скачать книгу бесплатно
І переможнi данайцi. Усюди розпука жахлива;
Всюди лиш жах один, образи смертi встають незлiченнi.
370 Перший з данайцiв попав Андрогей нам негадано
в руки Разом з загоном великим; вважав нас за дружнi фаланги
Вiн, не впiзнавши, й таким озиваеться приязним словом:
«Гей же, мужi, поспiшайте, чого це ви так забарились?
Іншi Пергам, що в пожарi горить, по шматочку розносять,
375 Ви ж тiльки зараз у бiй вирушаете з суден високих?»
Мовивши це i вiдповiдь мавши якусь невиразну,
Врештi таки зрозумiв, що у вир ворогiв вiн потрапив.
Весь охолонув i, скрикнувши, миттю назад вiн одскочив.
Так, наче десь у колючих кущах несподiвано ступить
380 Хтось на гадюку i раптом, злякавшись, тiкае вiд неi,
Люто-бо шию свою пiдняла вона темно-зелену, —
Глянувши, так затремтiв Андрогей i почав утiкати.
Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаем.
І незнайомих з мiсцевiстю й лютим охоплених жахом
385 Стелимо трупом, i спершу сприяе роботi цiй доля.
Успiхом цим запалившись, Кореб до своiх покликае:
«Друзi, де доля й ранiш нам дорогу рятунку вказала
Й де нам прихильнiсть являе, туди ми за нею ходiмо:
Нумо, щити замiняймо й данайськi вiзьмiмо вiдзнаки;
390 Пiдступ чи мужнiсть це буде, хто стане питать, коли
йдеться Про ворогiв? Самi зброю дадуть». Так сказав i гривастий
Із Андрогея шолом надiвае, i щит, що мав пишний
Герб, вiн бере собi, меч вiн аргiвський до боку чiпляе.
Те саме роблять Рiпей i Дiмант, i за ним уся молодь
395 Радо, i кожний з них зброiться в свiжу добичу.
Йдемо всi, Межи данайцiв вмiшавшись, та бог не пiшов наш за нами.
Темноi ночi цiеi, у сiчi зустрiвшись, багато
Билися ми, багато ахейцiв послали до Орка.
До кораблiв своiх, до узбережжя однi з них тiкають,
400 Іншi, в ганебнiм перестраху, знов у те черево кiнське
Лiзуть i криються там, у знайомiй уже iм утробi.
Гей, нi на що проти волi богiв нам не слiд сподiватись.
Ось витягають Кассандру, Прiамову доньку, з святого
Храму Мiнерви; розпатланi коси у неi, до неба
405 Марно пiдводить палаючi очi; пiдняти лиш очi
Може вона, бо руки iй нiжнi в окови закуто.
В лютому шалi Кореб не мiг цього знести i кинувсь
В саму середину тоi фаланги, собi на загибель.
Всi ми за ним поспiшаем i в збиту вриваемось сiчу.
410 Вперше тодi iз покрiвлi святинь наших сипнулись
Густо удари на нас, i зчинилась рiзня нещаслива.
Виглядом зброi i грецьких шоломiв вони обманулись.
З криком гучним i данайцi тодi, озлобившись за втрату
Дiвчини, в наступ пiшли, Аякс помiж ними завзятий,
415 З ним два Атрiди i слiдом усе долопiйське iх вiйсько.
Так противiйнi ударять на себе вiтри, як зiрветься
Буря, i Нот, i Зефiр, а зi сходу як злине на конях
Евр i лiси заскриплять, скаженiе Нерей iз тризубцем,[40 - Морський бог Нерей, як i Нептун, мае в руках тризубець – символ влади над морем.]
Аж у найглибших безоднях морськii запiняться хвилi.
420 Навiть i тi, що у темрявi ночi ми iх розiгнали
Хитро й по цiлому мiсту розвiяли iх, надбiгають.
Першi вони i щити пiзнають, i пiдмiнену зброю;
Зраджуе в мовi рiзниця;[41 - Греки, якi повернулись пiсля втечi, дiзнаються про обман за рiзницею в мовi.] пропало все, – в них перевага.
Перший Кореб вiд руки Пенелея при вiвтарi самiм
425 Збройногрiзноi богинi упав i Рiпей, з-помiж тевкрiв
Найсправедливiший, був-бо вiн правди найбiльший
поборник (Але судилось не те йому); впали Гiмант i Гiпанiс,
Їх своi рiднi убили. Й тебе вiд загину не встигла,
Панте, побожнiсть велика твоя врятувати, нi навiть
430 Cвiтлий вiнець Аполлона. Ти, попеле Троi й останнiй
Пломiнь життя моiх рiдних, ви свiдками будьте, що в вашiй
Хвилi останнiй я стрiл i пригод не злякався данайських;
І заслужила правиця моя, щоб загиб я, якщо вже
Доля таке присудила. Тодi завертаемо звiдти
435 Я, i Іфiт, i Пелiй зi мною (Іфiт iз них старший
Вiком, Улiссом був ранений Пелiй), до дому Прiама
Разом прямуемо, звiдти-бо чуемо крики. Тут щойно
Бiй розгорiвся великий, неначе б нiде не було вже
Іншого бою й нiхто вже й не гинув у цiлому мiстi;
440 Ciчу завзяту побачили ми, як оселi данайцi
Штурмом беруть, черепахи зробивши з щитiв, облягають[42 - Бойовий прийом римських легiонерiв: римськi солдати тримали над головою щити так, що краi iх заходили один за один i могли захистити вiд будь-якоi зброi.]
В дверях пороги, до стiн приставляють драбини i лiзуть
Аж на одвiрки щаблями, лiвицею щит наставляють
Як охорону вiд списiв, правицею ж кроков сягають.
445 З другого боку дарданцi зривають i вежi, й покрiвлi
Цiлi з домiв, як побачать, що все вже пропало, щоб ними
Аж до хвилини останньоi замiсть знаряддя боротись;
Сволоки, золотом кованi, предкiв стариннi прикраси,
Тягнуть зi стелi, а iншi, кинджали загостренi взявши,
450 Всi обсадили пороги й iх строем тiсним захищали.
Дух свiй пiднiсши, йдемо в оборону ми царського дому,
Помiч героям нести i додать переможеним сили.
Дверi були потайнi, i пороги, i хiд для домашнiх Межи
Прiама палатами, скритi одвiрки в затиллi.
455 Ними-то звикла була Андромаха сердешна ходити,
Поки ще царство стояло, без подруг, сама, щоб вiдвiдать
Свекрiв i Астiанакта, синочка, до дiда водити.
Лiзу туди аж на верх я покрiвлi найвищоi, звiдки
Кидали списи рукопаш тевкри нещаснi даремно.
460 Cкраю там башта стояла, що гребнем вершини своеi
Аж до зiрок пiднiмалась, i з неi на Трою дивитись
Звикли вони, на флот i на табiр данайський. Їi-то
Ми доокола залiзом пiдважуем, там, де в найвищiм
Поверсi споення вже попустило й хиталось; з пiдвалин
465 Давнiх виважуем i вивертаемо. Скинена раптом,
Валиться з гуком i широко шереги крие данайськi.
Вслiд iм i iншi пiдходять. Тепер вже нiщо не вгавае,
Анi камiння, нi iнше знаряддя…
А у передсiнку самiм, на першiм порозi лютуе
470 Пiрр, аж виблискуе сяйвом на ньому озброення мiдне.
Наче той вуж, що отруйного зiлля наiвся й на свiтло
Виповз, набряклий узимку, в холоднiй землi вiн ховався,
Нинi ж вiн, скинувши шкуру стару, випинаеться свiжий,
Юностi повен, блискучий, угору здiйма своi груди,
475 В'еться хребет обручами ковзкими, вiн пнеться до сонця,
З пащi троiстий язик висувае. А разом iз Пiрром
І Перiфант премогутнiй, i Автомедонт з ним, возничий
І зброеносець Ахiллiв, i вся iз ним скiроська молодь:
Всi пiдступають пiд замок, вогнi на покрiвлю всi мечуть.
480 Cам вiн мiж першими взяв двоесiчну i гостру сокиру,
Й нею пороги рубае, i мiднi зривае з устоiв
Дверi, i, швидко дубовi бервена мiцнi прорубавши,
В них розсувае велике вiкно, наче пащу широку.
Видно середину дому, вiдкрилися довгi покоi
485 Давнiх царiв i Прiама, примiщення iх потаемнi.
Видно i воiнiв збройних було на вхiдному порозi.
Всюди мiшаеться плач з жалюгiдною там метушнею,
Зойк i ридання жiночi в просторих лунають свiтлицях,
Крики до зiр золотих долiтають. Жiнки по кiмнатах,
490 Жахом прибитi, блукають i дверi, обнявши, цiлують.
Пiрр напирае iз силою батька – сторожi й запорам
Не зупинить його. Вiд тарана, що гатив по одвiрках,
Зрушилась брама й, зiрвавшись з устоiв, упала. Пробоем
Роблять дорогу. Промощують доступ i перших вбивають,
495 Вдершись, данайцi i закуток кожний наповнюють вiйськом.
Навiть, прорвавши загати, потiк так не плине шумливий,
Що, крутежами пробившись крiзь греблi, згори через ниви
Рине скажено на луки кругом i худобу i стайнi
Тягне далеко з собою. На власнi я очi там бачив
500 Неоптолема, як бивсь вiн завзято, й Атрiдiв обох я
Бачив там на порозi, й Гекубу, i сотню невiсток,
Бачив Прiама, як кров'ю зливав вiвтарi i вогонь той,
Що освятив його сам. П'ятдесят тодi спалень[43 - Гомер в «Ілiадi» (VI, 243) згадуе про кiмнати п’ятдесяти синiв i дванадцяти зятiв Прiамових.] – на внукiв
Певна надiя – й трофеями, й золотом варварським гордi
505 Впали й одвiрки, а що не згорiло, данайцi тримають.
Може, спитаеш мене, яка була доля Прiама?
Вiн, як побачив i мiста руiни, й розбитi угледiв
Мури, й пороги будiвель, i ворога в серцi покоiв, —
Зброю старий, хоч одвик вже вiд неi, бере на тремтячi
510 З старостi плечi даремно, прив'язуе меч без потреби
Й смiло впадае на лави густi ворогiв, щоб загинуть.
В самiй серединi замку, пiд небом вiдкритим, жертовник
Розмiрiв був величезних, i лавр був старий бiля нього,
Що похилився над ним i заслонював тiнню пенатiв.
515 Коло жертовника сiли Гекуба iз дочками разом,
Пообнiмавши даремно подоби богiв, як голубки,
Що хуртовина iх чорна застала. Уздрiвши Прiама,
Як надiвав молодечу вiн зброю на себе: «Нещасний
Мiй чоловiче, яка це жахлива прийшла тобi, – каже, —
520 Думка – цю зброю надiти? Куди розiгнавсь? Не такоi
Треба усiм нам пiдмоги тепер, не таких оборонцiв!
Все-бо пропало, хоч був би мiй Гектор отут в цiй хвилинi.
Ближче сюди пiдiйди, нас жертовник оцей урятуе[44 - Храм або жертовник служили надiйним захистом для переслiдуваних.]
Всiх, або всi ми загинем». Слова цi рiшучi сказавши,
525 Старця до себе веде i на мiсцi святому садовить.
Митi цiеi Полiт iз кривавих рук Пiррових вирвавсь,
Син Прiамiв, мiж списiв ворожих, крiзь довгi пiдсiння
І по порожнiх свiтлицях тiкае, i кров'ю iх кропить.
Пiрр розiгнався за ним, запалившись, i хоче смертельно
530 Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.
Вiн же, проте, до батькiв лиш добiг, i упав перед ними,
І на очах у них вилив життя свое кровi струмочком.
Тут i Прiам, хоч самому i смерть заглядала у вiчi,
Видержать довше не мiг, щоб лютим не вибухнуть гнiвом.
535 «Ох, за цей злочин, – гукае, – що ти учинив, якщо е десь
Правда на небi, яка усiлякоi кривди пильнуе,
Гiдну подяку дадуть тобi й плату належну богове.
Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, —
Батькiвський зiр осквернив душогубством. Ахiлл, про якого
540 Брешеш, що був твоiм батьком, до ворога свого Прiама
Все ж не поставився так. На моi-бо гарячi благання
Правда озвалася в ньому, й менi вiн бездушнее тiло
Гектора дав поховати, й мене вiдпустив в мое царство».
Так промовляе дiдусь i без розмаху ратище кволо
545 Кидае. Глухо вiдбилось воно вiд щита i повисло,
Не заподiявши шкоди, у першому шарi опуки.
Пiрр вiдповiв: «Коли так, то як вiсник iди до Пелiда,
Батька мого. Не забудь розказати про прикрi учинки
Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,
550 Cам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця пiд вiвтар
Тягне, й ковзаеться той у калюжах синiвськоi кровi.
Руку вiн лiву в волосся вмотавши, свiй меч витягае
Правою, в бiк устромляе Прiамовi по рукоятку.
Так закiнчив вiк Прiам, таке йому доля судила.
555 Троi пожежу вiн бачив, Пергама жахливу загибель, —
Вiн, що царем колись гордим на стiльки земель i народiв Азii був.
Лише тулуб при морi лежить величавий,
Знята з плечей голова, i саме лиш без iменi тiло.
Вперше тодi усього мене жах охопив невимовний.
