скачать книгу бесплатно
– І що?
– Вiн кликав мене на морське Дно. Говорив, ми з тобою будемо жити у нього в пiдводному Кремлi! Називав тебе лимонним деревцем…
– Правда чи що? – не стримала усмiшки мама.
– Ну да… А коли я вiдмовила йому, вiн сказав: подивися на себе в дзеркало! Мариш!
– Вiн тобi наснився, – рiшуче сказала мама.
– Це вiн – КРАБ?
Мама приклала пальця до губ, поцiлувала мене:
– Не переживай! Усе виправимо! Тепер косметологи роблять будь-яке лице, – запевнила вона i пiшла до дверей.
* * *
Але тут знову увiрвався тато. Вiн був невтiшний. Вiн рвав на собi волосся. Мама не витримала:
– Ти бiльше любив красу Марусi, нiж ii саму! Вона для тебе – iграшка!
– Припини! – Тато навiть не став сперечатися з нею.
– Я тобi кажу: проблеми перехiдного вiку! Прищi всiлякi…
– До чого тут прищi!
– І взагалi… – сказала мама. – Ну, подумаеш: схожа на мавпу! Мавпи – милi створiння. Ми все одно будемо ii любити.
– Ти говориш так, як нiби ти заздрила ii красi!
– Нiсенiтниця!
– Нi, заздрила!
– Вiдчепись!
– Нi, звичайно, обличчя ми iй реставруемо, – сказав невтiшний тато. – Для дiвчинки краса – головна справа. Але наша сьогоднiшня морська прогулянка скасовуеться!
– Нi в якому разi! – обурилася мама. – На морi лице Марусi може вiдновитися.
– Ти думаеш?
– Я в цьому впевнена! Пiшли купатися!
– Я не пiду купатися, – сказала я. – Я ненавиджу себе! Я знаю, куди я пiду. Я пiду в ванну i повiшуся!
– Що?! Не роби цього! – закричав тато.
– Вона розумна дiвчинка, – жорстко сказала мама. – Вона не буде вiшатися!
– Буду! Буду! Буду!
– Не втрачай розум… – процiдила мама. – Ми скоро прийдемо! Не встигли вони пiти на пляж, як до мене в кiмнату влетiла Рожева Миша:
– Боже! Це ти не ти?
– Не знаю. Можева Риша… Тьху… У мене заплiтаеться язик… Я божеволiю.
– Що може бути гiрше того, що з тобою сталося! – безжально вигукнула Рожева Миша.
– Гiтарист… – знову голосно заплакала я. – Покликав маму на Дно. І мене також…
– Я не знала, що Тринь-Бринь… – Рожева Миша з сумом дивилася на мене.
– Що ще за Тринь-Бринь?
– Так звуть Гiтариста на днi тi, хто його боiться i ненавидить…
Я дивлюся, що його влада поширюеться i на Землю.
– А хто тодi Краб, який писав мамi любовнi есемески?
– Неважко здогадатися…
– Стiльки iмен!
– Вiн – нескiнченне явище…
– Це як?
– Йому немае кiнця.
– Не розумiю… Нiчого не розумiю… Цей Тринь-Бринь, або як його там, мене знiвечив, зробив мавпою, а маму з татом змусив кидатися посудом.
– Посудом?
– Я вранцi увiйшла до вiтальнi… Дай хустку… – Я висякалася. – Тато i мама кидалися один в одного тарiлками.
– Багато побили?
– Дуже!
– А далi?
– Мама вскочила на пiдвiконня, щоб викинутися з вiкна!
– Ой!
– Нiчого страшного! Тут письменник Коханов виповз iз-пiд столу i говорить: «Це ж перший поверх…»
– Ну так!
– Письменник виповз за дверi, а тато стягнув ii з пiдвiконня i став лякати, що вдарить.
– І що?
– Вiн повалив ii на пiдлогу! Прямо на розбите скло!
– Це не для людей зi слабкими нервами!
– Вони засмикалися на пiдлозi, як нiби iх б’е струмом, а коли перестали смикатися, вони навiть разом розсердилися на мене, коли побачили, що я бачу те, що я бачу.
– Тарiлки розбитi, але сiм’я цiла! Нiчого страшного! – взялася в боки Рожева Миша, як суддя на футбольному полi.
Свисток iй в лапи!
* * *
Я вийшла в сад з Рожевою Мишею на руках:
– Мама сказала: тепер можна зробити собi будь-яке обличчя.
Уся надiя на це!
– Якщо дiвчинка негарна, треба розвивати iй хоча б розум. Це остання надiя! – насупилася Рожева Миша.
– Кому потрiбна розумна потвора!
– Жiноча краса за великим рахунком застарiла, – вирiшила пiдбадьорити мене Рожева Миша. – Є купа розвинутих жiнок, якi вважають, що жiноча краса – це пiдла вигадка альфа-самцiв, i треба щосили уникати бути красивою: погано виглядати, витравляти з себе привабливiсть…
– Так, я чула… – насупилася я. – Повiр менi, Мишо, ця мода скоро пройде!
– Нi, це надовго, – усмiхнулася Миша. – Все перевернулося! Колись поет вважав себе вище кухаря, а тепер кухар вважаеться вище поета…
У саду було порожньо. Менi стало страшно. Я подумала, що батьки вбили одне одного i лежать десь тут поруч мертвi…
– Дiано, де мама з татом? – Вона принесла менi в сад снiданок.
– Пiшли на море… Що у тебе з обличчям?! – обмерла Дiана.
– Я стала потворою, – в сльозах вiдповiла я.
– Не те слово! – Дiана доклала руку до щоки.
– Ти думаеш, це пройде?
– Бiдолаха… – Дiана схлипнула.
– А як живуть iншi, некрасивi? – сказала я. – Ось ти, наприклад…
– Нi, вибач, я гарненька, – заперечила Дiана. – Один мiй шанувальник навiть застрелився через мене. Правда, потiм вiн все ж таки вижив…
Я закусила губу, мiркуючи. Я ж тiльки що пройшла через вiтальню: немае там битого скла. Все виблискувало на сонцi.
– Дивно…
– Що дивно? – насупилася Дiана.
– Адже вони рано-вранцi кидалися тарiлками.
– Хто?
– Батьки.
– Перестань вигадувати!
Дiана пiшла до себе на кухню. Рожева Миша зiстрибнула з моiх рук i стала бiгати по травi.
«Як швидко всi вони заспокоiлися! – подумала я… – Ну, так, потворою стала я, а не вони. Мавпа! А iм наплювати! Чуже горе – це як нестiйкий запах! Виiхати! Швидше виiхати! Повернуся до Москви, пiдкрадуся навшпиньки в моiй ваннi до дзеркала, i – диво: я знову красуня!»
У сад вибiгла Дiана. У руках – тарiлка гречаноi кашi з молоком. Мобiльний телефон плечем притиснутий до вуха. Погляд благальний. Розмова з шанувальником, з тим, хто стрiлявся.
Дiана метнула тарiлку на стiл i повернулася, щоб бiгти назад, але телефон вислизнув i плюхнувся в молочну гречку, окропивши мое нове потворне обличчя.
– Дiано! – пролунав з тарiлки вiдчайдушний голос. – Що з тобою? Алло!
Телефон забулькав i замовк.
– Потонув… – отетерiла Дiана.
– Гречана каша з телефоном! – оголосила я.
На бiлому судовому стiльцi бiля мене зареготала Рожева Миша. Дiана злобно втупилася в неi:
– Теж менi реготуха!
Я виловила телефон двома пальцями:
– Як дохле мишеня!.. Ой, пробач, Рожева Мишо!
Миша не вiдповiла. Надулася! Вона пiдозрiло сильно надулася… Я не люблю, коли люди переграють… i мишi теж… Вона тодi ще не була вiдкрита менi, не зробила свiй сумний comingout.
– Дiано, не хвилюйся! Тато тобi новий айфон купить. – Я витерлася серветкою i пiдбадьорливо поплескала Дiану по руцi. – Я хочу показати тобi фокус!
Я схопила часточку лимона з блюдця, сунула в рот. Обличчя в Дiани зморщилося, як нiби вона сама смокче лимон без цукру, як нiби вона не бачила цей фокус сто тисяч разiв. Коли я була зовсiм маленькою, я обожнювала смоктати лимони. Я тарабанила по столу: хочу лимон! Мама з усмiшкою простягала часточку. Тато вiд захвату белькотiв незрозумiле:
– У Марусi занадто кисло-солодке життя!
