скачать книгу бесплатно
Мама гладила тата по руцi. Приходили гостi. Мама з татом говорили iм, що я особлива, нi на кого не схожа! Я показувала фокус. Всi зойкали. Тато розводив руками:
– Кисло-солодке життя!
* * *
Рожева Миша пов’язала на шию бiлу серветку i разом зi мною взялася за гречану кашу. За снiданком я розповiла iй дещо зi свого життя:
– Коли я народилася, мама з татом дуже зрадiли. Ось, казав тато друзям, знайомтеся: Маруся Менделеева! Така крихта, а вже Менделеева!
– Менделеева! Сиии! – пiдтакнула Рожева Миша.
– Ну так! І дзвiночки дзвонили: Маруся Менделеева! Маруся Менделеева!
– Ти знаеш, як народжуються люди?
– Менi Дiана показала на прикладi котiв. Мама i народила мене, як кiшка! Всього за двадцять хвилин! Смiшно, що люди приховують, як вони роблять дiтей. Тварини не приховують, а люди по кутах ховаються!
– Тварини кращi за людей! – заявила Рожева Миша.
– Та ну!.. Це занадто смiлива заява, – охолодила я ii тваринопоклонство. – Знаеш, коли я була зовсiм маленькою, тато з мамою спали в обiймах. До них з ранку прибiжиш, залiзеш у постiль, насолоджуешся.
– Розумiю, – разлибилась Рожева Миша.
– Та що ти розумiеш! – Я закотила очi вiд легкого роздратування. – Я нiколи не думала, що одного разу стану учасницею страшноi казки. Вона завелася у нас вдома, як заводяться павуки.
– Павуки… – задумливо повторила Рожева Миша. – Я знаю один випадок…
– Стiй, дай я розповiм! Вони i тодi любили по-рiзному. Тато дуже залежав вiд мами. Вiд ii примх i настроiв. А мама любила тата зi шпилькою. Кепкування переходило в роздратування. Коли роздратування переходило всi межi, мама схоплювалася i починала гладити тата по головi.
– Ти спостережлива!
– На жаль. Тупим щастить у життi!
– Не впевнена. Продовжуй, будь ласка!
– Мама при менi (вона думала, що я нiчого не розумiю) зiзнавалася подругам, що тато не в ii смаку. Навiть коли вони народили мене, у мами на горизонтi виникали тiнi. Однi тiнi перетворювалися в друзiв сiм’i, iншi кружляли на вiдстанi…
– Що ти хочеш: вона жахливо красива! – розвела руками Миша. – З неi б’ють фонтани бажань!
– Простiше кажучи, – примружилася я, – все почалося, коли менi було два тижнi. У Париж приiхав один з друзiв сiм’i, московський iспанець Хуан. Тато влаштував скандал i хотiв вигнати його з нашоi кiмнати в готелi. Але мама сказала, що якщо вiн вижене Хуана, вона розiб’е менi голову об пiдлогу.
Миша застигла, як статуя.
– Звiдки ти знаеш?
– Не знаю… Тато сказав, що вона цього не зробить. Мама схопила мене i розмахнулася мною, як бейсбольною битою. Тато вiдступив i здався… Тато з Хуаном возили мене в зеленому вiзку Stokker у Люксембурзький сад, який пахне самшитом, розглядали мармурових французьких королев i порiвнювали iх спереду i ззаду з моею мамою…
– А мама?
– Мама чекала Хуана в лiжку в рожевiй нiчнiй сорочцi, а тато йшов до бару i пив вiскi…
– А де тепер Хуан?
– Не знаю… Ну, а потiм, у Москвi, батьки стали все бiльше лаятися, мама грюкала дверима. Вони не помiчали в цi хвилини, що я мучусь вiд того, що вони сваряться!
– Нелюди! – верескнула Рожева Миша.
– Через цi скандали нерви у мене оголилися. Я ненавиджу, коли дорослi брешуть дiтям…
– Але ж дiти самi люблять казки, – запротестувала Рожева Миша. – Корiнь життя – вiн солодкий!
– Через казки ми зростаемо iнвалiдами. Ми вiримо в казки, а на сусiднiй вулицi – вiйна.
– Яка вiйна? – заметушилася Рожева Миша.
– Я все бачу! По парку повзуть танки, ламаючи дерева… Вони голосно стрiляють! Мишо, ховайся!
Миша кинулася ховатися пiд лiжко.
– На землi валяються солдати… Але я ще маленька…
– Не знаю! – засумнiвалася з-пiд лiжка Рожева Миша. – У тебе свiдомiсть, як безрозмiрнi панчохи!
– Я пишу з помилками… Я нiчого не напишу без твоеi допомоги, Рожева Мишо!
– У нас можуть бути рiзнi погляди на життя. – Миша вилiзла з-пiд лiжка i обтрусила себе лапами.
– Ну i що! Не виключаю, що нашу книгу дорослi заборонять. Вона стане пiдпiльною. Дорослi не хочуть, щоб ми знали все, як е насправдi. Але вони самi не знають, навiщо живуть!
Рожева Миша з iнтересом подивилася на мене:
– Невже тобi не шкода цих слiпих iстот?
– Шкода? Дорослi так дрiбно вiдчувають, що вони не мають права нас виховувати. Бiда, що, крiм них, на Землi нiкого бiльше немае!
У саду замаячила Дiана. Я кинулася до неi на шию:
– У мене нова подруга. Рожева Миша. Ми з нею напишемо заборонену книжку!
– Навiщо писати заборонену книжку? – обурилася Дiана. – Про що вона?
– Про тi речi, про якi не можна говорити!
– Це що за речi? – презирливо запитала Дiана.
– Ну, наприклад, навiщо тобi мiй тато подарував на Новий рiк фалоiмiтатор…
Дiана раптом заревiла, як бензопила.
– Ти шпигуеш за мною!
Стояла червона по вуха.
– Дуже треба! – вiдповiла я байдуже.
– Ну i що! – раптом прорвало Дiану. – Я теж жива! Твiй тато це дуже високо цiнуе!
Я зiскочила з гарячоi теми:
– Рожева Миша – теж жива, – якомога невиннiше сказала я. – Вона тiльки прикидаеться, що – на батарейках!
– Ну тебе! – вiдмахнулася Дiана. – Радiеш дурному мишенятi!
Їй вочевидь не подобалася поява Рожевоi Мишi в нашому домi. Невдоволено вихляючи стегнами, вона попрямувала на кухню.
– Чому в свiтi так багато страшних казок? – Я сплеснула руками, i Рожева Миша навiть здригнулася вiд несподiванки. – Я боюся казок з поганим кiнцем. Я не люблю, коли в казках когось iдять з апетитом або коли хороброму хлопчиковi вiдрубують голову.
– Бiльшiсть казок написано давним-давно, – Рожева Миша почухала в головi, – коли люди були дуже кровожерливими.
– Хiба нинiшнi змiнилися на краще? Мене мучить казка про дурне мишеня!
Рожева Миша болiсно розвела руками.
– Але тато сказав, що казка про дурне мишеня – корисна рiч.
Вона вчить розумiти, де знаходиться ворог.
– Згодна з твоiм татом. Вiн, видно, iнтелiгент.
– Застарiле слово. Що воно означае?
– Ну, це така людина, яка вiрить, що розмови важливiше, нiж речi.
– Хiба мiй тато такий? Хоча вiн, як ти знаеш, майстер на всю голову! Злi казки вимотують мене. Пiсля них я здаюся собi млявою квiточкою. У менi прокидаеться каламутна вiра в Бабу-Ягу. Вона не iснуе, але вона все-таки е. Вона живе у мене в головi. І Дiд Мороз теж.
– Ти вiриш у нього?
– До нас у танцювальний гурток Дiд Мороз прийшов аж нiяк не справжнiй, зате Снiгуронька була справжня, хоча ми знали, що вона – дочка нашоi вчительки танцiв.
– Культура за великим рахунком – це щеплення. Чим страшнiше в казцi про Бiлоснiжку, тим легше в життi! Саме це мав на увазi генералiсимус Суворов, – повчально кивнула Рожева Миша.
– Так, страх – наш захисник.
– Ти суперечиш собi. Лаеш страшнi казки, але вважаеш страх захисником. Де логiка?
– Я сповнена суперечностей, – погодилася я. – А життя тому й життя, що кишить суперечностями, як i я. Страх – це друг i ворог будь-якоi дiвчинки. Але дорослi заганяють нас, дiтей, до дитячого гето, де годують солодкими цукерками добра.
– Дитяче гето – це вiрно, – пiдтвердила Миша.
– Коли я була ще зовсiм новонародженою, – розповiла я Рожевiй Мишi, – я страшенно боялася купатися. Одного разу мама доручила татовi викупати мене у великiй ваннi. Тато пiдтримував мене за потилицю, а я дригала нiжками, щоб йому сподобатися i показати, що я нiчого не боюся. Вiн мене соромився! Вiн боявся дивитися на мое тiло! Але я щосили дивилася йому в очi i просила очима мене не втопити. Я страшенно боялася потонути. Тато заглянув менi в очi й сполошився! Руки в нього затремтiли…
– Лено! – закричав вiн панiчним голосом. – Я ii боюся! Маруся просить мене, щоб я ii випадково не втопив! Де це бачено!
– Ну ти у мене дурень! – крикнула мама у вiдповiдь.
– «Ти у мене дурень» – це так мило! – зiтхнула я, i ми разом з Рожевою Мишою зворушилися цими словами.
* * *
Я вибiгла на газон, щоб Рожева Миша побiгала по травичцi. Ми стали з нею бiгати наввипередки. У сад через задню хвiртку увiйшли, тримаючись за руки, мама з татом у бiлих халатах. Вони поверталися з моря. Менi здалося, що вони знову щасливi.
– Я впевнена, – швидко прошепотiла я Рожевiй Мишi перед тим, як кинутися в обiйми батькам, – що мама з татом, зрештою, помиряться!
– Ну, як поживае твоя Миша? – запитав тато.
– Вона говорить зi мною про дитячi страхи!
– Оце так! – не повiрила мама. – Ти вже вибрала для неi iм’я?
– Їi звуть Рожева Миша.
– Стисло та ясно! – схвалив тато.
– Ви помирились? – запитала я.
– Так ми i не сварилися, – мама перезирнулася з татом. – Ми купалися!
– Брешете! – крикнула я. – Як вам не соромно! Хто кидався тарiлками з раннього ранку?
– Тарiлками? – здивувалася мама. – Якими тарiлками?
– Синiми. Із золотою облямiвкою!
Я дивилася на них, як учителька на школярiв, що провинилися.
– Так, вiрно, розбилася одна тарiлочка… – зiзнався тато. – Але це не ми.
– Це хтось iз гостей, – вiдводячи очi, додала мама.
– Ну вас! – сказала я. – Вiд вас не доб’ешся толку.
– Ми йдемо пити каву з вершками та iсти круасани, – весело сказав тато. – приеднаешся?
У саду росли пальми i кактуси. Квiтли олеандри i червонi троянди. Я подивилася на червонi троянди, якi сильно пахли:
– Я скоро забуду, що таке снiг! Я хочу в Сокольники!
У батькiв витягнулися обличчя.
