скачать книгу бесплатно
Стрiмко входить Дiд Мороз:
– Оголошую Новий рiк вiдкритим!
Даруе кожному по валiзi новеньких грошей, по парi антикварних годинникiв вiд самого Бомарше, про якi вони навiть не мрiяли, бажае нового щастя. Валiзи залишають iх байдужими, але годинники вiд Бомарше розглядають з дитячою цiкавiстю. Снiгурка в зухвалих колготах:
– Ми з Дiдом бiльш за все любимо Росiю, ось чому ми тут у Кремлi – найсправжнiшi, а всi iншi снiгурки та дiди морози – потвори липовi.
– Так, – згоден з нею Дiд Мороз. – Ви – едина краiна, яка все ще в мене вiрить. Слава вашому первинно-вiйськовому ладу!
І кличе мене пальцем:
– Пiшли, Особлива Думко, посекретничаемо!
Заходимо в сусiдню кiмнату, замикаемось. Я вiд хвилювання вiдразу закурив цигарки «Бiломор» – я тiльки цi цигарки i курю на пам’ять про тих, хто був репресований… Але з кожним роком дiстати «Бiломор» стае все важче.
– Хочеш? – пропоную.
Задимiли. Я думав, вiн менi грошi дасть, а вiн каже:
– Вiдповiдай за весь народ! Ти життям задоволений?
Я озирнувся на всi боки:
– Чому питаеш?
– Якщо народ незадоволений, я iх усiх тут заморожу!
Ой, думаю, що за новорiчна провокацiя!
– Як же ти iх заморозиш, якщо там, у залi, мое кохання, красуня Лена?
– Якщо хочеш, красуню не заморожу. А про решту – сам вирiшуй!
– Боюсь, цих заморозиш, iще гiршi прийдуть…
– Боягуз ти!
– Та що боягуз! Я iсторiю краiни знаю!
– Нема у твоеi краiни нiякоi iсторii, – незадоволений Дiд Мороз, – живете ви всi, як у казцi!
Повертаеться i – до золотих дверей. Я не витримую:
– Стiй!
Дiд Мороз гальмуе. Гасить недопалок об пiдошву чобота.
– А не хочеш ти нам iз Леною теж дати по валiзi з грошима?
– А навiщо? – пiдозрiливо мружиться.
Я оскаженiв:
– Як це, опудало морозне, навiщо?!
І бачу перед собою заспане обличчя Лени:
– Чого кричиш?
– Як це чого? Вiн валiзу грошей нам не хоче дати! Уряду дае, а нам з тобою нi!
– Спи, дурню! – каже моя дружина Лена. – Спи до кращих часiв. Спи! Спи! Спи!
«Еееее, – гiрко думае татова голова, засинаючи в обiймах з Леною на сiмейному лiжку, – даремно я, мабуть, не вiддав команду iх усiх заморозити… Може, тодi би ми отримали з Ленкою на Новий рiк по валiзi новеньких грошей!»
Тато образився, що його, майстра на всю голову, обiйшли з валiзою. Моi батьки зрозумiли, що iм у Москвi на Новий рiк нiчого не свiтить.
– Мое обличчя бiжить вперед мене. Мене на вулицi в натовпi пiзнають. А який з того зиск? – заявив тато. – Геть з Москви – чудова iдея!
І ми ображено вiдлетiли.
Роздiл 4
ТРОПІЧНИЙ НОВИЙ РІК. ПОДАРУНОК З МАЙБУТНЬОГО
Далеко вiд Москви, на спекотному островi в новорiчну нiч з феерверками, я отримала незвичний дарунок. Я завжди любила подарунки. Але такого подарунка у мене ще не було. Я пам’ятаю себе вiд самого народження. Це просто – пам’ятати. Пiрни у себе глибоко. Мама хотiла, щоб я народилася в Парижi, тому що народжувати в Парижi не боляче:
– Моя дитина буде мiжнародною дитиною!
Тато iй нi в чому не вiдмовляв: ми сiли в «Аерофлот», мама прикрила мене жовтим плащем, i я полетiла в ii животi з Москви до Парижу за тиждень до пологiв.
Тато сидiв у пологовому будинку Clinique de la Mouette, практично навпроти Ейфелевоi вежi, в бiлому халатi. Халат був йому завеликий. Тато стежив за тим, як я вилiзаю iз мами. У тата палали щоки. Французький доктор Фiлiп Ляло в зелених жаб’ячих перчатках сказав, як я тiльки полiзла:
– Ну, прямо ваша копiя, monsieur!
Дорослi полюбляють перебiльшувати… Коли нам з мамою перерiзали пуповину, я чiпко ухопилась за кiльце ножиць. Менi здалося, що мене можуть упустити. Або ще гiрше: викинути! По-рiзному бувае!
– Ого, вона вже цiнуе життя! – Доктор Ляло пiдняв догори вказiвний палець.
– Ви правi, докторе! – клiпнув мiй тато вологим оком. Вiн завжди дратував мене сльозливою сентиментальнiстю, коли справа торкалася його дочки.
– Як веселиться душа нашоi дiвчинки! – заплющив очi доктор Ляло. – Хто знае, скiльки часу вона чекала цiеi митi? Бо ж душi, наiжачившись, знемагають у вiчностi в очiкуваннi земного життя. Сидять собi, розумiете, як горобцi на телеграфних дротах уздовж безкiнечноi залiзничноi колii!
– У бляклому туманi? Та ви поет!
– Медичний факт, Іване Іллiчу! – солiдно промовив доктор Ляло, важко вимовляючи просте татове iм’я по батьковi. – Я приймаю пологи чотири тисячi сорок третiй раз.
– Нiчого собi! – послужливо, по-росiйськи ахнув Іван Іллiч.
– Без жодного браку! Якi в неi довгi пальчики!
– Як у мене! – Тато виставив свою п’ятiрню.
– У мене теж довгi! – раптом з пологового столу вiдгукнулась мама, притискаючи мое новонароджене тiльце до своiх апетитних сiсь другого з половиною розмiру.
Чоловiки повернулися до неi, як у кiно.
– Ви вже вибрали iм’я для дiвчинки? – звернувся французький комiк, доктор Ляло, до моiх батькiв.
– Маруся! – хором вигукнули мама i тато.
* * *
Подарунки розмножилися. Вони дiлилися на довгi та короткi. Короткi швидко набридають. Вже на другий день з ними нудно. Наприклад, я люблю ведмежат. У мене цiла колекцiя: великих, крихiтних, коричневих, бiлих, авторських, дореволюцiйних з протертим плюшем i вiдiрваним оком-гудзиком, надсучасних, спортивних, з очами, що крутяться, як блюдця… Тато гладить iх i зiтхае:
– Кохання до ведмедiв – велика таемниця. З ведмедями, Марусю, я стаю людянiшим.
– Але, тато, – з легким докором кажу я, – одних ведмедiв я швидко забуваю, а з iншими не можу розлучитися. З блакитним Сержиком я сплю давно i не уявляю, як без нього взагалi можна спати!
Чим бiльше менi дарували подарункiв, тим коротшими вони ставали, але Сержик вижив. Що в ньому особливого? Та нiчого! Але вiн вижив. На Новий рiк подарунок обiцяв бути довговiчним. Навiть ось що: чи то менi його дарували, чи то я заради подарунку сама стала подарунком.
* * *
Замiсть ялинки ми прикрасили у вiтальнi молодий стрункий кипарис.
– Краби! Краби! – сповiстив тато.
Гостi за довгим столом по-святковому пахли. Вони трохи злиплись, як вареники в горщику, вiд жари та вина. Вони видали гастрономiчний крик радостi. За столом сидiли дорослi рiзних народiв. З росiян – татiв однокласник письменник Коханов. Хлопчаками вони разом мучили дiвчаток i кiшок. Була напiвсива родина французiв-виноробiв, i був веселий голландець, який пив iхне вино i все випив. Трое iспанцiв-фотографiв, голосно плямкаючи, iли креветки. Причвалав здичавiлий американець з бiлою пов’язкою на головi. Власник бару на нудистському пляжi. Ми часто ходили до нього на пляж, i там я остаточно переконалась, що людям личить бути голими. Коли люди голi, вони стають значно добрiшими, не кричать, не сваряться, сором’язливо посмiхаються. Вдягнутий чоловiк нiколи просто так не запропонуе менi морозиво, а голi чоловiки на пляжi кидаються наввипередки пригостити мене морозивом у барi… Я завжди обираю мангове… Воно таке смачне! Поруч з американцем сидiв рудий поляк в обiймах своеi дружини-угорки. Вони дулися одне на одного, але обiйматися не припиняли.
Татiв приятель, фiн-перекладач, трохи пахнув клопами. Новий рiк не став для нього виключенням. Інший близький татiв приятель, нiмець Улi, пахнув так сильно парфумами, що навколо нього всi гикали. Дiвчина-якутка з ритуальним шрамом на обличчi, Зарiна, вмiла наслiдувати жаб та шум тайги. Незрозумiлий старець мукав: вiн забув росiйську i не навчився iншим мовам. Коханов в’iдливо називав його росiйським лiбералом.
На дальньому кiнцi столу, тримаючи в руках гiтару, скромно сидiв невисокий чорнобровий красень. Вiн нервово тремтiв нiздрями. Очi банькатi, довге чорне волосся, дуже блiда шкiра, чорний костюм з бiлою сорочкою.
Двi дiвчини з Киева сидiли в купальниках тiлесного кольору. – Це нашi маскараднi костюми! – пояснили вони.
Дiтей не було, навiть домашнiх тварин i тих не було, нiкого! Самотня, я зазирала пiд кипарис, прикрашений бiлими кулями. Пiд кипарисом була купа коробок та коробочок.
– Краби! Краби! – галасували гостi.
– Мииии! – мукав незрозумiлий старець.
Краби пахли розпареною бiлизною. У жовтому мiнi моя няня Дiана внесла срiбну тацю з довгими краб’ячими ногами. Мама подивилася на них i загадково фиркнула. За навстiж вiдчиненим вiкном море зiтхало. Тато щиросердно сказав фiнському другу:
– Тут зiрки виглядають iнакше, нiж на Пiвночi. Навiть Полярна зоря менi не видаеться такою вже полярною.
Фiн у вiдповiдь став плюватися.
* * *
– Ти чого не iси? – тато обережно торкнувся до маминоi руки. – Ти любиш краби!
Мама великими стурбованими очима дивилась на крабiв, пiдперши пiдборiддя рукою. Дiана обходила гостей, наливаючи шампанське.
– Налити? – всмiхнулася менi.
– Налий Марусi! – радiсно замахав руками тато. – Їй вже можна!
– Дiано, не здумай! – гримнула на неi мама.
Дiана нервово вiдiрвала горлечко пляшки вiд мого бокалу. Туди вже накапало кiлька шипучих крапель.
– Я теж не люблю краби! – завередувала я. І, як мама, вiдсунула вiд себе тарiлку вареноi бiлизни.
– Нi, в принципi я люблю, – вперто сказала мама. – Але не в вареному виглядi!
– А я iх полюбляю на грилi, – закивав мамi француз-винороб. Французи сидiли рум’янi та напiвсивi, й було незрозумiло: хто з них батьки, а хто – дiти.
– Камчатський краб – це великий делiкатес, – пояснив тато.
– Звiсно, – погодилися французи. – Особливо росiйськi балети.
Хруст i трiск. Щипцями чавили клiшнi. Трое iспанцiв кинулися чмакати крабами.
– Де вашi фотокамери? – поцiкавився здичавiлий американець.
– Вiдпочивають!
– Крабики… – Менi стало до слiз шкода крабiв. Дiана знову налила татовi шампанського, i, випивши до дна, тато сказав:
– Марусю! Покинь ти цей крабовий гуманiзм! Витри сльози! Не слухай нiкого! Вони смачнi! Їж!
Мама, стрельнувши в нього очима, звернулася до мене:
– Я люблю живих крабiв.
Я зморщила лоба.
– Живий краб кращий за мертвого, – посмiхнулась мама.
– Я iх, бляха, з Москви тягнув, – тицьнув тато пальцем у крабiв, – а ви… ех, ви!
– Красунчик-гiтарист теж не iсть краби, – схлипнула я. – Йому теж боляче дивитися, як шматують крабiв.
– Вiрно! – погодилася мама.
– Я бачила живого краба на Дорогомилiвському базарi в акварiумi, – сказала я. – Пам’ятаеш?
– Ну?
