скачать книгу бесплатно
Вогнища цi i щоб замок високий над мiстом поставив.
135 Майже всi судна були вже на березi в мiсцi сухому,
Молодь женилась i бралась до працi на новому полi;
Я iм закони давав i оселi. Аж раптом дихнуло
Гниллю повiтря, зловiйна зараза народу дiткнулась,
Поле й сади навiстила пора смертоносна. Однi вже
140 З милим життям розстаються, а других з нiг валить хвороба.
Тут iще Сирiус ниви почав неродючi палити:
Зела горiли й засiв, який знидiв, не дав з чого жити.
Знов до оракула Феба в Ортiгii батько по морю
Каже пливти нам i ласки просити, коли вже, нарештi,
145 Буде кiнець цiй недолi, де скаже шукати розради
Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.
Нiч вже настала, i сон огорнув на землi всi iстоти,
Як показалися перед моiми очима священнi
Божi подоби й пенати з'явились фрiгiйськi, яких я
150 Винiс iз Троi, з вогненного моря, як мiсто горiло.
Добре у снi пiзнавав я iх, бо у вiдчиненi вiкна
Повного мiсяця сяйво широким лилося потоком.
Так говорили вони i словами журбу розганяли:
«Те, що сказав би самому тобi Аполлон, якби сам ти
155 Помандрував до Ортiгii, тут вiн вiщуе, i нас вiн
Шле до порогiв твоiх. Із тобою ми йшли крiзь пожежу
Троi в боях, крiзь розбурхане море плили кораблями —
Й внукiв твоiх аж до зiр зведемо, володiння всесвiтне
Мiсту дамо;[61 - Римовi.] приготуй для могутнiх i мури могутнi;
160 І не лякайся ти труднощiв довгих у втечi й мандрiвцi.
Треба оселю змiнити. Не цi береги тобi радив
І не на Критi звелiв Аполлон оселитись делiйський.
Є-бо краiна, що назву Гесперii мае вiд грекiв,
Древня краiна, у зброi могутня й родючiстю славна.
165 Там енотрiйцi ранiше жили, а тепер, повiдають,
Землю ту iх поколiння назвало Італiя йменням,
Провiдника свого. Наша земля це, i звiдти походить
Батько Дардан та Іас, а вiд нього й весь рiд наш.[62 - Дардан та Іас народилися в Італii, в Етрурii, i переселилися до Малоi Азii, до Троади.] Вставай же
Й весело батьку старому слова передай цi незмiннi:
170 Хай вiн шукае Корiта й авзонських земель, бо Юпiтер
Не дозволяе тобi оселитись в краiнi дiктейськiй».[63 - Краiна дiктейська – Крит.]
Вражений цими словами й видiнням богiв, я зiрвався
Зараз з постелi, бо був це не сон, але справдi вiч-на-вiч
Бачив я iх, на iх головах бачив вiнки я, дивився
175 Їм ув обличчя; по цiлому тiлi пiт лився холодний.
Руки своi я в благаннi до неба пiдношу й зливаю
Вогнище чистим вином. І, цю жертву принiсши, iду я
Прямо до батька Анхiса i вiстку веселу приношу,
Все по порядку йому викладаю. Вiн визнав подвiйним
180 Рiд наш i двох прабатькiв,[64 - Тевкра i Дардана.] i визнати мусив, що знову
Вiн помилився у виборi мiсць стародавнiх, i каже:
«Сину, зазнав ти троянськоi долi, про це лиш Кассандра
Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас
Доля чекае; й Гесперiю завжди вона, й iталiйське
185 Царство тодi споминала. Та хто був би вiрив, щоб тевкри
До узбереж гесперiйських дiйшли i кого могли зрушить
В час той пророцтва Кассандри? Скорiмося Фебовi й ради
Слухаймо кращоi». Так вiн промовив, i ми на цю мову
Радо пристали усi i покинули нашу оселю.
190 Небагатьох залишаемо там i, пiднявши вiтрила,
Переiжджаемо в утлих човнах ми безмежну пучину.
Як кораблi опинились в одкритому морi й землi вже
Бiльше нiде не видно було, тiльки небо i море,
Над головою моею похмурi з'явилися хмари,
195 Бурю i темiнь несли вони, й хвилi у пiтьмi заграли.
Котять вiтри безустанно вали, i хвилi високi
Йдуть щохвилини, i нас розiгнало по вирах безоднi;
Хмарами день оповився, i темiнь змела його свiтло,
Лиш блискавки безнастаннi розшарпують хмари. Ми шлях свiй
200 Губимо й слiпо блукаем по хвилях. Тепер уже навiть
Сам Палiнур визнае, що нi дня вiдрiзнити вiд ночi,
Анi дороги у хвилях безмежних пiзнати не може.
Так ми блукаем по морю три днi i не певнi, чи днi це
(Так було темно), й ночей беззоряних стiльки ж. І щойно
205 Днини четвертоi, врештi, земля почала виринати,
Стали рости перед нами i гори, i дим постелився.
Вниз паруси, налягаем на весла! І всi мореплавцi
Борються, пiну збивають, гребуть лазуровii води.
Як врятувався я з моря, то першi Строфад узбережжя
210 Нас прийняли. Строфади – це тi острови в iонiйськiм
Морi (так греки iх звали), де грiзна Келайна та iншi
Гарпii мають оселю, вiдколи закрито Фiнеiв
Дiм перед ними i давнi столи вони з страху лишили.
Бiльш проклятущих потвор, нi мари жахливiшоi й гнiву
215 Божого не породили ще хвилi стiгiйськi й донинi.
Лиця дiвочi в птахiв тих, та нечисть з iх шлункiв стiкае,
Руки iх – пазурi справжнi, самi ж вони вiчно голоднi,
Вiчно блiдi iх обличчя.
А як причалили тут i ввiйшли ми у пристань, то бачим
220 Череди цiлi веселих бикiв по роздолах, отари
Кiз на травi, пастухiв же нiде бiля них не помiтно.
Вийшли з ножами до них i на помiч богiв закликаем,
Навiть Юпiтера, здобич дiлити, а потiм лягли ми
На побережжi змiястому учту багату справляти.
225 Аж надлiтають зненацька iз гiр у зловiсному летi
Гарпii й з лопотом сильним крильми ударяють, i тягнуть
Їжу iз учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;
Крики iх дикi i сопух поганий мiшаються разом.
Ми уступаемо й потiм далеко пiд скельним обривом,
230 Мiж деревами сховавшись, готуемо в тiнi глибокiй
Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваем.
А з протилежного боку, з повiтря, iз сховiв невидних
Зграя ота голосна надлiтае й, кружляючи, здобич
Кiгтями рве, й оскверняе бенкет. Тодi друзям велю я
235 Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.
Так, як сказав я, зробили: мечi поховали по травах,
Скрили щити. От як знов налетiли вони й оглушили
Вереском берег крутий, то Мiзен iз високоi варти
Знак нам подав мiдяною сурмою. Встае товариство
240 Й бiй почина незвичайний – морських отих птахiв мерзенних
Пробуе сiкти мечами. Але ж анi пер не береться
Гостре залiзо, нi тiла пташиного й трохи не ранить.
Птахи ж тi, знявшися аж до найвищих зiрок, залишають
Здобич розтерзану ще й наймерзеннiший слiд пiсля себе.
245 Тiльки Келайна одна, на скалi сидячи височеннiй,
Клята вiщунка, такi ось слова iз грудей здобувае:
«То за убитих бикiв i телиць, що ви iх закололи,
Лаомедонта сини, розпочати вiйну ви готовi
Й хочете вигнати гарпiй безвинних iз iх батькiвщини?
250 Отже, моiх ви послухайте слiв i iх добре затямте:
Те, що Фебовi батько колись провiстив всемогутнiй,
Феб – менi; я ж, iз фурiй найбiльша, це вам провiщаю.[65 - Фурii – гарпii пiзнiше стали ототожнюватися з фурiями.]
Прагнете ви до Італii й кличете вiтер на помiч.
Ви досягнете Італii й ввiйдете всi в ii пристань,
255 Мiсто ж, обiцяне вам, не ранiш опережете муром,
Доки аж голод страшний i вiдомста за нашi убивства
Вас не примусять бiдою столи пообгризанi iсти».
Тiльки сказала i в лiсi, змахнувши крильми, заховалась.
В друзiв од страху аж кров захолонула в жилах, i мужнiсть
260 Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,
Тiльки молитися радять лише i складать обiтницi, Х
то б це не був, чи богинi, чи дикi й огиднi цi птахи.
Батько Анхiс з узбережжя долонi з благанням до неба
Зводить i кличе могутнiх богiв i обiти складае:
265 «Геть вiдвернiть цi погрози, богове, й напастi такоi
Не допустiть, порятуйте нас, вiрних». Тодi вiдчепити
Линви звелiв вiн од берега й спущенi снастi змотати.
Нот вже вiтрила нап'яв, ми по спiнених хвилях тiкаем
Шляхом, куди всiх нас вiтер легкий закликае й стерничий.
270 От перед нами вже виринае на хвилях лiсистий Закiнт,
Дулiхiй, там далi i Сама, i Нерiт скелястий.
Скелi Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;
Землю ми ту проклинаем, колиску Улiсса лихого.
Швидко з'являються нам оповитi у хмари верхiв'я
275 Гiр Левкадiйських i сам уже храм Аполлона, страшного[66 - Храм Аполлона – на мисi Актii, бiля берегiв якого плавання було дуже небезпечним.]
Для морякiв. І, втомленi, в це ми в'iжджаемо мiсто;
Кинули тут якорi, а кормами об берег оперлись.
Так несподiвано ми, суходолу нарештi добившись,
Жертви приносим Юпiтеру, iх на жертовниках палим.
280 На узбережжi актiйськiм влаштовуем iгри iлiйськi.
Друзi всi голi блищать вiд оливи у звичних змаганнях,
Мило на серцi, що мiст арголiйських ми стiльки минули,
Хоч утiкать довелося, оточеним скрiзь ворогами.
Сонце тим часом пробiгло все коло великого року
285 І льодовита зима Аквiлонами хвилi здiймала.
Тут на одвiрках у храмi Абанта могутнього зброю —
Щит прибиваю[67 - За римським звичаем, до дверей храму прибивали вiйськовi обладунки, вказавши iм’я переможця i переможеного.] я вигнутий з мiдi й карбую там напис:
«Щит цей даруе Еней, у звитяжцiв данайських вiднявши».
Потiм усiм велю сiсти на лави й покинути пристань.
290 Наперегони б'ють веслами друзi i хвилi здiймають.
Зразу згубили з очей ми високi твердинi феакiв[68 - …високi твердинi феакiв… – острiв Коркiра (нинi Корфу).]
І допливаем до краю Епiру; i в пристань хаонську
В'iхавши, ми до Бутрота вступаем, високого мiста.
Тут неймовiрна до нашого слуху доходить новина,
295 Що Гелен Прiамiд у цих грецьких мiстах володiе;
Владу обнявши, взяв жiнку по Пiрру, нащадку Еака,
І Андромаха удруге троянцевi жiнкою стала.
Я остовпiв на цю звiстку, й предивне бажання зродилось:
Поговорити з тим мужем, пiзнать його славнi пригоди.
300 Вийшов я з пристанi, флот залишаючи при узбережжi.
А Андромаха над прахом жертву жалобну за мiстом
В гаi приносила, де Сiмоент неправдивий[69 - Троянськi поселенцi в Епiрi називали мiсцевостi iменами зi своеi вiтчизни – Троi.] спливае,
Й голосно манiв на тризну скликала усiх до могили
Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала
305 Й два вiвтарi збудувала, щоб вiчно ридати над ними.
Тiльки уздрiла вона, що iду я, й троянцiв у зброi
З подивом раптом пiзнала, й великим налякана дивом,
Аж знепритомнiла, глянувши, i вiд страху здеревiла,
Костi застигли у неi, зомлiла й по довгiй хвилинi
310 Мовить: «Чи в виглядi справдi своему сюди ти приходиш,
Сину богинi, як свiдок правдивий? Живий ти? Якщо ти
Кинув цей свiт, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,
І голосiнням весь сповнила простiр. Ледь вiдповiв я
Їй, ошалiлiй, в зворушеннi й коротко так я промовив:
315 «Так, я живий i, на глум всьому лиху, життя зберiгаю;
Не сумнiвайся, бо дiйснiсть ти бачиш.
Гей, яка доля зустрiла тебе пiсля втрати такого
Мужа, чи iнше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?
Гекторова Андромахо! Чи й нинi ти Пiррова жiнка?»
320 Очi вона опустила i мовила голосом тихим:
«Найщасливiша з усiх була лише дiвчина юна,
Донька Прiамова, що пiд високими мурами Троi
Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею
Жереба ворог не кидав, не брав ii в ложе звитяжець.
325 Рiзними водами нас повезли по пожежi вiтчизни.
Сина Ахiлла пиху, всi примхи юнацькi прийшлося[70 - Сина Ахiлла… – тобто Пiрра.]
Зносить менi i дiтей у рабствi родить. Привернувшись
