скачать книгу бесплатно
– Голосуемо! – запропонувала Юля. – Я як депутат не можу не проголосувати. Хто за те, щоб дiтей вiдправити на острiв?
Всi пiдняли руки вгору.
– Одноголосно!
– Хто хоче залишитися на човнi?
– Я не можу наполягати, – втрутився Матiас. – Але я б усе-таки запропонував вам усiм переночувати у мене. У мене теж весело!
– Давайте голосувати, – строго сказав дядько Юра. – Хто за те, щоб залишитися на яхтi?
Мама перша пiдняла руку вгору. За нею дядькоЮра i Юля. Тодi я теж пiдняла руку.
– Ти хочеш залишитися? – запитала мама.
– Я люблю бурю, – сказала я.
– Я утримався! – сказав тато. – Я готовий ризикувати всiм, крiм дiтей.
– Бурi не буде, – сказала мама майже з жалем. – Ви подивiться, який захiд!
Сонце тихо сiдало в рожеве море, i ми все це оцiнили.
– Узагалi так, – сказав дядько Юра, – дiтей ми вiдправляемо.
– З нянею на додачу, – сказала мама.
– А ти вирiшуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татовi.
– Нехай iде, – сказала мама. – У них е що обговорити з Матiасом. Матiасе, ви любите розумнi розмови?
– Дуже! – вигукнув Матiас.
– Мiй чоловiк – фахiвець по розумним ля-ля.
– Та що ви мене виштовхуете на берег! – раптом обурився тато. – Врештi-решт, я теж люблю бурю.
– Ну i люби собi на здоров’я! – знизала плечима мама.
Няня зiбрала моi речi, i тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпiлося залишитися зi мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корiвку. Мама ласкаво обняла мене:
– З ким ти будеш сьогоднi вночi спати? З Рожевою Мишею? – Дiана прийшла до тями пiсля операцii, тримаючи на руках Рожеву Мишу.
– Звiсно, – сказала я.
– Правильне рiшення, – схвалив тато.
– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони пiд час бурi!
Я можу дозволити собi так сказати татовi. Але не мамi. Cама не знаю чому.
– Не потону! – пiдморгнув тато.
Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моему татовi, потiм – мамi, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькi нiмцi. Дядьку Юрi вiн придурливо помахав рукою, розчепiривши пальцi, як пальмову гiлку, а з Юлею взагалi не попрощався.
Матiас завiв мотор, ми попливли до острова. Я встала в човнi i весело стала махати батькам:
– Бувайте!
– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зi мною Матiас ламаною росiйською мовою.
– До завтра! – кричала, склавши долонi в трубочку, Маринка.
– Я вас бiльше нiколи не побачу… – голосив Матiас. – До побачення назавжди!
«До чого ж погано цей нiмець володiе росiйською мовою!» – дивувалася я.
* * *
Острiв був кам’янистий, з невисокою рослиннiстю. Наче його об’iли козли. На пристанi нас зустрiв мiсцевий матрос, допомiг вилiзти.
– Чому у вас острiв називаеться нежилим, якщо у вас тут е навiть матрос? – запитала я.
– Вiн не рахуеться, – посмiхнувся Матiас.
– А ви? Ви ж теж тут живете!
– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – вiдповiв Матiас i дуже дивно на мене подивився.
Не тiльки Матiас з матросом жили на безлюдному островi. Там були ще кухар, кухарка, якiсь мовчазнi слуги. Вони всi були з краiни пiд назвою Перу. З тварин на островi жили пара шакалiв, кiлька зайцiв i облiзлий кабан. І ще там був вертолiтник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхiдних дверей i який, здавалося, весь складався з протягiв, Матiас сказав:
– Ну що? П’емо чай?
– Нi! – сказали ми хором iз Клопом i Маринкою.
– Купаемося в басейнi з блакитною пiдсвiткою?
– Це можна, – байдуже вiдповiли ми.
– Або полiтаемо на вертольотi? – запропонував Матiас.
– Так! Так! – у захватi закричали дiти, хоча я прямо вдавилася вiд страху. Я нiколи ще не лiтала на гвинтокрилi. Тут ми помiтили, що бiля будинку стоiть малесенький, як дрiбна бабка, вертолiт. Матiас покликав вертолiтника:
– Це вiйськовий льотчик Едвард, – представив його Матiас. – Американець. Воював на рiзних вiйнах.
Едвард посмiхнувся:
– Hi!
– Ви вбивали людей? – зацiкавився Клоп.
– Я багато що робив на вiйнi, – бадьоро кивнув Едвард.
– Що, правда, вбивали? – запитала я.
Я знала, що е люди, якi вмiють убивати людей, але менi не доводилося з ними близько познайомитися.
– Я вбивав, мене вбивали! – розвiв руками Едвард.
Ми залiзли у вертолiт, пристебнулися i надiли дуже великi навушники, вiд чого вiдразу перетворилися на героiв мультикiв. Дiана з Маринкою i Рожевою Мишею залишилися на землi: в цiй бабцi iм не знайшлося мiсця. Вертолiт затрусився, як злий чаклун. Ми летiли над островом. Матiас повiдомив у навушники, що зараз ми побачимо старий маяк.
Маяк стояв на скелi.
– Там хтось живе? – запитала я крiзь шум.
– Цей маяк побудований в 1905 роцi… – почав Матiас.
– До нашоi ери? – проявила я свою ерудицiю.
– Йез! – зрадiв Матiас. – У всякому разi, не ранiше! Колись там жив доглядач iз сiм’ею. Але тепер маяк працюе в автоматичному режимi.
– Там багато кажанiв, – сказав вертолiтник.
– І привидiв, – додав Матiас.
– Ви iх бачили? – обмерла я.
– Ну так. Наш вертолiтник теж може бути привидом.
Вертолiтник почав нервово смiятися.
– Хiба привид може управляти вертолiтом? – засумнiвався Клоп. – Це мае бути дуже розвинутий привид!
– З привидами страшно лiтати, – сказала я. – Вони ж не ризикують життям.
– Так, але вони ризикують смертю, – сказав Матiас.
Ми перезирнулися з Клопом, але промовчали.
– Я загинув на в’етнамськiй вiйнi, – зiзнався вертолiтник.
– Де? Де? – не зрозумiла я.
– У В’етнамi!
– Це десь у Донбасi? – запитала я.
Вiдповiдi я не почула. Наш вертолiт вилетiв у море, i ми побачили яхту дядька Юри зверху. Вона спокiйно погойдувалася на хвилях. З неi, як з труби, в небо здiймався стовп веселоi музики. Ми висунулися i придивилися.
На верхнiй палубi моя мама танцювала з дядьком Юрою, а тато – з депутатом Юлею. Всi четверо були в одних трусах. У депутатки були розпущенi мiднi волосся, а на великих грудях бовтався величезний золотий хрест. Ми ще розгледiли чотирьох дiвчат iз пляшками шампанського в руках. Вони теж були в трусах. Вони всi наближалися до нудизму. Я впевнена, що люди майбутнього будуть складатися з одних нудистiв.
Нарештi, вони почули i побачили вертолiт, втупилися в небо i здогадалися, що ми – це ми. Вони стали махати нам, але, на мiй погляд, ми iм завадили. У всякому разi, Юля скорiше не махала, а вiдмахувалася вiд вертольота, як вiд гнойового жука. Ми полiтали-полiтали над ними, а потiм ще довго лiтали просто так вечiрнiм небом.
Пiсля польоту Матiас показав нам нашi кiмнати. Було двi дитячих. Як розмiститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?
– Давай спати в однiй кiмнатi, – запропонував менi Клоп.
Дiана обурено знизала плечима:
– Цього ще не вистачало!
– А що тут такого надприродного? – здивувалася я. – Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з iншого…
– Я подзвоню мамi, – сказала Дiана.
– Вона танцюе, – попередила я.
– Гаразд, – великодушно дозволила Дiана. – Спiть валетом! Ми з Клопом вiдкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зрадiли i вирiшили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла бiлу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надiти i, зрештою, вбрався дiвчинкою. На ньому було синеньке плаття з зiрками i бiлi колготки. В ящику ми знайшли золоту дiвочу перуку. Клоп з моею допомогою надiв його на голову. Взявшись за руки, ми пiдiйшли до довгого, до пiдлоги, дзеркала. Ефект перевершив усi моi очiкування. На нас дивилися хлопчик-матрос i чарiвна дiвчинка з милими щiчками.
– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевоi Мишi.
Вона придивилася до нас.
– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дiвчата в одязi хлопчикiв виглядають бiльш природно, нiж хлопчики в одязi дiвчаток.
– В якому сенсi? – не зрозумiла дiвчинка на iм’я Клоп. Насправдi його переодягання було набагато радикальнiшим, нiж мое.
– У тобi е щось… не знаю що, – сказала я.
– Так-так, саме так! – погодилася Рожева Миша.
– А менi подобаеться! – сказала дiвчинка Клоп.
– Пiдемо покажемося Дiанi!
Ми вбiгли в кiмнату Дiани. На наш подив, вона була не одна i в дивнiй позi. Над нею навис Матiас, i менi було видно, що вiн хоче прокусити iй шию.
– Що за справи! – вигукнула я. – Що ви собi дозволяете, Матiасе! Геть! Не смiйте кусати Дiану!
Вiн повернувся до мене, i я побачила його зуби-iкла.
– Ах, ось що! – сплеснула я руками. – Так ви, виявляеться, ще й вампiр?
– Вампiр-дилетант… Вампiрю у вихiднi, – закровожерничав Матiас. – А сам-то ти хто, матросику?
– Дiана – моя няня. По сутi, моя приватна власнiсть! Нiчого гострити на неi зуби!
– Так ти Маруся! – посмiхнувся iклами Матiас. – Так би вiдразу i сказала!
