скачать книгу бесплатно
– Ви теж, всi! Крiм дiтей!
Усi дорослi пiдняли руки вгору, включаючи Матiаса й офiцiанток.
– Це захват яхти дiтьми! – проголосив Клоп. – Ви – нашi заручники. Слухай мою команду: ось вам мотузка! – вiн витягнув з кишенi котушку жовтоi вiрьовки. – Зв’язуйте одне одного.
– Це iграшковий пiстолет! – заспокоiв дорослих дядько Юра, звертаючись переважно до Юлi.
– Іграшковий? – Клоп навiв пiстолет на дядька Юру. Дядько Юра змiнився в обличчi. – Ви будете нашими рабами. А ми – пiратами! Ми будемо розбiйничати на морi!
Дорослi мовчали. Мама подивилася на мене, але я вiдвернулася. Я не знала, що iй сказати… Дорослi стали в’язати одне одному руки, але руки в них тремтiли i погано слухалися. Матiас зголосився всiх зв’язати:
– Менi як нiмцевi, хоча я цього страшно соромлюся, подобаеться ваша гра!
– Це захват яхти! Це не гра! – крикнув на нього Клоп. – Прислуга, на кухню!
Уся команда офiцiантiв i матросiв iз зв’язаними руками повалила на кухню. З’явилася Маринка зi старовинним арбалетом в руках. Вона зняла арбалет у дядька Юри в каютi-кабiнетi зi стiни. Маринка сiла за стiл, пiдперши кулаком пiдборiддя.
– Доросле життя особливо коротке, – сказала вона. – Яка рiзниця: вмирати сьогоднi або завтра?
Матiас спритно зв’язав руки самому собi. Клоп пiдiйшов до Юлi й приставив пiстолет до скронi.
– Щоб ви не думали, що це жарт, я ii пристрелю, – сказав Клоп.
– Що ти хочеш робити пiсля смертi? – поставила Маринка депутатцi свое коронне запитання.
– Я про це не думала, – вiдповiла депутатка, зрадiвши парламентськiй можливостi щось обговорити. – Швидше за все, я заборонила б райськi кущi! Це розкладае населення! Я б створила в раю трудовi табори пiд девiзом: праця i воля!
– Стрiляю, – сказав Клоп.
– Клопику, миленький, будь ласка… Пожалiй мене… Я кругла сирота… Я з простоi робiтничоi родини… Мiй тато бив мою маму i лаявся забороненими Думою словами… Моя мама – вчителька початкових класiв… – заголосила Юля i гiрко заплакала.
Я дивилася, як вона плаче. Я думала про те, як легко стати нелюдом з пiстолетом у руцi. Мiй тато Особлива Думка сказав з болем у голосi:
– Ось воно, нове поколiння! Кого ми виховали!
Мама зi зв’язаними руками притиснулася до нього, шукаючи захисту.
– Дорослi викликають у мене зневагу, – зауважив Клоп.
– У мене теж, – захихотiла Маринка.
– Подумаеш! – вигукнула я. – Настав на тебе заряджений пiстолет, ти теж викличеш презирство!
– Так, всi ми начебто люди, поки на нас не наставили пiстолет, – погодилася Маринка. – Ну, а ви, Іван-Особлива-Думка, ким би ви хотiли бути пiсля смертi?
– О, – сказав мiй тато, – я часто думав про це! Я б хотiв стати консультантом. Так-так, консультантом при престолi Всевишнього з прав i в справах людини. Менi здаеться, люди зайшли в глухий кут.
– У всякому разi, ми зараз у глухому кутi, – сказала я. – Менi все це набридло, – звернулася я до Клопа.
– Хвилиночку! – сказав Клоп. – Давай для початку я всетаки прикiнчу цю заборонщицю!
Депутатка знову заканючила.
– Клопе! Накажи зв’язати мене! – заявила я.
– Ти чого? Хiба тебе це не надихае? – здивувався Клоп. – Ти сама говорила, що дорослi – нуднi люди. Навiщо iх жалiти?
– Я виходжу з гри! – сказала я, не вдаючись у подробицi. – Я не хочу бути пiратом!
– Ось як! – насупився Клоп.
Я розумiла, що вiн заради мене затiяв захват яхти. Кохання, на жаль, здатне на все.
– Ти впевнена?
– Вельми впевнена, – сказала я, для солiдностi вживши слово вельми.
Клоп приставив пiстолет до своеi скронi:
– Ви менi набридли! Я йду з життя, щоб не втратити обличчя.
– Стiй! – сказала я, виступаючи вперед. – Ти менi потрiбен. Залишся!
– Правду кажеш?
Я кивнула.
– Я тобi потрiбен! – Клоп пiдняв руку з пiстолетом i вистрiлив у небо. У мене вiд пострiлу заклало у вухах.
– Ми з тобою одружимося? – запитав Клоп.
– Гаразд!.. Але не сьогоднi! – прочищала я пальцями вуха.
– Пообiцяй вийти за мене замiж!
– Ну… Обiцяю…
Вiн зрадiв, узяв i викинув пiстолет – далеко в море! Хоча дорослi були ще зi зв’язаними жовтою мотузкою руками, вони вiдразу повеселiшали. Якось непомiтно вони розв’язали зубами одне одному руки.
– Менi сподобалася твоя гра, – серйозно сказав Матiас i потиснув Клоповi руку.
– Увага! – раптом у повнiй ейфорii закричав дядько Юра. – Це був iграшковий пiстолет! Команда була попереджена! Ми вирiшили з Клопом вас трiшечки полякати!
Вiн обняв Клопа i залився смiхом:
– Яблуко вiд яблунi… га-га-га!.. – Колишнiй бандит i син бандита разом вiд захвату впали пiд стiл.
– Та ну вас, пустуни! – полегшено розсмiялася моя мама. Слiдом за нею розсмiялася Юля. Із зеленоi вона ставала зелено-рожевою, як пастила. Навiть мiй тато хихикнув миролюбно. Всi веселилися, i тiльки Матiас зберiгав похмурий нiмецький вигляд, але i вiн не стримався – теж зареготав.
* * *
– Це що у вас тут була за стрiлянина? – пiднялася на палубу Рожева Миша i зупинилася в дверях.
– Миша, що розмовляе! – втупившись у неi продовжував реготати дядько Юра. – Не може бути! Я пiсля цiеi стрiлянини, мабуть, збожеволiв!
Мiй тато знову взявся за чорну iкру.
– Все ж таки наша краща за iранську, – сказав вiн мамi, уминаючи ложками вiдразу з трьох ваз.
– Ікряний патрiот! – усмiхнулася мама.
– Даремно смiетеся! – строго сказала Рожева Миша дядьковi Юрковi.
– Вiдчепись! За тобою плаче мишоловка! – замахав на неi руками дядько Юра.
– Вона – iграшка з майбутнього, – пояснила я.
– Я – мишачий кiборг! – наполягала на своему Рожева Миша. – Чого вони стрiляли? – пошепки запитала вона у мене.
– Нiчого страшного, – сказала я.
– Цю Мишу треба заборонити, – заявила депутатка Юля. – Це антирелiгiйна Миша! Вiдрижка язичництва! Вона ображае моi православнi почуття!
Дядько Юра схопив Рожеву Мишу за лапу, смикнув i – вiдiрвав ii. Я закричала. Миша – теж.
– На! – вiддав менi лапу дядько Юра.
Я тримала ii лапу в своiй руцi. Тато рвонувся рятувати Мишу, але як?
– Чого кричите? Чого ревете? – стиснув губи дядько Юра. – Несiть клей!
Команда в сiрому помчала за клеем. Клей був доставлений.
– Давай! Приклеюй! – наказав менi дядько Юра.
Тремтячими руками я стала приклеювати. Але не приклеювалося, як треба, тому що клей роз’iдав гуму, яка стирчала з рваноi лапи Рожевоi Мишi. Миша зцiпила зуби, щоб не кричати вiд болю.
Все це робилося без анестезii.
– Чому цей бридкий клей роз’iдае гуму?! – звернулася я до дорослих у повному вiдчаi.
– Не знаю, – мляво потиснув плечима тато.
– Хто ж його знае! – пародiюючи тата, знизав плечима дядько Юра.
– Так викинь ти ii й купи собi нову! – нетерпляче вигукнула депутатка Юля.
– Навiщо ви, дорослi, iснуете, якщо навiть не знаете, чому клей роз’iдае гуму! – заволала я.
– Здаеться, рука все-таки приклеiлася, – придивившись до пацiентки, сказав Клоп.
* * *
У цей момент задзвонив мамин телефон. Я впiзнаю його по звуку. У неi такий космiчний дзвiнок – вiн усiх гiпнотизуе. Мама вийняла з сумочки телефон, тихо прочитала на монiторi:
– НЕВІДОМИЙ… Я не люблю, коли номер не визначений, – сказала вона, звертаючись до тата.
– Вiзьми-вiзьми, – порадив тато. – Напевно, це з Росii.
– Алло!
Чим далi вона слухала, чим бiльше у неi на обличчi висловлювалося занепокоення, що переходить у панiку.
– Вибачте, це хто? – запитала вона.
Було чутно, що там хтось говорить впевненим, спокiйним голосом. Вона схвильовано обвела поглядом тата, дядька Юру, мене i слабким голосом вимовила:
– Добре.
Телефон роз’еднали. Всi дивилися на маму.
– Дуже дивний дзвiнок, – розгублено сказала мама.
– Хто телефонував? – запитав тато.
– Не знаю. Подзвонив якийсь чоловiк i сказав, що ми всi повиннi покинути яхту, тому що скоро буде страшний шторм i, якщо не переiдемо на острiв, ми загинемо.
Дядько Юра сказав:
– Шторму не буде. Це дрiбний гад – пранкер! У мене Клоп цим теж балуеться…
– На жаль, шторм буде, – сказав Матiас. – Я не знаю, хто вам дзвонив, але вiн мае рацiю.
– Хитрун! Ти хочеш усiх нас затягти на свiй острiв! – закричав дядько Юра.
– Та що нам шторм! – сказала мама. – Урештi-решт, я люблю пригоди!
– Яхта мiцна, – сказав дядько Юра. – Їй нiякий шторм не страшний.
Матiас похитав головою:
– У вас дiти.
– Я б не став через них ризикувати, – погодився тато.
– Не будь боягузом, – сказала мама. – Утiм, ти можеш iхати на острiв з дiтьми.
– Мудре рiшення! – пiдтримав маму дядько Юра. – Ви з Матiасом валiть на острiв!
