скачать книгу бесплатно
– Ми – змiшана компанiя, – подумавши, сказав Матiас.
– Живчики направо, мертвi налiво, – скомандувала Сумаранська Пiпа.
– Ми – одна делегацiя, – заперечив Матiас. – Приiхали на позачерговий з’iзд привидiв. Я вже був тут один раз на з’iздi. Дуже такий був приемний з’iзд!
– Позачерговий з’iзд буде тiльки в позаминулому роцi, – недовiрливо примружилася Пiпа.
– Ви не помилились? – сказала я. – Може, в майбутньому роцi?
– Мовчи, живчику! – презирливо сказала Пiпа. – Багато ти розумiеш!
– У них тут час iде ривками, – сказав Матiас. – То вперед, то назад…
– Це i е вiчнiсть, – пiдтакнув вертолiтник. – Ми входимо до складу оргкомiтету з пiдготовки позачергового з’iзду! – усмiхнувся вiн Пiпi.
– З вами, привидами, все ясно, – сказала Пiпа. – А з живими нi. – Вона уважно подивилася на мене, Клопа, Маринку i Дiану. – Вони – ваш корм?
– Ну, корм – не корм… – знiяковiв Матiас.
– Але з’iзд вимагае жертв. Людських жертв, – випалив Едвард.
– Проходьте! Тiльки майте на увазi, що вашим жертвам назад ходу немае! Зрозумiло?
Матiас i Едвард забарилися з вiдповiддю. Тодi Жаба-Прикордонниця звернулася до мене:
– Ви iхнi жертви?
– Якщо чесно, – зiзналася я, – ми – жертви нещасного випадку!
– Нiчого дивного. Тут усi такi, – сказала Пiпа. – Життя саме по собi – нещасний випадок!
– Неправда! – вирвалося у Клопа.
– Життя прекрасне, – вставила Маринка.
– Не кажiть банальностей, – строго сказала Пiпа. – Нам iз Дна виднiше!
– Не будемо сперечатися, – поспiшив утрутитися в розмову Матiас. – Наш з’iзд привидiв обговорить i це питання.
– Живi, мета вашоi поiздки!
– Я повинна зустрiтися з Пiдводним Королем, – сказала я.
– Даремнi сподiвання! – вигукнула Пiпа. – Щоб зустрiтися з Королем, нашi громадяни простоюють бiля ворiт палацу по тричотири роки. Крiм того, до палацу нiкого не пускають!
– Як же так? – не зрозумiла я.
– Дуже просто. Вони постоять-постоять три-чотири роки, а потiм розходяться по домiвках.
– Ми хочемо визволити наших батькiв iз Дна, – зiзнався Клоп.
– Визволити? Я тобi визволю! – загарчала на нього Пiпа, збiльшуючись у розмiрах вiд сказу. – Заборонено законом. Звiдси нiхто не повертаеться без дозволу Короля. А з Королем зустрiчей не бувае. Отже, нiчого вам тут робити!
Матiас злякався, що нас не пустять на Дно.
– Добре! – примирливо сказав вiн. – Пропустiть iх як наших жертв. Ми знайдемо iм застосування!
– Вiзьмiть перепустки, – подивилася йому в очi Пiпа. – Привидам – два червоних, а вам як жертвам – чотири зелених. Причепiть iх на одяг з лiвого боку грудей i нiколи не знiмайте!
– А для Рожевоi Мишi? – запитала я.
– У вас ще миша?.. Ти теж жертва? – запитала Пiпа.
Рожева Миша гордо пiдняла голову:
– Ось iще! Я – всюдисуща Рожева Миша!
– Ах, пардон! Ми вас прекрасно знаемо! – раптом Жаба-Прикордонниця трохи злякалася. – Ось вам вiпове посвiдчення.
– Липове? – в гнiвi вигукнула Миша.
– Як можна! – зовсiм принишкла Пiпа. – Це посвiдчення для наших найвсюдисущiших гостей. Воно – бiле!
Рожева Миша прямо таки вирвала з рук Пiпи бiлу перепустку, встала на заднi лапи, причепила посвiдчення до грудей i сказала нам рiшуче:
– Ходiмо!
– З вас двадцять дiрок за перепустку! – встигла прокричати Пiпа.
– Яких ще дiрок? – здивувалася я.
– На Цар-Днi мiсцева валюта – грошi-дiри! – пояснив Матiас. – Наймогутнiша валюта в свiтi, забезпечена не нiкчемним золотом, а самою вiчнiстю. Це тобi не якийсь там фунт стерлiнгiв! Земне життя не гiдне пiдводних дiрок!
– Точнiше, з вас тридцять п’ять дiрок! – безапеляцiйно заявила Пiпа, побачивши, що ми забарилися.
– Прошу вас, тридцять п’ять дiрочок! – Матiас iз готовнiстю вийняв з кишенi купюру вартiстю якраз у тридцять п’ять дiрок.
Квитанцii вiд Пiпи ми так i не дочекалися.
– Вiдразу видно, що Дно! – процiдила крiзь зуби Рожева Миша.
Роздiл 2
КЛУБОК СЛІВ
Ми вийшли з митноi зони. На портовiй площi пролунали оплески. Нас зустрiчала юрба десь у двiстi чоловiк. На нас надягли пахучi вiнки, як на Гавайських островах, i видали пластмасовi пакети з подарунками.
– Це тут така традицiя, – сказала Миша, – зустрiчати утопельникiв вiнками i подарунками. Натовп пiдставний – iз жебракiвбюджетникiв. Посмiхайтеся i дякуйте. Подарунки так собi, – пошепки додала вона. – Як на шкiльнiй новорiчнiй ялинцi!
Ми подякували натовп за шоколадки i печеньки i рушили до стоянки таксi. На нас дивилося здалеку велике, бiле, як цукор, мiсто. Воно притягувало нас своiм ясним поглядом. Воно було обнесене старим дерев’яним частоколом. Тин гнив по обидва боки пiщаноi дороги, по якiй ми йшли до стоянки таксi. Такi тини бувають у Росii в мертвих селах. Раптом я з жахом помiтила, що на верхiвках частоколу нанизанi людськi голови. Там, де голiв не було, висiли перевернутi догори дном бiдони, глинянi горщики, емальованi тази. Голiв же було бiльше, анiж горщикiв.
– Що це? – притулилася я до Матiаса.
– З лiвого боку дороги, – сказав вiн, – нанизанi голови нещасних, якi намагалися звiдси бiгти назад на Землю.
– А з правого?
– Праворуч голови тих, кого не пустили в бiле мiсто, тому що вони були дуже вже неприемними. Їм вiдрубали голови i повiсили тут до того часу, поки вони не перетворяться на голi черепи. Тодi iх розiтруть на борошно i посиплють ним дорiжки в центральному мiському парку. А ось i нещодавно страчена голова…
Голова корчила нам пики.
– Стривайте, та це ж думська депутатка Юля! – вигукнула Маринка.
– Вона тут, видно, нiкому не знадобилася, – зауважив Клоп. Депутатка Юля показала йому синiй обкладений язик.
– Прощавай, депутатко Юлю! А раптом я зустрiну на колах голови моiх батькiв? – злякалася я.
– Нi, – твердо сказала Рожева Миша. – Їх треба шукати серед жителiв Цар-Дна.
На стоянцi таксi ми завантажилися у великий, розбитий, iржавий лiмузин. Нашим водiем був темношкiрий хлопець, у минулому життi вихiдець з Пуерто-Рiко.
– Куди вам?
– У центр!
Водiй виявився говiрким. Вiн зiзнався, що на Землi теж був таксистом, працював у Нью-Йорку. Рiзниця мiж Землею i Дном здавалася йому незначною, як, утiм, i для багатьох iнших простих людей.
Ми виiхали на курну асфальтову дорогу, що веде в мiсто. Буквально через кiлометр ми побачили, як по дорозi котиться велика галаслива куля. Таксист пригальмував: кулю неможливо було об’iхати. Куля була схожий на перекотиполе в людський зрiст. Як з’ясувалося, це був Клубок Слiв.
Ми повiльно рухаемося за ним. Клубок Слiв котиться, переливаеться всiма кольорами веселки, стукае в дерев’янi ложки i спiвае:
Нiжки—нiжки—нiжки—нашоi—кришки—нашоi—мошки—
ложки—кiшки—i—матрьошки—рiжки—рiжки—нiжки—
довгоi—кiшки—довгоi—кришки—нiжки—кiшки—ложки.
– А ще брошки, – крикнув Клоп, висуваючись iз вiкна iржавого автомобiля.
– А гармошки! І – баби-йожки! – додала я.
– А ще кошики! – крикнула Маринка.
– Не пiдходить! – вiдрiзав Клубок Слiв.
– Ну тодi.... – Маринка задумалася. – Головешки!
– Погань, звичайно, але пiдiйде! – видав Клубок Слiв.
Словесне перекотиполе заклекотало, увiбравши в себе нашi пропозицii, i заспiвало:
Головешки-брошки-вiд-баби-йожки-нiжки-баби-йожки-привiт-брошки! Якщо будеш битися, вставай, краiно величезна, вставай, я буду кусатися!!
– Маячня якась! – не витерпiв таксист, загудiв i рiзко обiгнав словесне перекотиполе.
– І багато тут на Днi катаеться таких Клубкiв Слiв? – запитав Клоп.
– Вистачае! Катаються, паразити, по дорогах! Слова у нас часом iснують самi по собi, окремо вiд людей.
Тут ми побачили ще один Клубок Слiв, але тiльки дуже маленький i скромний. Вiн котився по узбiччю дороги i виспiвував одне i те ж:
Хованки-на-грядцi-миготять-пальцi…
Хованки-на-грядцi-миготять-пальцi…
Хованки-на-грядцi-миготять-пальцi…
Хованки-на-грядцi-миготять-пальцi…
Клубочок перетнув нам дорогу. Ми мало не врiзалися в нього i рiзко зупинилися – мотор заглух. Замiсть того, щоб злякатися, вiн заговорив скоромовкою:
– Одного разу я подумав, на що схожий автор прози, так? І менi здалося: на рожеву мишу. Істота дивна, цiкава, безстрашна i полохлива, завжди на межi панiки i правди, зради i вiрностi.
– Наклеп! – скривилася Рожева Миша.
– А рожевий колiр тому, – тривала скоромовка, як нi в чому не бувало, – що таких мишей не бувае…
– Як не бувае? А я? – здивувалася Миша.
– … i я вирiшив, – торочив Клубочок Слiв, – написати про рожеву мишу книгу, тобто в загальному про самого себе. І ось що вийшло: книжка про мiнливiсть краси i потворностi, висока серiя i покопатися ти… ти… ти…
– Повiяв вiтер, i останнi слова зовсiм зiпсувалися, – сказала я, сумно дивлячись услiд Клубочку Слiв.
– Я буду з тобою судитися! – люто погрозила Миша кулаком у бiк Клубочка Слiв. У неi з рота навiть вилетiла слина сказу.
Шофер, проклинаючи все на свiтi, насилу завiв мотор, i ми поiхали далi.
– І як же ви тут живете? – поцiкавився Клоп у таксиста, бачачи муки Мишi й бажаючи змiнити тему.
– Ми не живемо, – покосився таксист на Клопа, – а потопаемо у вiчностi.
– А чому, вибачте, у вас iржава машина?
– Тому що ми потопаемо у вiчностi, – ображено вiдповiв шофер.
За проiзд до центру мiста вiн взяв iз нас сiмнадцять дiрок, але Матiас додав йому ще пару дiрок за мимоволi завдану образу.
– Але як ми знайдемо наших батькiв? – вилазячи з машини, сказала Маринка. – Тут стiльки людей!
Роздiл 3
ГОТЕЛЬ «МОРЗІРКА»
