скачать книгу бесплатно
– Але дивись, – сказав менi Клоп, – хiба ти не читала казки? Там часто-густо помирають батьки, i нiчого…
– Ну так, – зiтхнула Маринка, – в казках дiти самi б’ються за свое життя!
– Знаеш, – раптом таемниче звернувся до мене Матiас, – щось говорить менi, що вийде… Пiшли!
* * *
Ми всi зiбралися в центрi будинку, у Великому Залi. Матiас натиснув на кнопку, i пiдлога в серединi залу розсунулась. Пiд пiдлогою нiчого не було видно. Повна темрява. Очi Матiаса засвiтилися по-особливому. Я вiдвела його в сторону.
– Що там, у темрявi? – запитала я.
Вiн мовчав. Я несподiвано для нього махнула рукою, як шаблею, i перетнула його руку бiля лiктя, не вiдчувши опору. Рука його була як туман.
– Ой! – я з жаху затиснула рукою рот.
– Спробуй ще разок, – сказав викритий привид.
– Як? – я витрiщила на нього очi.
– Ну, ще раз! – попросив вiн.
Я подумала з хвилину i знову махнула рукою, як шаблею. На цей раз його рука виявилася твердою. Моiм пальцям стало боляче.
– Ой! – знову скрикнула я, на цей раз вiд болю. – Так ви хто?
– Я можу бути як людиною, так i примарою, – спокiйно вiдповiв Матiас. – Інодi зручно бути безтiлесним. Інодi краще бути людиною. Наприклад, коли ведеш машину i тиснеш на газ. Машина краще слухаеться людини, нiж примари.
Я продовжувала зi страхом стежити за ним.
– Привиди тобi ще знадобляться, – запевнив мене Матiас iз доброзичливою усмiшкою: – Особливо тi, хто люблять надiю… Вважай, що я твiй привид.
– Зрозумiйте, я жодного разу в життi не бачила таких… як ви…
– Зараз не час боятися привидiв, – Матiас подивився на годинник.
– Але як ви стали напiвлюдиною-напiвпривидом?
Матiас насупився:
– Не дитяча це iсторiя. Менi треба повiрити в тебе, щоб розповiсти.
– Гаразд. Не будемо втрачати часу, – погодилася я. – Час шукати маму i тата.
– Я ще вiзьму з собою вертолiтника.
– Американця Едварда?
– Так. Вiн дуже ефективний привид!
Роздiл 10
ДЕХТО
Через сорок п’ять хвилин темрява в центрi залу стала поступово розсмоктуватися. Освiтилися червонуватим свiтлом сходи, що ведуть до нижнього майданчика. На майданчику видiлилися кованi чорнi дверi. Це були дверi… лiфта!
Лiфт – але куди?
Ми всi, з зiбраними речами, Маринка – з зеленим рюкзачком, вже стояли перед лiфтом. Це був великий вантажний лiфт iз кнопками, що свiтяться, i скляною кабiною.
Матiас натиснув на кнопку, i ми стали швидко, з пронизливим свистом, спускатися. Дiана заплющила очi. Маринка прикрила долонькою рот.
– Маринко! – несподiвано згадала я свою розмову з дядьком Юрою. – А в тебе е менс?
– Ти хоч знаеш, про що питаеш? – подивилася на мене Маринка.
– Не дуже. Це що, гiрше сексу? Ми тут можемо загинути, а я так i не дiзнаюся, що таке менс!
– Я дам тобi фiлософське визначення менсу. Але як-небудь iншим разом, – строго сказала Маринка. – Зараз займаемося вивченням пiдводного свiту.
Едвард жваво усмiхався, пiдслуховуючи нашу розмову. Лiфт вирвався з пiдземелля i пiшов глибоко пiд воду. Клоп дивився, як за стiнами лiфта виникають i рояться якiсь дивнi видiння.
– Я колекцiоную видiння, – пояснив Матiас. – Тут у пiдводних клiтях у мене е цiлий музей людських видiнь.
У цей момент якiсь скелети стали стукати в нашу кабiну, трясти ii й дряпати вiкна. Вигляд у них був далеко не завжди дружнiй.
– Не хвилюйтесь! Це тiльки бачення, – сказав Матiас. – Вони небезпечнi тим, хто в них вiрить.
– Це сни? – посiрiв Клоп, ухиляючись вiд простягнутоi руки скелета, яка дивним чином просунулась до нас прямо в кабiну.
– А цi фрагменти тiл? – остовпiла Маринка, побачивши, як людське серце i кисть руки впливли до нас у кабiну.
– Авiакатастрофи… – пояснив Матiас. – Раптова смерть.
– Аааа! – закричала Дiана, яка на секунду розкрила очi й побачила танцююче перед нею в водi тiло мого тата з припухлим животом, напiвзiгнутими ногами i розставленими в рiзнi боки руками. За ним плавали у водi дядько Юра, який з хижою посмiшкою хапав Юлiю за ноги, i моя мама зi з’iденими рибами очима.
Мене знудило. Видiння зникли. Мене ледве-ледве вiдкачали.
– Кошмарнi сни, – пояснив Матiас. – Але кошмарами справа не вичерпуеться.
– А це хто? – ледь ворушачи губами, запитала я, показуючи пальцем на дивну iстоту, яка, звиваючись, разом з нами спускалася вниз.
– Дехто!
– Не зрозумiла.
– Це такий черв’ячок! – шанобливо вiдгукнувся про черв’ячка Матiас. – Його так i звуть: Дехто.
– А що Дехто робить?
– Дехто – нерв життя. Без нього життя б зупинилася.
– Як це?
– Вiн породжуе сни, мрii, мiражi, глюки, видiння i харчуеться ними, як хлiбом. Дивись, Дехто хоче з тобою поговорити.
Дехто пiдiбрався до скла кабiни i прилiпився до лiфта, що летiв униз. Вiн дивився на мене сумним, доброзичливим поглядом.
– Дехто, – сказала я, – що сталося з моiми батьками?
– Вони потонули.
– Я можу iх урятувати?
– Поспiшай, поки мама не перетворилася в русалку на виданнi, а тато – в водяного вченого з особливою думкою.
– А куди менi йти?
– Знайди Пiдводного Короля. Тiльки вiн може тобi допомогти.
– Ах, не вiрю я в цi казки…
– Це не казки, – скрушно сказав Дехто. – Це пiдводне життя пiсля життя.
– По-моему, це теж казки, – пробурмотiла я, незважаючи на мое релiгiйне виховання.
– Не сперечайся з ним, Дехто знае ключовi смисли життя! – шепнула менi на вухо Рожева Миша.
– Смисли життя?
– Смисли життя давно викраденi, – сказав Черв’ячок. – Люди намагаються вижити без них.
– Як це?
– А ось так! І обов’язково знайди Залiзний Ключ з подвiйною борiдкою… Вiн дуже стане в нагодi тобi!
– Але таких ключiв – хоч греблю гати! – вигукнула я. – У нас вiд гаража такий ключ… І вiд квартири в Москвi… Як його знайти? Вiн же не золотий!
– У тому-то вся i складнiсть, – махнув хвостом Дехто i розтанув у темрявi.
Ми долетiли на лiфтi до самого низу шахти, не розбившись, але з волоссям, що встало дибки. Там унизу, серед тисячi рiзних риб, прихована у водоростях, що рухалися, колами плавала величезна жовта сигара.
– Мiй потайний пiдводний човен, – сказав Матiас.
– А хто капiтан?
– Я! – Менi посмiхнувся вертольотник Едвард.
– Куди пливемо? – запитала я.
– У бiк надii, – вiдповiв американець.
– Дуже по-американськи! – розсмiялася я. – Куди ще плисти з американцем, як не в бiк надii!
– Ти ще маленька дiвчинка, – не образився Едвард, – але запам’ятай, що я тобi скажу. Надiя – така ж важлива частина людини, як руки i ноги. Якщо ми вiдрубаемо ii, ми станемо калiками. Саме надiя дала нам можливiсть обзавестися таким важливим поняттям, як Бог.
– До чого тут Бог? – запротестувала я. – Вiн учинив посвинськи, вiдiбравши у мене маму i тата. Клоп правий. Терпiти не можу Бога!
Оптимiстична особа американця змiнилася. Вiн пiднiс палець до рота:
– Тссс! Лаючи Бога, ти вбиваеш надiю. А як ми будемо шукати твоiх маму й тата, якщо ми заздалегiдь вiдмовилися вiд надii?
– Гаразд, – сказала я. – Не будемо вiдривати собi ноги i руки. Вони нам ще знадобляться. Може, вже попливемо?
Ми пройшли до човна по прозорому рукаву, влiзли в нього, задраiли люки. Незабаром запрацювали мотори, почалося занурення. Навколо нас ворушився пiдводний свiт. Ми з Маринкою втупилися в iлюмiнатори. Я боялася, що знову побачу скелети. Я страшенно боялася, що знову побачу моiх утопленикiв, маму i тата, яких розривають на шматки акули. Але навколо були тiльки дрiбнi риби. Ми пливли на пiдводному човнi, опускаючись усе нижче i нижче. Я швидко заснула, уражена всiма нещастями. Напевно, я довго спала. Я прокинулася, коли справа по борту пiдводного човна спалахнуло свiтло.
Удалинi ми побачили в iлюмiнатори бiле пiдводне мiсто. Воно було наче пiд ковпаком, але прозорого ковпака не було видно. Едвард з кимось перемовлявся по рацii. Перед пiдводним човном виникла складна система шлюзiв. Ми повiльно рушили вперед. Ми довго чекали перед тим, як увiйти в порт. У порту терпляче стояли довгi чорнi пiдводнi човни. З них вантажники в засмальцьованих кепках виносили ящики, картонки, рiзний крам. Наш жовтий пiдводний човен по командi невидимого диспетчера був направлений до вiльного причалу. Нарештi, ми пристали. Над пристанню красувався золотий солiдний напис iз завитками: ЦАР-ДНО. «В цiлому, – подумала я, озирнувшись, – я тут не бачу нiчого страшного!»
Частина друга
ЦАР-ДНО
Роздiл 1
ГРОШІ-ДІРИ
– Приiхали, – сказав Клоп. – Цар-Дно! Звучить грiзно!
– У них е тут Цар? – запитала Маринка у Матiаса.
– Вiн – Цар, Король, Султан, Бей в однiй особi. Для кого як!
– На вибiр, – додав Едвард.
– Менi бiльше подобаеться Король, – сказала Дiана. – Це якось романтичнiше!
– Ну, i де тут у них Король? – нетерпляче спитала я, першою збiгаючи по трапу. Менi моторошно хотiлося скорiше побачитися з мамою i татом.
– Хто ви такi? – пролунало запитання.
Я не знаю, якою мовою воно пролунало. Менi здаеться, на Днi говорили на рiзних мовах, як у старому Вавилонi, але завжди був росiйський переклад, який звучав одночасно з iншими мовами.
Ми подивилися пiд ноги. Це була незвичайного виду жаба, яка сидiла на великому зеленому листi. На аркушi великими лiтерами було написано:
МИТНИЦЯ ЦАР-ДНА
– Здрастуйте, Сумаранська Пiпа! – ввiчливо посмiхнувся Матiас.
– Самi здрастуйте! – накинулася на нього Пiпа. – Ви хто? Живi чи мертвi?
