скачать книгу бесплатно
Й бачимо здалека гори тiнистi, пiд ними низинну
Землю Італii. Перший Ахат тут «Італiя!» крикнув,
Й радiсно все товариство вiтае Італiю гучно.
525 Батько Анхiс тодi келих великий вiнком обплiтае,
Чистим вином наповняе й богiв закликае, на кiлi Сам стоячи на високiм.
«Моря богове й землi i владики усiх буревiiв,
Легку дорогу пошлiть нам, попутними вiйте вiтрами».
530 Зараз змоглися попутнi вiтри, i вiдкрилася близько
Пристань, i навiть на замковi храм показався Мiнерви:[78 - …пристань i… храм… Мiнерви… – теперiшне Кастро в Калабрii.]
Друзi стягають вiтрила, до берега судна справляють.
Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,
Бризки солонi вдаряють об скелi, що вибiгли в море,
535 Що й не доглянеш, де пристань, бо скелi, мов вежi стрiмчастi,
Наче стiною обабiч ii обняли, що й не видно
Храму вiд берега. Тут я побачив – це перший знак вiщий —[79 - За римським звичаем, слiд зважати на перший вiщий знак пiд час сходження на берег.]
Четверо коней, мов снiг отой бiлий, в широкому полi
На пасовиську. Тут батько Анхiс: «О земле гостинна,
540 Заповiдаеш нам вiйни, тож коней для бою плекають,
Це ж бо вiйною грозить. Та коней колись ми привчили
Воза тягти i, впряженi в ярма, вже слухають вiжок,
Отже, й надiю на мир нам ворожать». І от ми благаем
Ласки святоi в Паллади у зброi дзвiнкiй, яка перша
545 Нас привiтала. При вiвтарi чола у шати фрiгiйськi
Ми загортаемо й, за заповiтом Гелена суворим,
Шану належну складаем богинi Юнонi аргiвськiй.
Й без зволiкання принiсши, як слiд, обiтованi жертви,
Роги покритих вiтрилами рей до моря звертаем,
550 І покидаемо грецькi оселi i ниви непевнi,
Й бачимо далi затоку Таренту, як правда, що кажуть,
Мiсто Гераклове й далi навпроти – Лацiнська богиня[80 - Лацiнська богиня – Юнона, що на мисi Лацiнiй в областi Бруцiй мала славнозвiсний храм. На цьому ж мисi були мiста Кавлон i Сцiлацей.]
Й замки кавлонськi, а сам Сцiлацей, що судна всi трощить.
Далi виднiе з-за хвиль уже Етна, гора трiнакрiйська,
555 Здалека чути могутнiй рев моря й удари об скелi;
Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безоднi
Води гуляють i хвилi довкола пiском обертають.
Батько Анхiс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харiбда,
Нам-бо Гелен вiщував про верхiв'я цi й скелi жахливi.
560 Гей же, другове, геть звiдси, на весла наляжте старанно».
Роблять вони, як вiн каже, i вже Палiнур iз них перший
Влiво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снастi.
Цiла громада лiворуч i вiтром, i веслами гнала.
То нас до неба крутiж той на вигнутих хвилях пiдносить,
565 То в пiдземелля кудись аж до манiв несе нас та хвиля.[81 - …до манiв… – до пiдземного царства тiней.]
Три рази чули ми голос, як скелi гули у безоднях,
Бачили тричi, як пiна морськая оббризкала зорi.
Цим нас, утомлених, вiтер покинув i сонце лишило,
Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопiв.
570 Пристань там е величезна, безпечна вiд вiтру, спокiйна.
Та недалеко зловiсно гримить всеруйнуюча Етна.
То аж пiд небо хмари вибурхуе чорнi i клуби
Смольного диму, розжарений попiл пiдносить, то знову
Кидае кулi вогненнi i ними черкае об зорi.
575 Часом з середини рветься i скелi кругом розкидае,
Ними вергае, розтоплений камiнь шпурляе до неба
Й гучно з найглибшого дна закипае. Розказують люди,
Що Енкеладове тiло ця валява тисне, вiд грому
Пiвобгорiле, що й Етну могутню на нього поклали.
580 Вiн же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палае.
Як утомивши лежанням один бiк, вiн ляже на другий,[82 - Вiн – Енкелад. Виверження Етни бувае нiбито через зусилля цього гiганта звiльнитися з-пiд гори.]
З гуком дрижить вся Трiнакрiя, й небо вкриваеться димом.
Цiлу ми нiч на ту з'яву страшенну з-за лiсу дивились.
Не розумiли ми, звiдки той гуркiт походить, бо анi
585 Зорi не сяли вогнями, нi обрiй також не свiтив нам
Зоряним блиском, але усе небо стемнiло й глибока
Нiч непогiдна у хмари закутаний мiсяць держала.
Заграва другий вже день сповiщала i з обрiiв неба
Рання зоря розполохала вогкii тiнi, як раптом
590 Вийшов iз лiсу незнаний якийсь чоловiк чудернацький,
Зморений тяжко, нужденний, обдертий, i руки в благаннi
До узбережжя простяг. Придивляемось – в брудi страшному,
Бороду геть запустив вiн, а одiж уся реп'яхами
Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нiм легко пiзнати,
595 Що при озброеннi рiдному посланий був проти Троi.
Вiн же, як тiльки побачив iздалека зброю троянську
Й одiж дарданцiв, то вигляду цього вiн трохи злякався
Й кроки затримав своi, а потiм як кинувся раптом
До узбережжя з плачем i слiзно почав нас благати:
600 «Тевкри, i зорями, й силами неба я вас заклинаю,
Згоден я, де б не везли ви мене, лиш вiзьмiть iз собою.
Я-бо один iз данайського флоту, i вам признаюся,
Що на троянськi пенати вiйною пiшов я. За те ви,
Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605 Киньте, втопiть у безмежному морi. Як згину, хоч тiльки
Буде потiхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапае
Нас за колiна, до нiг припадае. А ми закликаем,
Хай нам розказуе, хто вiн, якого вiн роду, хай скаже,
Що його змушуе нам вiдкриватись. Сам батько Анхiс тут
610 Довго не думае, а подае юнаковi правицю, —
Родить надiю у нiм очевидна оця запорука.
Зрештою, вiн, позбувшися страху, розказуе ось що:
«Я iз Ітаки походжу, Улiсса нещасного воiн,
Ахеменiд на iм'я; пiд Трою пiшов я, бо батько
615 Мiй, Адамаст, був бiдняк, – та краще й менi б така доля! —
Тут залишили мене в величезнiй печерi циклопа[83 - Про пригоди Одiссея i його супутникiв у печерi Полiфема, ослiплення циклопа (кiклопа) i чудесну втечу грекiв розповiдае Гомер у IX пiснi «Одiссеi».]
Друзi, забувши про те, як самi вiд порогiв жахливих
В страху тiкали вони. Оселя та темна, простора,
В пасоцi вся вiд бенкетiв кривавих. Зiрок досягае
620 Велетень той (заберiть же, богове, ту погань зi свiту!),
Глянуть на нього не може нiхто, анi слова промовить;
М'ясо нещасних вiн iсть i чорну iх кров випивае.
Бачив на власнi я очi, як двох наших друзiв схопив вiн
В руку могутню i геть розтрощив iх об скелю в печерi,
625 Сам горiлиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
Бачив, як iв вiн чорною кров'ю спливаюче тiло,
Як мiж зубами у нього тремтiли ще теплi частини,
Хоч це безкарно йому не минулось. Улiсс-бо такого
Глуму не стерпiв, в такiй небезпецi свого iтакiець
630 Хисту не втратив. Бо велет, вечерi смачноi споживши
І упоiвшись вином, простягнувся в печерi, й вiдкинув
Голову вбiк, i випльовував пасоку й куснями м'ясо
Всумiш з кривавим вином, увi снi. Тодi ми, помолившись,
Жеребом розподiлили, що кожний з нас зробить, i колом
635 Стали всi разом, i гострим дрючком ми йому просвердлили
Око його величезне, яке одиноке з-пiд лоба
Дико дивилось, завбiльшки таке, немов щит арголiйський
Чи Аполлона свiтило; нарештi ми легше зiтхнули —
Помста за друзiв збулась. Та скорiш утiкайте, нещаснi,
640 Линви одрiжте й тiкайте.
Ох, бо таких же, як той Полiфем, що в глибокiй печерi
Мае отари вовнистi i доiть, таких же жахливих
Інших ще сотня на цiм узбережжi страшнiм проживае,
Плем'я проклятих циклопiв блукае по горах високих.
645 Третiй раз мiсяць уже своi роги виповнюе свiтлом,
Як у дрiмучих лiсах мiж барлогами звiрiв я диких
Вiк коротаю й зi скель на жахливих циклопiв дивлюся,
Вчувши лиш тупiт iх нiг i iх голос, тремчу, а злощасний
Харч – ягiдки i твердий, наче камiнь, дерен достачають
650 Вiти зеленi, та з зiлля корiння я рву й споживаю.
От я навколо дивлюся i перший я флот цей побачив,
Що наближався сюди. Та чий би не був вiн, готов я
Здатися, – досить уже, що вiд диких я тих врятувався.
Краще вже ви вiдбирайте життя, в який хочете спосiб».
655 Ледве вiн вимовив це, як ми пастуха Полiфема
Вздрiли самого, коли iз отарою вiн iз своею
Сунув з гори, величезний, на берег iздавна знайомий,
Дика потвора, жахлива, огидна, iз вибитим оком.
В ходi впевняеться, взявши у руку обчiмхану сосну;
660 Вiвцi вовнистi при ньому, розрада його одинока,
Втiха в терпiннi едина. —
Тiльки дiйшов до води i забрiв уже глибоко в хвилю,
Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.
Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,
665 Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.
Страхом охопленi, ми з прохачем, що нам прислужився,
Далi тiкаемо в трепетi, мовчки вiдрiзуем линви,
І налягаемо разом на весла, й веслуемо дружно.
Вiн спостерiг i звернувся в той бiк, звiдки голос доходив
670 І, не спроможен нiчого руками вхопити й не годен
Хвиль iонiйських в ходi дорiвнятися, страшно ревнув вiн;
Хвилi на морi усi затремтiли вiд реву такого,
Аж затряслася в основах своiх вся земля iталiйська,
Й Етна крутими печерами гучно також заревiла.
675 Враз цiле кодло циклопiв, розбуджене, з гiр височенних
Рине на пристань, заповнюе берег. А ми споглядаем,
Як оте братство етнейське, що чолами зiр досягае,
Аж iз очей те збiговисько iскрами сипле. Бувае,
Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,
680 Чи кипариси в шишковiм вiнку, чи Юпiтерiв вгору
Вирiс то лiс i дiброва Дiани. А сполох нас гонить
Якнайскорiше розмотувать линви й вiтрила пiд подув
Вiтру попутного ставити швидко. Та слово Гелена
Остерiгае, що Сцiлла й Харiбда в путi нас чигають,
685 На волосочку единому смерть вже повисла над нами
Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.
Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на помiч
З боку вузького Пелору Борея послав вiтровiя.
От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,
690 Й попри затоку Мегари, i Тапс низовинний.
Туди-то Ахеменiд, друг Улiсса нещасного, вказував шлях нам,
Знову пливучи мiсцями, якими блукав вiн ранiше.
Проти затоки Сiканськоi водяний острiв Племур е,
Той, що давнiше Ортiгiя звався. Алфей, кажуть, рiчка,
695 Скрито пiд морем з Елiди пропливши (де нинi джерела
Є, Аретузо, твоi), в сiкулiйськii води розлився.
Можним богам того мiсця з наказу приносимо жертву.
Потiм минаю ще землю врожайну, багнисту Гелеру;
Скель ми високих Пахiну звисаючих лиш доторкнулись.
700 Вже й Камарiна, що долею велено iй не мiнятись,
Нам появилась, а далi Гелойськi поля, там i Гела,
Названа дикоi рiчки iм'ям, а ще далi високi
Мури своi Акрагант уже здалека нам вiдкривае,
Славний колись найдобiрнiших коней розплiдник. Лишаю
705 Теж i тебе, Селiнунте, багатий на пальми, з попутним
Вiтром, й моря лiлiбейськi, пiдводними скелями грiзнi.
Звiдси прийняв мене жалiбний берег i пристань Дрепану.
Тут, по негодах на морi лихих, я втрачаю Анхiса,
Батька й розраду мою у журбi i тужливiй недолi.
710 Тут, любий батечку мiй, ти мене покидаеш в знемозi.
Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,
Навiть i вiщий Гелен, хоча стiльки страшного пророчив,
Не передрiк цього смутку, нi навiть Келайна жорстока.
Так цi скiнчились зусилля, така була цiль тим блуканням.
715 Звiдти як вирушив я, то привiв мене бог в вашi землi».
Так нам батько Еней, коли всi його слухали пильно,
Розповiдав про призначення боже й своi мандрування;
