скачать книгу бесплатно
Зникнуть, яка перешкода затримуе ночi лiнивi.
Плещуть завзято в долонi тiрiйцi, за ними й троянцi.
А безталанна Дiдона проводить всю нiч у розмовах
Рiзноманiтних, без краю впиваючись плином кохання.
750 Дуже цiкавить ii i Прiамова доля, i доля
Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори могутнiй,[31 - Син Аврори – Мемнон, ватажок ефiопiв.]
Конi якi в Дiомеда були, який ростом Ахiлл був.
Мовить нарештi: «Скажи нам з початку найпершого, гостю,
Все про пiдступних данайцiв, скажи про троянську недолю
755 І про блукання свое, бо рiк уже сьомий у мандрах
Носить тебе i по хланях морських, i по всiх суходолах».
Книга друга
Еней розповiдае про зруйнування Троi. Обманутi пiдступними розмовами полоненого грека Сiнона, троянцi, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у мiсто, спорудженого греками, великого дерев’яного коня. Захованi в ньому греки вночi вискакують i оволодiвають мiстом. Тiнь Гектора з’являеться у снi Енеевi. Еней разом з товаришами йде в останнiй бiй. Товаришi Енея падають у борнi за полонену греками Кассандру. В бою бiля Прiамового палацу Пiрр убивае Прiама. Венера умовляе Енея тiкати з мурiв зруйнованоi Троi. Еней з утiкачами подаеться на гору Іду.
Зразу ж замовкли усi i слухали дуже уважно.
Батько Еней тодi з ложа високого став говорити:
«Бiль невимовний менi роз'ятрити велиш ти, царице.
Геть зруйнували данайцi могутнiсть велику троянську,
5 Й царство iх гiдне плачу, – я сам всi тi бачив нещастя,
Сам був учасником в битвах. Та хто не заллеться сльозами,
Повiсть почувши таку, хоч би навiть це був мiрмiдонець,
Навiть з долопiв якийсь, навiть воiн лихого Улiсса.
Ночi вологоi мла вже минае, схиляються зорi
10 Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пiзнати пригоди
Нашi й почути про Троi останню недолю, – хоч серце
Ние iз жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те,
Я починаю: Данайськi вождi, як вiйна iх зломила
Й щастя покинуло – рокiв-бо ж стiльки минуло, – натхненi
15 Дивним Паллади умiнням, коня спорудили, мов гору,
Ребра оббили ялицею й мовби обiцяну жертву
В дар за щасливу дорогу лишили, – пiшла така чутка.
Потiм самi замикають таемно героiв громаду,
Вибрану жеребом, в темнiй утробi; все черево кiнське,
20 Цiлу його глибину наповняють узброеним вiйськом.
Тенед iздалека видно, преславний колись був той острiв,
Повен достаткiв, аж поки стояла Прiама держава;
Нинi морська лиш затока, лиш захист для суден непевний.
На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;
25 Нам же здавалося, що вiдпливли вони з вiтром в Мiкени.
Тож цiлiй Тевкрii з серця спадають тривалi турботи.
Брами вiдкрились; як мило пройтися у табiр дорiйцiв,
Бачити звiльнене мiсце, покинуте все побережжя.
Тут був долопiв загiн, ось Ахiлла був лютого табiр,
30 Тут було мiсце для флоту, а тут вони звикли боротись.
Тi задивились на згубний дарунок дiви Мiнерви;
Велич коня iх дивуе; i перший Тiмет закликае
В замок його затягнуть, серед мурiв поставить.
Були це Хитрощi в нього чи доля така вже троянська, не знати.
35 Капiй, проте, й також тi, в чиiх головах розум був кращий,
Дар цей пiдступний данайський, цю засiдку вкинути радять
В море, або пiдложити вогонь, або черево свердлом
Вглиб провертiть, перевiрить, що крие той сховок таемний:
Так подiлилась непевна юрба на два табори рiзнi.
40 Перший тут перед всiма у натовпi люду численнiм
Лаокоон, розпалившись, збiгае з високого замку
Й здалека кличе: «Нещаснi, яке безголiв'я велике
В вас, громадяни? Ви вiрите, може, що ворог вiд'iхав?
Може, в данайцiв без зради дари? Чи Уллiс вам не знаний?
45 Таж в деревищi або заховались пiдступнi ахейцi,
Замкненi в ньому, або ця споруда на нашу твердиню
Зроблена, щоб заглядала в доми i зверху на мiсто
Впала, чи iнший тут пiдступ; ох, тевкри, не вiрте коневi.
Як там не буде: данайцiв боюсь i з дарами прибулих».
50 Так вiн промовив i в розмаху сильнiм свiй спис величезний
В бiк, у закруглене скрiпами черево тоi потвори
Вiн заганяе. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась,
Гуркiт i стогiн луною вiдбились в порожнiй коморi.
От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум
55 Та розтрощити залiзом аргейську криiвку вказав нам,
Троя й ти, замку високий Прiама, донинi стояли б.
З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданiйськi
З криком гучним, щоб вiддати царевi; у нього на спинi
Зв'язанi руки; незнаний, вiн стрiчним вiддавсь добровiльно,
60 Щоб цього лиха накоiть i Трою ахейцям вiдкрити;
Був це бадьорий юнак i готов на одно i на друге:
Виконать задум пiдступний чи з певною смертю зустрiтись.
Молодь троянська, в бажаннi побачить його, звiдусюди
Навперегiн набiгае й на глум його хоче узяти.
65 Тож запримiть це лукавство данайцiв i з того, що вдiяв
З них тут один, – ти усiх iх пiзнай.
Бо як збентежено перед очима вiн став безборонний
І навкруги по фрiгiйськiй громадi повiв своiм зором,
Мовив: «О горе, яка ще земля i моря якi можуть
70 Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостаеться?
Бо й у данайцiв нiде менi мiсця нема, i дарданцi
Ворогом мають мене i кровi жадають моеi».
Плач цей зм'ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього
Стримали. Розповiсти велимо, iз якого вiн роду,
75 Що нам принiс i на чiм покладае вiн, бранець, надiю.
Той охолонув вiд страху та врештi почав говорити:
«Все, що скажу тобi, царю, це буде одна лише правда;
Не заперечу того, що я сам з арголiйського роду.
Перше, що я визнаю: якщо доля Сiнона нещасним
80 Може зробить, то нiкчемним зробити й брехливим не зможе.
Може, колись випадково чував ти iм'я Паламеда,
З роду Белiдiв, про славу його голосну, може, чув ти.
Через ганебний донос пеласгiйцi його покарали
Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник[32 - Улiсс звинуватив Паламеда в зрадi, знайшовши у нього сфальшований лист троянського царя Прiама i грошi, що закопав у його наметi сам Улiсс. Греки вбили Паламеда (див. рядок 90).]
85 Був вiн вiйнi цiй; тепер за покiйником гiрко ридають.
Батько вiддав мене вбогий йому за товариша зброi
Ще в моiй юностi раннiй; вiн був менi й родич до того.
Поки вiн мiцно держався при владi й на радах владарських
Значення мав його голос, було i iм'я мое знане,
90 Й шана була менi. А як звела його геть з цього свiту
Злоба й ненависть Улiсса – всi знають, про що говорю я —
Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку
Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга.
І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить
95 В рiдний мiй Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто
Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе.
Звiдси почав я котитися в прiрву: з хвилини тiеi
Обвинуваченням хитрий Улiсс переслiдував завжди,
Сiяв в народi непевнi про мене чутки i свiдомо
100 Зачiпки ждав, не спочив вiн, аж поки Калхант нагодився. —
Нащо немилi нам спогади тi викликати даремно?
Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всiх ахейцiв?
Досить того, що ви чули; карайте якмога скорiше:
Так iтакiець хотiв би, i щедро заплатять Атрiди».
105 Тут ми бажанням усi загорiлись розвiдать докладно,
Що то за злочин, нам невiдомий, готують пеласги.
Вiн же, обман затаiвши, iз страхом i далi провадить:
Мали данайцi не раз вже покинути Трою, тiкати
І вiдступити, втомившись вiйною, що довго тривала.
110 Ох, щоб були це вчинили! Та часто морськi буревii
Їм замикали дорогу i вiтер лякав iх пiвденний.
От коли кiнь iз балок кленових стояв вже готовий,
Враз тодi хмари густi зашумiли по цiлому небу.
Серед безладдя шлемо Еврiпiла спитати оракул
115 Феба; вiн слово сумне принiс нам iз храму святого:
«Кров'ю i дiвчини смертю вiтри ви вблагали,[33 - При вирушеннi в Трою грекiв затримала буря в Авлiдi; щоб мати благополучне плавання, за провiщанням оракула, вони принесли в жертву дочку царя Агамемнона – Іфiгенiю (за мiфом, Артемiда замiнила Іфiгенiю ланню i взяла дiвчину в Таврiду).] данайцi,
Як узбереж Ілiону взялися дiстатись уперше,
То й повороту належить вам кров'ю шукать i вiддати
В жертву життя арголiйське». Народ як почув це вiщання, —
120 Cерцем стенувся увесь i дрож перейняв усi костi —
Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.
З шумом великим тодi iтакiець[34 - Ітакiець – Одiссей, правитель острова Ітаки.] Калхаса-пророка
Тягне в середину натовпу й силуе людям вiдкрити,
Що означае богiв вiщування. Мене не один вже
125 Попереджав про злий пiдступ митця-лиходiя,[35 - Митець-лиходiй – той же Одiссей-Улiсс.] майбутне
Мовчки мое прочував. І два п'ятидення зрiкався
Вiн кого-небудь назвать i на смерть його цим передати.
Ледве з бiдою його спонукав iтакiець великим
гвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.
130 Всi, як один, притакнули й погодились легко на тому,
Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого
Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,
Пiдготовлялись обряди, мука готувалась солона,[36 - Стародавнi греки i римляни посипали голови жертовних тварин перед тим, як зарiзати, мукою, грубо меленою i змiшаною з сiллю, та прикрашували iх стрiчками.]
Квiтли на скронях стрiчки. Та я втiк, признаюся, вiд смертi,
135 Пута порвав i в багнистому озерi нiч пересидiв
Мiж комишами, аж поки, вiтрила напнувши, вiдплинуть.
В мене нема вже надii побачить стару батькiвщину
Й двое коханих дiтей, анi батька, якого люблю я;
Може, i iх покарають за втечу мою, щоб помститись, —
140 І надолужать провину мою iх нещасною смертю.
Тож на богiв я благаю тебе, на небесних, що правду
Знають, на вiрнiсть, як ще мiж людьми непорушена е десь:
Змилуйсь над лихом великим моiм i людину помилуй,
Ту, що тягар оцих злигоднiв мусить терпiти безвинно».
145 Зрушенi цими сльозами, даруем життя йому, стiльки
Вiн милосердя в нас будить. І перший Прiам в того мужа
Пута iз рук його зняти велить, попустити кайдани
Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених грекiв
Нинi забудь. Будеш наш. Тiльки правду скажи менi щиру:
150 Нащо вони величезного цього коня збудували?
Хто будував? Чи обiтниця то, чи споруда вiйськова?»
Так запитав вiн. А той, в пеласгiйських лукавствах учений,
Звiльненi руки до неба пiднiсши: «Вас кличу за свiдкiв, —
Каже, – о вiчнi вогнi, вашу мiць непорушну, священнi
155 Вiвтарi й клятi ножi, вiд яких я утiк, i тi стьожки,
Що iх як жертва носив я, – вже вiльно менi потоптати
Грекiв священнi закони, мужiв iх ненавидiть, тайни
Всi, що iх свiтовi мають явити. Бо жоднi закони
Рiдного краю мене вже не держать. Якби лише, Трое,
160 Вiрна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,
Так i мене врятувала, як правду скажу i вiддячусь.
Всю-бо надiю данайцi i вiру в вiйну розпочату
Завжди в Паллади заступництвi мали. Та з дня, як безбожний
Син Тiдея й зухвалий Улiсс, винахiдник злочинства,
165 Божий палладiй iз храму святого забрать завзялися,
Напад вчинивши i замку сторожу убивши, забрали
Образ святий i торкнулись руками кривавими стьожок
Дiви святоi, вiд тоi хвилини надii данайцiв
Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась
170 Cила данайцiв, i серце богинi вiд них вiдвернулось.
Знаками ясно своiми дала це Трiтонiя знати;
Ледве поклали у таборi образ, iй очi вiдкрились,
Іскрами блиснули, тiло в солоному потi скупалось,
Тричi сама на долiвцi вона пiдвелася – о диво! —
