скачать книгу бесплатно
– Що це за питання?
– Менi здалося… – замислилася Рожева Миша.
– Кажи!
– Ти зрозумiла, хто такий гiтарист? Вiн хоче зруйнувати твою родину.
– Вiн такий сором’язливий…
– Сором’язливе зло – найбiльш шкiдливе!
– Марусю, досить теревенити! – гукнула Дiана iз сусiдньоi кiмнати.
Палець до вуст, i я погасила нiчник. Ще трошки поговорили пiд ковдрою.
– Знаеш, – зiзналася я, – ще зовсiм недавно я жила в суцiльнiй казцi. Навколо лiтали феi. В капелюсi розгулював Кiт у чоботях. Вiн знiмав шляпу, i погляд у нього ставав такий сильний, що вiн мiг рухати речi! Я розмовляла з квiтками красолями, начебто вони живi танцюристки. Але тепер я страшенно самотня.
– Чому? – пискнула Рожева Миша.
– Я зависла… Не хочу дорослiшати! Менi страшно, що у мене виростуть цицьки!
– Сиии!.. Добре, спи вже! – сказала Миша. – Я ненадовго злiтаю до своiх.
– Хто вони?
– Потiм розповiм!
Вона виповзла з-пiд ковдри, суворо понюхала повiтря. Як великий джмiль, вона вилетiла у вiкно.
Роздiл 5
КОСА ДІВЧИНКА КОСИЛА НА КОСІ
Я ще не встигла заснути – рипнули дверi. Хтось прокрався до мене в кiмнату. Я думала – мама. Але це був вiн в чорному пiджаку. Я лежала нi жива нi мертва. Гiтарист сiв на край лiжка, погладив мою руку. У темрявi замiсть очей тьмяно блищали його бiлки.
– Хочеш пiсеньку, дитинко?
Я гарячково думала. Якщо закричу, покличу Дiану, я пропала.
Вiн мене задушить. Чому в нього такi очi? Я мовчала.
– Мовчання – ознака згоди, дитинко, – пiдморгнув бiльмом гiтарист. Вiн заспiвав тихим голосом:
– Коса дiвчинка косила на косi…
Менi раптом стало смiшно. Я хихикнула. Гiтарист перестав спiвати i змовницьки розсмiявся:
– Я хочу взяти тебе з собою на Дно.
– На яке ще Дно?! – вирвалося у мене.
– Ага! Заговорила! На яке? На морське!
– Я не хочу…
– Там добре… – оксамитово промовив гiтарист. – Давай дружити…
Вiн несмiливо протягнув менi свою тонку долоню з великою кiлькiстю срiбних каблучок. Ну як тут утримаешся? Я завжди вiдгукуюся з радiстю, коли менi пропонують дружити.
– Добре, – я потиснула його милу руку. – Ти пожартував про Дно?
– Ми будемо найбiльшими друзями… Ти навiть не уявляеш, хто тобi пропонуе дружбу… Але i не треба, я цiлком безкорисливий…
Ми з тобою так здружимося, що неодмiнно опинимося на днi.
– Менi й тут добре…
– Там набагато краще. Що найголовнiше в життi? Найголовнiше в життi – це не життя, а смерть. Гнила дiра! Але я… Я проведу тебе повз смертi… Ти навiть не помiтиш…
– Як це?
– Ми будемо дружити проти твого тата…
– Чому?
– Ну ти ж знаеш, який вiн смiшний… Насправдi, це пуста, ница людина. Твiй тато – Особлива Думка – кудлата воша!
– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рiк, тому що сам варив крабiв… i хвилювався… щоб усiм сподобалось…
– Ненавиджу, коли варять крабiв… У мене таке вiдчуття, що це варять мене…
– Мого тата ще нiхто не називав кудлатою вошею… – Я вгледiлася в мого нового друга. – Ти перевертень!
– Звiсно! – засмiявся вiн. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я вiд неi втрачаю голову!
– Але мама живе з татом!
– Начхати я хотiв на твого тата! Я тобi кажу: нiкудишня вiн людина!
– Не смiй…
– Хочу i кажу! Вiн – кудлата воша!
У мене потекли безпораднi сльози.
– Зате мама твоя – нiжне лимонне деревце! Я пересаджу ii до свого палацу i буду поливати… поливати… i нюхати ii лимони… У мене палац розмiром з московський Кремль.
– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.
– Мовчи! – раптом озлився гiтарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!
– Дулю тобi! Не зробиш!
Гiтарист пiднявся:
– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кiмнату вбiгла Дiана.
– Що з тобою?
Я сiла на лiжко й гiрко заплакала.
Роздiл 6
УТРАТА ОБЛИЧЧЯ
Рано-вранцi я прокинулася вiд дзвону в вухах. У вiкнi нiжне небо. Гул голосiв у вiтальнi зростав так, наче злiтав лiтак. Билися об пiдлогу келихи. Кричав тато. Кричала мама. Брязкiт тарiлок.
У довгiй бiлiй майцi з Дональдом на грудях я побiгла босонiж у вiтальню. Вiдчинила дверi. Святковий стiл мав вигляд бурелому. Мама в кутку з тарiлкою. Тато в серединi кiмнати – з тарiлкою. Синi з золотою облямiвкою тарiлки iх улюбленого сервiзу.
– Як ти смiв! Це мiй телефон! Це моi… – мама торохнула тарiлку об пiдлогу, – есемески!
Тато у вiдповiдь теж кинув тарiлку. Вони схопили по новiй.
– Хто кликав тебе в гостi? – крикнув тато. – Хто, я питаю, хто?!
– Мамо! Тату! Що ви тут робите? – крикнула я.
– Еееее… Ми кидаемося тарiлками! – навiть не озирнувся на мене тато.
– Чому так багато битого посуду?
– Ми ще не навчилися його ловити! – пояснив тато.
– Вiдправляйся спати! – наказала мама.
Я зробила вигляд, що послухалась ii, а сама сховалась пiд дверима та пiдглядала.
В руках у мами опинився великий заварювальний чайник. Їi улюблений чайник. Вона зiтхнула i поставила його назад на стiл.
– Навiщо ти порпався в моему телефонi? – втомленим голосом запитала мама.
– Тебе не було в кiмнатi, прийшла есемеска. Я думав: хтось iз гостей, а тут бачу: куча есемесок! Хамськi! Нахабнi! Дiвчинка моя ненаглядна… Пiдпис: КРАБ! – Тато витер долонею пiт iз лоба: – Хто це КРАБ?
– Не мае значення… – сказала мама.
Тато покрутив тарiлку i як торохне ii об пiдлогу!
– Не бий посуд! – верескнула мама.
– Ти сама почала!
– Якщо ти будеш на мене кричати, я… – Мама скочила на пiдвiконня.
Я затулила очi руками. Мами вистрибне з вiкна i розiб’еться! Тут раптом з-пiд столу виповз письменник Коханов. Здаеться, вiн провiв там залишок ночi. Вiн повз накарачках до дверей i, вiдповзаючи, сказав:
– Лено, це перший поверх!
– Вiрно, – прохолодно погодився iз запеклим ворогом тато.
– Як ти менi обрид! – огризнулася на нього мама.
Тато кинувся до неi. Замахнувся. Мама обхопила його, щоб уникнути удару. Тато зняв ii за ноги з пiдвiконня й став смикати в рiзнi боки. Мама розпатлалась. Тато з подивом подивився на неi i став завалювати ii на пiдлогу, встелену битими тарiлками. Я затисла долонею рота: вони ж порiжуться!
І дiйсно: вони почали кататися по пiдлозi, скавчати та бруднитися кров’ю. У мами луснула нарядна сукня. Я подумала: вiн iй висмикне ноги, як ляльцi. Я почула, як мама застогнала, i менi стало ii дуже шкода. Але тато ii не жалiв. Вiн так сильно ii не жалiв, що вона закричала, а тато, нагнувшись над нею, голосно дихаючи, закричав у вiдповiдь. «Ну, все, – подумала я, – кiнець сiм’i!»
– Тату! – закричала я, вискочивши в кiмнату. – Досить!
Мама конвульсивно обсмикнула сукню. Вона пiдскочила з пiдлоги й пiдбiгла до мене. Обняла. Придивилась до мене:
– Що в тебе з обличчям?!
– Що з обличчям? – Я схопилась за лице.
– Іване! – закричала мама. – Ти подивись, що з ii обличчям!
– Жах! – пiдбiг тато. Затулив свое лице руками. – Що з нею зробили?
– Що зi мною зробили? – Я вирвалася з рук мами, кинулася в ванну, зачинилась.
Подивилася в дзеркало. Менi стало зле. На мене дивилась моя карикатура. Обличчя можна було впiзнати, але воно стало недоладним. Вуха витягнулися й вiдкопилилися. Мое гарне чоло стало спадистим. Щоки впали. Розпух нiс. Нiздрi вивернулися навиворiт. На жовтих не моiх щоках з’явились цiлi галявини прищiв. Очi звузились, недовiрливо зсунулися до носа. Я стала схожа на мавпочку.
Я заревiла в голос. Упала на кахель. Не знаю, скiльки минуло часу… Я прийшла до тями, коли мама присiла до мене. Взяла за руку. Дивно поглядаючи на мене, повела до спальнi. Поклала на лiжко i сiла, обхопивши чоло долонею.
– Як це трапилось? – влетiв у мою спальню тато. – Хто спотворив тебе? Нi, це несумiсно з моiм життям!
– Це мине! – авторитетно заявила мама. – У Марусi почався перехiдний вiк!
Тато замовк, пiдкорюючись жiночим таемницям. Навшпиньки вiн вийшов зi спальнi.
– Мамо, знаеш, хто приходив до мене в кiмнату? Гiтарист!
– Коли? – стрепенулася вона.
– Перед тим, як я заснула.
– Не може бути! Вiн пiшов разом з гостями.
– Чесне слово!
