скачать книгу бесплатно
175 Аж мiднокований спис i щит затремтiли у неi.
Їм провiщае Калхант, щоб морем тiкали; не може
Впасти Пергам вiд аргейськоi зброi, аж поки вiщання
В Аргосi знов не спитають та образ, який в кривобоких
Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рiднi Мiкени
180 Нинi поiхали з вiтром, то там вони зброю готують,
Ласки шукають в богiв i неждано, проiхавши морем,
Знову тут будуть, – Калхант ворожiння тi так викладае.
Статую цю за палладiй, зневажену божу святиню,
З волi його збудували, щоб змити нещасну провину.
185 Постать таку спорудить величезну
Калхант наказав iм, Бантини збивши дубовi, ii аж до неба пiднести,
Так, щоб крiзь брами ii й через мури мiськi не втягнути,
Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.
Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мiнервi, —
190 Cтрiне Прiамове царство й фрiгiйцiв руiна велика,
Хай же на нього самого вiдвернуть проклiн цей богове.
А як затягнуть до мiста цей дар вашi руки, вiйною
Азiя аж до Пелопових мурiв[37 - …до Пелопових мурiв… – до Аргосу i Мiкен на Пелопоннесi. Мури цi побудував Пелопс.] великою пiде;
Доля така ж i наших онукiв колись дожидае».
195 Хитрощам цим i лукавству митця в вiроломствi Сiнона
Вiри йняли. Пiддалися на сльози нещирi i пiдступ
Тi, кого навiть Тiдеiв син, навiть Ахiлл ларiсiйський
Не подолали, нi тисячi суден, нi рокiв десяток.
Щось iще бiльше й страшнiше нам впало, нещасним, у вiчi
200 Й сповнило страхом серця, що нiякого лиха не ждали.
Лаокоон, що жерцем був, Нептуновi жеребом даний,
Жирного в жертву бика урочисто при вiвтарi рiзав.
Аж iз Тенеда по хвилях спокiйних – тремчу, як згадаю, —
В звоях великих два змii на море злягли i прямують
205 Просто до берега; груди i гриви кривавi iх вище
Хвиль виринають, над морем здiймаються, решта iх тiла
Рiвно по морю простерлась великими в звоях хребтами.
З шумом запiнилось море; от вийшли на землю, iх очi,
Кров'ю наповненi, iскрами сиплють; дрижать язики в них,
210 Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми – сполотнiли
Й порозбiгались. Вони ж у рiшучiм розгонi прямують
Просто до Лаокоона. І спершу тiла обкрутили
Двох невеликих синiв його змii обидва i давлять
Та роз'iдають суглоби. А потiм так само й його вже,
215 Що ухопився за зброю й на помiч синам поспiшае,
Ловлять i в звоi великi обкручують тiсно. Два рази
Впоперек вже i його обвинули i потiм ще двiчi
Шию хребтами, лускою покритими, тiсно обвивши,
Високо вгору i голови, й шиi над ним пiднiмали.
220 Вiн одночасно вузли тi руками розсунути хоче,
В пасоцi чорнiй увесь, отрутою стьожки священнi
Збризканi, й крики жахливi його аж до неба сягають.
Зранений вiл так реве, вiд жертовноi вирвавшись смертi
Й скинувши з шиi сокиру, яку йому вбито невмiло.[38 - Опис загибелi Лаокоона та його синiв, задушених велетенськими змiями, що iх наслали розгнiванi боги. Лессiнг у славнозвiснiй працi «Лаокоон» порiвнюе Вергiлiеве зображення з античною скульптурою – групою Лаокоона (знайденою в Римi в 1506 р.), яку створили родоськi скульптори в І ст. до н. е. – Агесандр, Полiдор i Афiнодор, i дослiджуе питання рiзницi мiж лiтературою й образотворчим мистецтвом.]
225 Змii обидва чимшвидше у храм поповзли Трiтонiди[39 - Трiтонiда – тобто Мiнерва, зображення якоi стояло в Троi.]
Грiзноi, вгору на замок, залiзли пiд ноги богинi
Й там заховались пiд круглим щитом. Тодi знову занило
Кожному серце, жахом новим оповите. Це кара
Справдi заслужена, кажуть, за вчинений злочин спiткала
230 Лаокоона, що вiстрям пройняв ту священну споруду,
Вбив в ii спину свiй спис нечестивий. Кричать усi гучно,
Щоб ту споруду на мiсце призначене ввести й благати
Ласки богинi.
Мур розриваемо ми i мiську вiдчиняем твердиню.
235 Всi приступають до дiла, пiд ноги колеса пiдводять,
Линви мiцнi на шию силяють, i клята споруда,
Зброею плiдна, вступае у мури. А юнi дiвчата
Й хлопцi довкола спiвають iй гiмни, радiють, як можуть
Линви торкнутись. Вона посуваеться. Й грiзно вкотилась
240 В мiсто, в середину саму. Ох, краю ти мiй Ілiоне,
Божий приюте, у вiйнах прославленi мури дарданськi!
В брамi, на самiм порозi, разiв аж чотири спiткнулись,
В черевi брязнула зброя разiв аж чотири. Проте ми
Прагнем свого у безтямi, заслiпленi до божевiлля,
245 Й ту проклятущу потвору на замку своему вмiщаем.
Тут i Кассандра майбутне тодi з своiх уст вiщувала,
Тевкри, проте, до тих уст, що сам бог наказав iм, нiколи
Вiри не мали. Нещаснi ми в день, що останнiм мав бути
Всiм нам, ще й храми у мiстi прибрали у зелень святкову.
250 Небо тим часом кругом обернулось, i нiч здiйнялася
Із океану i пiтьмою землю покрила i небо,
Вкрила також мiрмiдонське лукавство; i тевкри на мурах
Змовкли, бо сон iм утомлене тiло зморив. Із Тенеда
Вже надпливала аргейська фаланга; до бою готовi
255 Судна у них, у мовчаннi, крiзь приязну мiсячну тишу,
Їдуть до добре вiдомого iм узбережжя. Аж раптом
Блиснув вогонь на царському суднi. Сiнон, врятувавшись
З ласки неправоi долi, в цiй хвилi данайцiв, що в кiнськiм
Черевi досi ховались, виводить, iм нишком сосновi
260 Cхови одкривши, – вiдчинений кiнь iх на свiт випускае.
Жваво вождi з деревища порожнього першi вилазять:
Стенел з Тессандром, Улiсс лиховiсний – по спущенiй линвi,
Неоптолем, внук Пелея, Тоант, Акамант i ранiше
Інших – Махаон, за ним Менелай i сам майстер тiеi
265 Хитроi штуки – Епей; в мiсто, сном i вином оп'янiле,
Входять усi i, убивши сторожу, в вiдчиненi брами
Вiйсько впускають, загони, що в змовi були, об'еднавши.
Був саме час, коли в дар вiд богiв нам надiсланий перший
Сон огортае знеможений люд, милим гостем приходить,
270 В хвилi тiй Гектор приснився менi, засмучений дуже;
Плакав рясними сльозами, понесений возом, як з ним це
Сталось колись; обкипiлий весь чорною кров'ю, в пилюцi;
Ремiнь у ноги напухлi уп'явся. Ох, як виглядав вiн,
Як же не схожий на Гектора був вiн того, що вертався
275 В зброi Ахiлловiй з бою або як на судна данайськi
Кидав фрiгiйськi вогнi, – брудна борода обгорiла,
Злиплось волосся в кровi, i ранами весь вiн укритий,
Що коло мурiв отчизни вiн стiльки зазнав iх у битвах.
І мимоволi, здавалось, заплакав я сам i крiзь сльози
280 Мовив тодi до героя, озвавшись сумними словами:
«Свiтло Дарданii, тевкрiв надiе з надiй найвiрнiша,
Де ти так довго барився, з якоi краiни приходиш?
Гекторе, наш довгожданий, гей, Як ми тебе привiтаем
Пiсля сконання стiлькох твоiх рiдних, по злигоднях всяких
285 Цiлого люду i мiста, ослабленi дуже на силах?
Чом це я рани цi бачу?» А вiн на те все анi словом
Не вiдповiв на тi марнi питання; i, важко зiтхнувши,
Мовив лиш: «Сину богинi, тiкай, вiд пожежi рятуйся;
Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.
290 Досить, проте, й для вiтчизни цього, й для самого Прiама.
Збройнiй руцi якби можна Пергам рятувати, то, певно,
Ця ось правиця моя врятувала б. Святi своi речi
Троя тобi доручае й пенатiв; бери iх з собою,
Будеш в них мати супутникiв долi; великих шукай iм
295 Мурiв; ти сам побудуеш тi мури, проiхавши море».
Мовив це й в руки узяв вiн i Весту могутню, й пов'язки,
І негасимий вогонь, i з святилища все це виносить.
Зойками рiзноманiтними повниться мiсто тим часом
Бiльше й все бiльше, – хоч батька Анхiса домiвка стояла
300 Осторонь iнших, густими деревами щiльно укрита, —
Зброя бряжчить все яснiше i жах навкруги навiвае.
Я прокидаюсь од сну й на покрiвлi, до самого верху
Вибiгши миттю, стою й насторожую вуха уважно.
Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засiви
305 Чи як бурхливий струмок у гiрську перемiниться рiчку
Й поле залле i жниво розкiшне зруйнуе, всю змие
Працю волiв, позносить лiси на узгiр'ях, – i стане
Оторопiлий пастух на скалi i той слухае гомiн.
Тiльки тепер стало ясно усiм, яка у них вiрнiсть:
310 Пiдступ данайський вiдкрився. Уже Деiфоба оселя
Впала, велична. Вулкановi в жертву, уже загорiвся
Близький сусiд Укалегон, – Сiгейська затока палае
Свiтлом вiдбитим. Лунають десь сурми, гук воiнiв чути.
Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тiй зброi?
315 Та спалахнув я бажанням зiбрати загiн i на замок
Кинутись разом, – шаленство i гнiв навiть розум виводять
Із рiвноваги, – збагнув я, як гарно загинути в битвi.
Вирвавсь тим часом Пант Отрiад з-пiд ахейськоi зброi (
Феба жерцем був у нас вiн на замку), в руках ледве держить
320 Утвар священну, богiв переможених, внука малого
Й мов непритомний бiжить до порогiв. «Гей, Панте, – волаю, —
Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»
Ледве я встиг це промовить, як важко зiтхнув вiн i каже:
«Б'е вже остання година, Дарданii день неминучий.
325 Ми лиш колишнi троянцi, колись Ілiон був i слава
Тевкрiв велика була, та все те Юпiтер жорстокий
В Аргос цiлком перенiс, а тепер он панують данайцi
В мiстi палаючiм. В мурах, всерединi, кiнь височенний
Збройних мужiв з себе сипле, звитяжний Сiнон з нас глузуе
330 Й сiе пожар. Однi напливають у навстiж вiдкритi
Брами, – без лiку, з великих Мiкен iх причалило стiльки!
Іншi, озброенi теж, у завулки тiснi уступили;
Стали залiзнi ряди, iх мечi аж iскряться, готовi
Сiяти смерть, так що брам охоронцi переднi наослiп
335 В бiй ледве смiють рушати, безладно боротися з ними».
Вражений цим Отрiадовим словом, богами натхнений,
В бiй i вогонь я iду, куди чорна Ерiнiя кличе,
Брязкiт озброення й крик, що до неба лунае. Надходять
Друзi Рiпей i Епiт, у боях дуже славний, у сяйвi
340 Мiсяця ще надiйшли Гiпанiт i Дiмант, а за ними
Разом стае у ряди i Кореб молодий, син Мiгдона.
Щойно останнiми днями вiн в Трою прибув випадково,
Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер вiн
В помiч фрiгiйцям iшов i Прiаму, бо був його зятем.
345 Ох, безталанний, не чув вiн того, що у приступi шалу
Суджена там вiщувала.
Щойно побачив iх разом усiх я, готових до бою,
Так я тодi до них мовив: «Молодцi, серця наймужнiшi
В вас надаремно, якщо забажали з'еднатись зi мною,
350 З тим, що на смерть iде певну. Ви бачите, що нам судилось.
З храмiв святих, вiвтарi залишивши, боги усi вийшли,
Тi, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати
Мiсто в пожарi. Умрiмо ж, в середину киньмося бою!
Є для побитих один порятунок – рятунку не ждати».
355 Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.
Мов серед темряви ночi вовкiв шаленiючих зграя,
Що зголоднiла утроба наослiп iх гонить, а з горлом
Висхлим залишенi десь вовченята чекають, – i ми так
Через ворожi ряди i крiзь стрiли на смерть iшли певну,
360 Прямо до мiста, а нiч похмурим своiм покривалом
Всiх нас покрила. Хто жах тоi ночi, загибелi й вбивства
Виразить може словами, слiзьми тi нещастя оплакать?
Падае в порох весь город старий, що стояв стiльки рокiв;
Всюди по вулицях всiх валяються трупи беззбройних,
365 Повно iх теж у домах i на божих священних порогах.
Та не самi лиш тевкрiйцi вину свою кров'ю змивають,
Часом вiдвага приходить в серця переможених, гинуть
