона вказала пальцем на Матiаса, – сказали, що шукаете…
– Я нiчого подiбного не говорив!
– Подвiйна брехня. У мене все записано! Суха червона троянда у вазi – моя пiдслушка.
– А що поганого в тому, що ми шукаемо своiх батькiв? – не витримав Клоп.
– У нас тут нiхто нiкого нiколи не шукае! – заявила господиня. – Це заборонено законом!
– Гаразд, – миролюбно сказав Едвард, – переходьте, господине, на нашу сторону, а за це ми вас, господине, покатаемо на пiдводному човнi. Буде незабутня подорож.
– На пiдводному човнi? Ой, хочу! – зрадiла господиня. – Тут узагалi так нудно… Тiльки я товста! Я залiзу?
– Проштовхнемо! Ми любимо товстих, – вишкiрив зуби Матiас.
– Вважайте, що я вже ваша. Полiцiя вiдмiняеться! А що сталося з вашими родичами?
– Утопилися, – зiтхнув Клоп.
– Будемо сподiватися, що вони перетворилися на русалок! – вигукнула господиня.
– Ось i я кажу, що без надii жити не можна, – зрадiв Едвард. – Однак якщо ii мама i могла перетворитися на русалку, то як бути з татами?
– Чоловiки теж бувають русалами. Тiльки на них у цiй якостi нiхто досi не звертав уваги, i тому вони фактично не iснували. Втiм, менi говорили, часи змiнюються.
– У вас у мiстi е склад утопленикiв, з яких робляться русалки? – запитав Едвард.
– У нас е все, дорогенький, крiм перелiчених готелiв, – сказала Господиня Готелю. – Наше мiсто безкрайне. Воно складаеться з мiст-супутникiв. У кожному своi закони… Склад утопленикiв, з кого роблять русалок? Треба звернутися в Стiл Довiдок.
– Ходiмо туди, – рiшуче сказав Едвард.
– Звичайно, – сказала Господиня Готелю. – Правда, Стiл Довiдок довiдок не дае. Вiн iснуе для видимостi. Але ми повиннi, i це наше право, почати з видимостi.
