скачать книгу бесплатно
Врештi, замовк, закiнчивши на цьому, й пiшов на спочинок.
Книга четверта
Дiдона признаеться своiй сестрi Аннi, що закохалась в Енея, i, пiдтримана сестрою, вiддаеться надii на одруження з ним. Щоб вiдвернути Енея вiд Італii, Юнона використовуе це i домовляеться з Венерою щодо його одруження з Дiдоною. Полювання, буря i «шлюб» Енея з Дiдоною. Поголоска про любовний зв’язок мiж ними. Лiвiйський цар Ярба благае Юпiтера покарати Дiдону. Меркурiй повiдомляе волю Юпiтера Енеевi, i той потай готуеться до втечi. Довiдавшись про намiр коханого, Дiдона гiрко йому докоряе i вiдкидае всякi виправдання. Троянцi готуються до вiдплиття. Дiдона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчувае свою смерть i готуеться до неi. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що iхнiй флот вiдпливае, Дiдона проклинае Енея i в розпачi вмирае.
Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна
Рана ця в серцi ii палае вогнем невидимим.
З пам'ятi в неi не сходить велика хоробрiсть героя
Й роду висока достойнiсть; у серцi вiдбивсь його образ,
5 Закарбувались слова, i нудьга не дае вiдпочинку.
З Фебовим свiтлом рання зоря уже свiт оглядала,[84 - Фебове свiтло – сонячне свiтло, сонце.]
Вогкiсть i темiнь змiтаючи з неба, а хвора душею
Мовила так до сестри, що горю ii спiвчувала:
«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?
10 Гiсть небувалий, який завiтав тепер в нашу домiвку,
Що за велична постава у нього, вiдвага, хоробрiсть?
Вiрю я й не помиляюсь, богiв це, напевно, нащадок.
Тож боягузливiсть пiдлi виказуе душi. Гей, скiльки
Доля ним кидала, мовив вiн, скiльки ж бо воен провадив.
15 Серцю якби не сказала я твердо й рiшуче, що бiльше
Не одружуся нiколи (як з першим коханням у мене
Не пощастило й скiнчилося смертю), якби осоружнi
Ложе подружне й весiлля менi не були, то спокусi,
Може б, я цiй пiддалась. Ох, Анно, тобi признаюся,
20 Що, як утратила я чоловiка, сердегу Сiхея,
З днини тiеi, як злочином брата сплямилися кров'ю[85 - …злочином брата… – Пiгмалiона, що вбив чоловiка Дiдони Сiхея.]
Нашi пенати, – единий лиш вiн почуття в менi зрушив,
Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,
Я вiдчуваю. Та хай пiдо мною розступиться краще
25 Вглиб ця земля, нехай батько могутнiй до тiней Еребу
Громом небесним пошле мене в темiнь бездонну, нiж мала б,
Сороме, втратить тебе i закони твоi потоптати.
Той, що з'еднався зi мною у першiм коханнi, в могилi, —
Хай там пильнуе його, на вiчнi вiки зберiгае», —
30 Так вона мовить i шати зливае рясними сльозами.
Анна на це: «Ти, над сонце милiша менi, чи ти хочеш
В смутку самотня лiта молодi змарнувать, не зазнавши
Анi потiхи з дiтей дорогих, нi розкошiв кохання?
Думаеш, дбае небiжчикiв прах чи iх душi про все це?
35 Ще-бо в жалобi твоiй iз лiвiйцiв нiхто чи з тiрiйцiв
Не прихилив твого серця; вiдкинутий Ярб i багато
Владцiв, що iх на звитяги багатi ще Африки землi
Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?
Нiби тобi невiдомо, на землях чиiх ти осiла?
40 Тут ось гетулiв мiста, нездоланного в вiйнах народу;
Далi нумiди на конях негнузданих, нехлiбосольна
Сiрта, й безводна краiна, i плем'я баркеiв шалене.
Нащо спогадувать вiйни, що з Тiру грозять, i погрози
Рiдного брата?
45 То провидiння божисте, здаеться менi, i Юнони
Ласка вiтрами цi судна iлiйськi сюди ось пригнали.
Сестро, подумай, якi будуть славнi i мiсто, й держава
За допомогою мужа такого? Якими дiлами
Слава пунiйцiв при збройнiй помочi тевкрiв засяе!
50 Божоi ласки проси, i, жертву благальну принiсши,
Гостям годи, i придумуй причини якiсь зволiкання, —
Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Орiон посилае,
Ще не зрихтованi судна, й погода iще не пiдхожа».
Цими словами запалюе серце жагучим коханням,
55 В душу надiю вливае, iз серця жене несмiливiсть.
Зразу ж до храмiв iдуть вони й жертвами миру благають;
В жертву овечок приносять добiрних, за звичаем предкiв,
Закононоснiй Церерi, i Фебовi, й батьку Лiею,[86 - Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури i норм шлюбного життя. Лiей – Вакх, що вважався богом родючостi й зростання.]
Передусiм же Юнонi, святiй опiкунцi подружжя.
60 Чашу сама бере в руки красуня Дiдона й коровi
Бiлiй зливае мiж роги чи перед богами проходить
При вiвтарях переповнених, жертвами свято шануе,
В груди вiдкритi тваринам живим ще вона заглядае
Пристрасно, в них-бо шукае поради. Пустii пророцтва!
65 Що допоможуть тi жертви i храми у шалi кохання?
Вогник незримий утробу з'iдае, i рана невидна
В неi пiд серцем ятриться; нещасна Дiдона палае
Жаром кохання, у шалi ганяе по цiлому мiсту.
Наче та лань необачна, котору поцiлив стрiлою
70 В критському лiсi пастух, що стрiлами сипле навколо,
Й зовсiм не дбае про те, куди з них яка полетiла.
Лань же чимдуж утiкае лiсами в дiктейськi iзвори,
В боцi ж у неi стримить увесь час та стрiла смертоносна.
От iз собою Енея вона скрiзь по городу водить,
75 Мiсто усе i сiдонськi багатства показуе, хоче
Щось пояснити, та рве на пiвсловi. А день звечорiе —
Знову тi самi бенкети справляе i слухати прагне
Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно
З уст випивае. А потiм, коли вже розiйдуться, й свiтло
80 Мiсяця згасне, i темiнь настане, й, заходячи, зорi
Кличуть до сну, то в порожнiх покоях самотня сумуе
І на покинуте ложе лягае сама, вiдчувае
Близько й, хоча i вiдсутнього, бачить його бiля себе —
Або, полонена образом батьковим, нiжно до лона
85 Горне Асканiя – може, обдурить любов невимовну.
Вежi, початi вiднинi, не тягнуться вгору, i збройних
Вправ юнаки не виконують, гаванi й захисних замкiв
Задля вiйни не будують; припинено все споруджати —
Й мури високi, i грiзнi тi башти, що неба сягають.
90 Жiнка Юпiтера мила, лише змiркувавши, що та вже
В путах хвороби, та й про поговiр iй, шаленiй, байдуже,
Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:
«Славу величну i здобич пресвiтлу ви разом придбали —
Ти i твiй син. Великi i славнi всi будуть богове,
95 Як два боги одну жiнку обманом своiм подолають.
Знаю i те я прекрасно, що ти, наших мурiв злякавшись,
Мала в пiдозрi гостиннi доми в Карфагенi могутнiм.
Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?
Чом не укласти нам вiчного миру i не одружить iх?
100 Ти досягнула, чого так бажала у серцi своему:
Вже запалала коханням Дiдона, жар костi iй палить.
Отже, керуймо цим спiльним народом на рiвних началах:
Хай i вона чоловiку-фрiгiйцевi служить як жiнка,
Хай i тiрiйцi, як придане, ввiйдуть в твое володiння».
105 Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,
Щоб iталiйську могутнiсть загнати на берег лiвiйський,
Вiдповiдае Венера: «Хто буде такий нерозумний,
Щоб не годився на це i з тобою вiйну починав би?
Тiльки б усе те, про що ти говориш, щасливо здiйснилось!
110 Та непокоiть мене i доля, i те, чи Юпiтер
Згоден, щоб спiльне було у пунiйцiв з троянцями мiсто;
Схвалить чи нi вiн союз тих народiв, сполучення iхне.
Ти його жiнка, тобi таки личить його попросити;
Йди, я пiду за тобою». На це знов цариця Юнона:
115 «Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу
Те повести все, що статися мае, скажу коротенько:
Завтра на лови Еней i Дiдона нещасна до гаю
Виiхать хочуть, як тiльки Тiтан свое ранне промiння
Свiтовi завтра появить i землю почне осявати,
120 Чорну зiшлю градову на них тучу, коли гарячкове
Заметушаться ловцi й опережуть сiтями iзвори,
Зливою змию, заграю громами iз хмарного неба.
Все товариство тодi розбiжиться i в темрявi зникне.
Вождь тодi Троi й Дiдона, обое, вбiжать до печери
125 Разом. З'явлюся i я там, якщо ж i твоя на те буде
Воля, то iх у подружжя зв'яжу я навiк, – хай належна
Буде йому. Тут же буде й весiлля?» На те Кiтерея
Згоду дала й усмiхнулась, бо пiдступ ii зрозумiла.[87 - Пiдступ Юнони, яка хотiла затримати Енея в Африцi i не пустити в Італiю.]
Рання тим часом iз хвиль Океану вже вийшла Аврора,
130 І засвiтилося небо промiнням, а молодь добiрна
З брам висипае i сiтi несе очкуватi, i сильця,
Й ратища широколезi; iздцi виiжджають массiльськi
З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця
В спальнi, i ждуть при порозi на неi пунiйськi вельможi.
135 Жде й дзвiнконогий баский аргамак бiля входу, – в оздобi
З пурпуру й золота вiн неспокiйно глодае вудила, Пiною вкритi.
Аж, зрештою, вийшла iз почтом великим:
Шати сiдонськi на нiй i обшитi каймою в мережах,
І сагайдак золотий, iз золота шпилька у косах,
140 Застiбка з золота шати багрянi на нiй запинае.
От i фрiгiйський з'явився загiн, i з Іулом веселим
Всi виступають. Та серед усiх сам Еней найпишнiший
Мiж товариством з'явився й з'еднав тi загони обидва.
Мов Аполлон, що додому з зимiвлi з-над Ксанту вертае
145 І прибувае з Лiкii на Делос, щоб тут вiдновити
Знов хороводи, а при вiвтарях уже товпляться всумiш
Жителi Криту й дрiопи строкатi, iще й агатiрси;[88 - Аполлон узимку перебував у Лiкii, в Малiй Азii, а влiтку на островi Делосi, де його прихiд вiтали спiвами й танцями.]
Сам вiн ступае верхiв'ями Кiнту, i кучерi буйнi
Лавром вiнчае м'яким, i вiнець золотий накладае,
150 Й стрiли на плечах дзвенять, – та нiчим же не гiрший вiд нього,
Ідучи верхи, Еней: такою вiн сяе красою.
А прибули вони в гори високi, у нетрi безкраi,
З гiр позбiгали козулi, iз скельних верхiв розiгнавшись,
Оленi з другого боку поля пробiгають розлогi,
155 Куряву збили, тiкають, юрбою верхи покидають.
А молоденький Асканiй на борзому конику грае
По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;
Молиться в серцi, щоб так йому з гiр або лев рудошкiрий,
Або запiнений дикий кабан на путi нагодився.
160 Але тим часом по цiлому небу знялися великi
Шуми i гуркiт, i ринула злива усумiш iз градом.
Тут весь тiрiйський загiн i за ним уся молодь троянська,
З ними й дарданський Венерин унучок у сторони рiзнi,
Перелякавшись, розбiглись шукать собi схову; тут рiки
165 З гiр полилися. Дiдона й володар троянський в печеру
Вбiгли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля i Юнона,[89 - Землю, як найдавнiшу з богинь, подiбно Юнонi, вважали покровителькою шлюбного життя.]
Шлюбiв творителька, знак подали. Заiскрилося небо
І вiдгукнулось на шлюб цей; заплакали нiмфи на горах.[90 - У цьому шлюбi блискавка була замiсть весiльного смолоскипа i плач нiмф замiняв весiльнi спiви.]
Мить та найпершою горя i смертi причиною стала.
170 З тоi хвилини Дiдона вже бiльше не крие кохання;
Вже на людський поговiр не зважае, не дбае про славу:
Зве це подружжям, щоб назвою тою свiй грiх прикрасити.
Зараз пiшла по лiвiйських просторих мiстах
Поголоска, В свiтi вiд неi швидкiшоi гидi нiде не бувае.
175 В русi жива, вона сил набувае й росте по дорозi;
Спершу вiд страху мала, вона згодом сягае до неба,
Ходить сама по землi, а голову в хмарах ховае.
Кажуть, що мати Земля породила ii, бо сердита
В гнiвi була на богiв; тож ii, вже останню дитину,
180 Кея сестру й Енкелада, у бiгу швидку й бистрокрилу,
Їм породила, потвору велику й страшну, – скiльки в неi
Пер е на тiлi, то стiльки е й бистрих очей попiд ними —
Дивно сказать – стiльки ж уст i у них язикiв стiльки ж само,
Стiльки ж i вух насторожених. В темрявi ночi лiтае
185 Помiж землею i небом; i скиглить, очей не заплющить
Навiть в солодкому снi. Вдень сидить, вигляда на вершечках
Башт, на високих покрiвлях, мiста з них лякае великi,
