скачать книгу бесплатно
Енеiда
Вергiлiй
Істини
Вергiлiй (70–19 рр. до н.е.) – поет Стародавнього Риму, автор знаменитоi «Енеiди», що оспiвуе легендарне походження римського народу. Поема Вергiлiя пов’язана з гомерiвським епосом i була створена з орiентацiею на нього. У перших шести пiснях вона сюжетно наслiдуе «Одiссею» (тут розповiдаеться про мандри Енея iз Троi в Італiю), в наступних шести – «Ілiаду» (тут iдеться про вiйну й заснування Риму). Поема Вергiлiя вiдзначаеться високими художнiми якостями, що забезпечило iй виняткове мiсце в iсторii европейськоi лiтератури.
Вергiлiй
Енеiда
Книга перша
Енеiв флот, що вiд берегiв Троi прямуе до Італii, настигае буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятуе троянцiв з рештками iх кораблiв, i вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матiр Енея, богиню Венеру, Юпiтер запевняе ii, що доля Енея i слава його потомства залишаться незмiнними; вiн посилае бога Меркурiя до тiрiйцiв, щоб прихилити iх до троян. Венера з’являеться Енеевi i розповiдае йому про Карфаген i царицю Дiдону. Еней прибувае до Карфагена i оглядае мiсто й храм. Дiдона гостинно приймае Енея та його супутникiв. Еней посилае по свого сина Іула. Щоб викликати в Дiдони любов до Енея, Венера пiдмiняе його сина Купiдоном. Урочиста учта у Дiдони на честь Енея.
Ратнi борiння й героя вславляю,[1 - У заспiвi, в якому стисло викладаеться тема «Енеiди» та мiститься традицiйне звертання до музи, Вергiлiй не згадуе iменi свого героя, бо кожний римлянин прекрасно знав, що з Троi до Лацiя прибув саме Еней.] що перший iз Троi,
Долею гнаний, прибув до Італii, в землi лавiнськi.[2 - Землi лавiнськi – територiя мiста Лавiнii на захiдному узбережжi Лацiя, заснованого, за легендою, Енеем на честь Лавiнii, дочки царя Латина, з якою вiн одружився пiсля переможноi вiйни з Турном.]
Довго всевишня по сушi i морю ним кидала сила,
Бо невблаганна у гнiвi Юнона була безпощадна.
5 Досить натерпiвся вiн у вiйнi, поки мiсто поставив,
Переселивши у Лацiй богiв, звiдки рiд був латинський,
Родоначальники Альби й мури походили Рима.[3 - Мiсто Альба-Лонга, засноване сином Енея Асканiем, стало столицею Лацiя. Тут довгi роки правили нащадки другого сина Енея – Сiльвiя (вiд Лавiнii). Засновниками ж Рима, за переказом, були брати-близнята Ромул i Рем, сини царiвни з Альби-Лонги Реi Сiльвii i бога Марса.]
Музо, про всi тi причини згадай нам, чию вiн образив
Волю божисту i що так царицю богiв осмутило,
10 Що навiть мужа такого побожного змусила стiльки
Витерпiть бiд i пригод; чи такi вже боги невблаганнi?
Мiсто старинне було, Карфаген,[4 - Карфаген заснували фiнiкiйськi колонiсти з мiста Тiра в IX ст. до н. е. (814 р.). Отже, зiставлення часу падiння Троi, яке мало мiсце в кiнцi XII ст., з заснуванням Карфагена – явний анахронiзм.] поселенцi сiрiйськi
Там оселились, далеко навпроти Італii й гирла
Тiбру; було воно повне багатств i до бою завзяте.
15 Мiсто те, кажуть, Юнона найбiльше з усiх полюбила,
Бiльше нiж Самос. Тут зброя ii, тут ii колiсниця,
Тут, якщо доля дозволить, i влада над свiтом найвища
Мае постати, – вона i тодi вже про це турбувалась.
Чула, одначе, нащадки такi iз троянськоi кровi
20 Вийдуть, що вирвуть колись iз корiнням твердинi тiрiйськi,[5 - Натяк на зруйнування Карфагена римлянами в 146 р. до н. е.]
Вийде й народ вiдтiля, цар могутнiй, в боях переможець,
Лiвii всiй на загибель: цю нитку вже випряли парки.
З острахом, щоб не збулось це, Сатурнiя ще й пригадала
Давню вiйну, що вела бiля Троi за любих аргейцiв.[6 - За грекiв. Юнона була на боцi грекiв пiд час Троянськоi вiйни. В «Енеiдi» вона далi переслiдуе троянцiв.]
25 Ще не затерлись-бо в пам'ятi й гнiву причини, жорстокий
Бiль не ущух, у серцi десь тлiли й про присуд Парiсiв[7 - Троянський царевич Парiс присудив яблуко краси Венерi, через що викликав гнiв Юнони i Мiнерви, якi претендували на титул найкрасивiшоi богинi.]
Згадка, i жаль за зневагу краси; й те ненависне плем'я,
Й шана, яку Ганiмед тепер мае.[8 - Предок Енея Ганiмед був поставлений виночерпiем богiв замiсть дочки Юнони – Геби.] За все це горiла
Гнiвом важким до троянцiв, що скрiзь iх морями носило,
30 Тих, що данайцi iще не добили й Ахiлл невблаганний
Не докiнчив. Не впускала iх довго у Лацiй, i довгi
Роки ще, долею гнанi, вони десь морями блукали.
Стiльки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!
Ледве земля сiкулiйська з очей у них зникнути встигла[9 - Свою розповiдь починае Вергiлiй не вiд падiння Троi, а з часу, коли троянцi на сьомому роцi блукання наближалися до Італii. Попереднi подii викладенi в II i III книгах у розповiдi Енея.]
35 Й спiненi хвилi солонi вони уже рiзали мiддю,
В серцi своему Юнона, предвiчну ховаючи рану,
Так розважала: «То я, переможена, дiло облишу
Вже розпочате? І не боронитиму я уступити
В край iталiйський царевi тевкрiйцiв з тiеi причини
40 Тiльки, що фатум не хоче? Паллада могла чей спалити
Флот весь аргейцiв, а iх потопити у морi, хоч винен
Був лиш Ойлеiв Аякс бiснуватий? Сама вона з хмари
Кинула Зевсiв бистрий вогонь i розкидала судна,
Збурила хвилi вiтрами й вогнем, що у грудях пробитих
45 Палахкотiв, закрутила й на скелю стрiмку настромила.
Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,
Зевсова жiнка й сестра, iз одним лише плем'ям воюю
Стiльки вже рокiв. Чи хто iще схоче вклонитись
Юнонi І принести на жертовнику iй свою жертву благальну?»
50 Так розважала Юнона у серцi, розлюченiм гнiвом,
І прибула в буревiiв краiну, де Австер шалiе,
В землю еольську. Еол тут, в просторiй печерi замкнувши
Буйнi вiтри й буревii шумкi, владарюе над ними,
В диби заковуе, в вежi саджае; вони ж iз досади
55 Так у склепiннях гори гомонять, що аж гори лунають
Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердинi засiвши,
Берло тримае в руках, i вгамовуе буйнiсть, i гнiв iх
Здержуе. А не робив би того, то моря всi, i землю,
Й небо високе б зiрвали й свiтами несли буревii.
60 Батько могутнiй, проте, побоявся цього i в печерах
Темних замкнув iх, ще й гiр нагромадив високих iзверху,
Й дав iх пiд владу царя, який за твердим би законом
Мiцно тримать iх умiв, попускаючи вiжки, як треба.
Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:
65 «Батько богiв, всього роду людського володар, Еоле,
Дав тобi владу вгамовувать хвилi, iх вiтром здiймати.
Плем'я, вороже менi, вже пливе по Тiрренському морю
Й Трою везе до Італii й здоланих в битвi пенатiв.
Дай же силу вiтрам, потопи кораблi iх в пучинi
70 Чи розжени iх урозтiч, все море вкриваючи трупом.
Двiчi по семеро нiмф е у мене, краси чарiвноi;
Найчарiвнiша на вроду, проте, серед них Дейопея, —
Шлюбом з тобою ii поеднаю, признаю твоею,
Щоб за велику цю послугу вiчно жила бiля тебе,
75 Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим».
В вiдповiдь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице,
Знати, чого побажать, а менi лише те, що велиш ти,
Треба здiйсняти. Цю владу менi ти даеш, та еднаеш
Ласку Юпiтера, й змогу даеш на бенкетах бувати
70 Разом з богами, i робиш володарем хмар буревiйних».
Так вiн промовивши, берло в руках обернув i ним збоку
Гримнув у гору порожню; й вiтри, наче в лавах загони,
Мчаться туди, де iм вихiд дали; й суходолом спочатку
Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать.
85 Разом i Евр, i Нот полетiли, й на зливи багатий
Африк, i хвилi великi до берега котять. Лунають
Крики мужiв, i линви скриплять. Несподiванi хмари
Тевкрам i небо, i день уже з-перед очей виривають.
Нiч уже чорна на море злягла. Загримiло склепiння
90 Неба, i блискавки густо в ефiрi мигають, кругом все
Смертю на мiсцi мужам грозить очевидною. Зразу ж
Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився;
Тяжко зiтхае i, руки обидвi до неба пiднiсши,
Мовить такими словами: «Сто раз щасливiшi героi,
95 Що пiд високими мурами Троi iм вмерти судилось,
Перед очима батькiв iх. О ти, наймужнiший з данайцiв,
Сину Тiдея, чом на Ілiйських полях не загинув[10 - За Гомером («Ілiада», V, 329 i далi), Еней загинув би вiд меча грецького героя Дiомеда, сина Тiдея, коли б його не врятувала Венера.]
Я вiд твоеi правицi? Чом дух не вiддав, де суворий
Гектор полiг, повалений ратищем внука Еака,
100 Де Сарпедон лiг могутнiй i де Сiмоентова хвиля
Стiльки шоломiв купае, й щитiв, i трупiв героiв!»
Ще вiн не вимовив слiв цих, як з пiвночi вихор iз свистом
Бурею злинув, вiтрила ударив, зняв хвилю до неба.
Трiснули весла, судно закрутилось i стануло диба.
105 Ось насуваеться зверху гора водяна прямовисна;
Тi аж на гребнi зависли, а тим, розступаючись, хвиля
Дно показала, а там i пiсок з глибини вивертае.
Три кораблi здужав Нот i метнув iх на скелi пiдводнi;
В хвилях вони там стирчать, – вiвтарями iх звуть iталiйцi, —
110 Мов велетенський пiд плесом хребет. Три на скелi стрiмчастi
Евр пiд мiлини зiпхнув пiсковi, що аж жалко дивитись;
Прiрву загачуе ними, пiском обгортае навколо.
Той корабель, що ним вiрний Оронт iз лiкiйцями iхав,
Перед очима Енея хвиля морська велетенська
115 Б'е у корму, i пiрнув стрiмголов, у безодню скотившись,
Збитий керманич; аж тричi судном закрутила на мiсцi
Хвиля рвучка, i бездонна пучина його поглинула.
Зрiдка спливали в безмежнiм просторi крутоi безоднi
Зброя мужiв, i бервена, й багатства троянськi на хвилях.
120 Вже i мiцне Ільйонея судно, i героя Ахата,
Й те, що ним плинув Абант i що плинув Алет староденний,
Буря змогла; усi скрiплення палуби зовсiм ослабли,
Шпари вiдкрились i воду ворожу до себе приймають.
Але Нептун запримiтив тим часом, що море заграло
125 І зашумiло могутне, що пущено бурю й на днi вже
Зрушились води стоячi. Ображений тяжко, iз моря
Виглянув i понад хвилi пiдняв вiн спокiйне обличчя.
Бачить, що флот Енеiв по цiлому морю розбитий,
Валиться море i небо, здаеться, уже на троянцiв.
130 І перед братом не вкрилися хитрiсть i пiдступ Юнони.
Кличе вiн Евра й Зефiра до себе i так до них мовить:
«Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?
Ви лиш вiтри, а посмiли без волi моеi й наказу
Небо змiшати з землею i горами хвилi пiдняти?
135 Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилi кипучi.
Потiм уже не таку вам покуту завдам за провину.
Гей же, рушайте мерщiй i вашому пановi мовте,
Що не йому над морями знак влади – цей грiзний тризубець —
Доля дала, а менi. Хай дикi тримае вiн скелi,
140 Вашi, Евре, оселi, Еол хай бундючиться там же;
Там, в тих хоромах, нехай у в'язницi вiтрiв вiн царюе».
Так вiн промовив; та скорше, нiж слово сказав, заспокоiв
Збурене море, розвiяв згромадженi хмари i сонце
Викотив знову на небо. І вже Кiмотоя з Трiтоном
145 Судна iз гостроi скелi, що сили iм стало, стягають.
Сам вiн тризубцем пiдважуе, сам i пiски розгортае,
Море вгамовуе й iде по хвилях в легкiй колiсницi.
Так-то бува, як великий народ забунтуеться часом:
Чернь безугавно лютуе, i вже смолоскипи лiтають,
150 Гостре камiння летить, а зброею лютiсть кермуе.
Мужа, проте, як побачать, що в них у пошанi великiй, —
Мае-бо вiн i заслуги, – то змовкнуть, щоб слухати пильно;
Грае на iх почуттях вiн словами i гнiв iх гамуе.
Так увесь гомiн на морi затих, коли батько поглянув
155 Ген понад хвилi, проiхав по чистопогiдному небi:
Кiньми правуе до бiгу, мов льоту, й вiдпружуе вiжки.
Втомленi люди Енея прямують шляхом своiм просто,
Де побережжя найближчi; i так у Лiвiйську краiну
Їдуть. Там глибоко затишок е в узбережжi, там пристань
160 Острiв своiми зробив берегами, бо кожна там хвиля,
Ринучи з моря, об них розiб'еться й, роздвоена, круто
Знов повертаеться. Злiва i справа великi там скелi;
Небу грозять iх вершини високi; внизу ж попiд ними
Води спокiйнi мовчать. Лiси мерехтять доокола,
165 Темнi там тiнi простелюе гай таемничий. З другого
Боку печера, в нiй скелi звисають; вода там солодка.
Викутi крiсла у каменi дикому – нiмф то домiвка.
В цьому-то мiсцi знеможенi судна не треба в'язати
Линвами, нi прикрiпляти, вбиваючи якiр зубатий.
170 Тут-то Еней, ледь iз цiлого флоту сiм суден зiбравши,
З ними спинився. Троянцi, що так за землею стужились,
Вийшли на берег. Пiсками iдуть, що такi iм жаданi,
На узбережжi, вiд солi вологi, в утомi лягають.
