скачать книгу бесплатно
До Гермiони, до Леди онуки, в лаконському шлюбi
Дав вiн рабовi Гелену рабиню – мене у владання.
330 Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин
Помсти богинями, Пiрра, Орест бiля вiвтаря батька
Раптом схопив i звiв з цього свiту. А звiльнена смертю
Неоптолемова частка держави Гелену припала.
Землi усi вiн хаонськими зве, вiд троянця Хаона,
335 Царство й свое називае хаонським. На взгiр'i поставив
Тут вiн Пергам, цю твердиню iлiйську. Тобi ж що за доля,
Що за вiтри аж сюди, у цей край показали дорогу?
Хто iз богiв аж до нашого берега вивiв неждано?
Як же Асканiй, твiй син? Чи живий ще, чи дише повiтрям?
340 Той, кого в Троi тобi…
Мабуть, сумуе хлопчина по втратi матусi? Чи приклад
Батька Енея i Гектора, дядька, у нього хоробрiсть[71 - Гектора, дядька… – Креуза була сестрою Гектора.]
Давню i духа великого мужнiсть розбуджуе знову?»
Довго вона голосила i слiз безустаннi потоки
345 Марно лила, аж поки iз мурiв твердинi мiськоi
Вийшов герой, син Прiама Гелен, i з ним почет численний;
Втiшився дуже, пiзнавши своiх, i веде iх до себе,
Розповiдае й, що слово, то сльози нестриманi ронить.
Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжнiй
350 Мае скидатися, висхлий потiк, теж названий Ксантом;
Браму я Скайську пiзнав i пороги ii обiймаю.
Вже-бо i тевкри у дружньому мiстi усi розгостились.
Цар iх приймае в просторих пiдсiннях. А серед подвiр'я
Вакховi в жертву приносили вина, столи заставляли
355 Посудом з золота, чашi з вином з рук до рук подавали.
Днина минае одна за одною, а вiтер в дорогу
Кличе, i Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь
До вiщуна[72 - …до вiщуна… – до Гелена.] й промовляю до нього такими словами:
«Троi потомку, божий провiснику, що розумiеш
360 Фебову волю з тринiжкiв i лаврiв кларiйських, iз зiрок,
З голосу птиць, iз iх лету швидкого, ану ж поясни нам, —
Божа-бо воля менi указала цей шлях як щасливий,
Знаками всi богове менi повелiли своiми
Прямо в Італiю iхать за щастям, у землi далекi.
365 Гарпiя тiльки одна Келайна вiщуе велике
Лихо нечуване, гнiв проклятущий i голод поганий, —
Що ж тут – питаю – почати, щоб лиха позбутись? Яким же
Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у вiдвiтi
В жертву приносить волiв, iз обрядами згiдно, i просить
370 Божого миру, й здiймае вiнець з голови пресвятоi,
Й взявши за руку мене, веде до твоiх же порогiв,
Фебе, збентеженим близькiстю бога, – й як жрець провiщае
З уст божественних до мене: «Послухай, сину богинi,
(Бо ж, очевидно, сили небеснi ведуть тебе морем,
375 Владар богiв таку тобi жеребом витягнув долю
І встановив цей порядок), лиш дещо тобi розкажу я
З довгоi дii, щоб ти почувавсь безпечнiше, як будеш
Їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заiхав.
Бiльше Геленовi знати заказують парки, й Юнона,
380 Донька Сатурна, пророчити не дозволяе. Найперше
Знай, що Італiю ту, про яку ти гадаеш, що дуже
Близько вона, i не знаючи, в пристань сусiдню бажаеш
В'iхати звiдси, ii вiддiляють далекi краiни
Й довге, далеке i непрохiдне бездорiжжя. Ще доки
385 В'iдеш, то прийдеться в водах Трiнакрii вигнути весла,
Суднами хвилi помiрять авзонськi, й озера пiдземнi
Бачити, й острiв Кiркеi еейськоi, поки ти зможеш
Мiсто звести у безпечнiй краiнi. Затям же ознаки, —
Дам я тобi iх: як стрiнеш, безрадний, на березi рiчки,
390 Далi вiд свiту, у тiнi дубiв ти веприцю велику,
Що на землi простяглася по опоросi, i вим'я
Тридцять бiленьких iй ссе поросят, i сама вона бiла, —
Мiсце пiд город там буде, й скiнчаться труди всi, напевно.
Що доведеться столи поз'iдати, цього ти не бiйся,
395 Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.
Тiльки цi землi й найближчi оцi береги iталiйськi,
Що обмивають iх хвилями нашого моря прибоi,
Ти обминай, – там мiста всi займають ворожi нам греки.
Локри з Нарiксу там мiсто звели, й всi поля салентiйськi
400 Ідоменей, що iз Лiкту, зайняв своiм вiйськом; там е ще
Мiсто маленьке Петелiя, що Фiлоктет мелiбойський
Муром обвiв. І затям собi ще, як флот твiй за море
Перепливе i жертовник поставить, щоб жертву подяки
Там принести, – тодi, пурпурний плащ одягнувши,[73 - Пурпурний колiр, як вiрили стародавнi греки i римляни, охороняв вiд лихого ока.] закрий ним
405 Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з'явившись
Серед священних вогнiв, обряд нанiвець не звела той.
Сам ти його зберiгай, i нехай збережуть твоi друзi,
Й внуки побожнi твоi хай обряд той святий зберiгають.
А як вiд'iдеш ти звiдти i до узбереж сiкулiйських
410 Гнатиме вiтер тебе, i вузенькi ворота Пелору
Ширшати будуть, ти злiва тримайсь од землi i на морi
Злiва пливи, обминаючи берег i море праворуч.[74 - Змiст такий: для морякiв, якi пливуть вiд iонiйського моря, Мессiнська протока здаеться закритою мисом Пелором; при наближеннi мис немовби вiддаляеться i дае прохiд у протоку.]
Кажуть, що в давнi часи пiд сильним напором запалась
Глибоко саме в тiм мiсцi земля й розступилась (ось стiльки
415 Змiн може статись на свiтi за вiк такий довгий), ранiше
Землi тi двi були вкупi. Та море, всередину вдершись,
Берег Гесперii вiд сiкулiйського хвилями дiлить,
Ниви й мiста на обох узбережжях також пiдмивае
Стиснена хвиля кипуча. На правому боцi засiла
420 Cцiлла, а з лiвого боку Харiбда жорстока, що тричi
Виром глибоким хвилi могутнi всисае й безодню
Поперемiнне i, знову наверх викидаючи, зорi
Скроплюе ними. Сцiлла у темнiй печерi сховалась,
Часом лиш звiдти вона вихиляеться й тягне з собою
425 Судна на скелi. Як зверху дивитись – людське то обличчя,
Груди розкiшнi дiвочi, по пояс то дiвчина, нижче ж —
Постать якоiсь потвори морськоi; врiс в черево вовче
Хвiст дельфiна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахiн,
За трiнакрiйський, об'iдеш i зробиш далеку дорогу,
430 Нiж тiльки раз лише глянеш на Сцiллу-потвору в печерi
Дикiй, послухаеш раз лиш, як виють собаками скелi.
Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена е розум,
Є лише вiра якась у вiщання його i як правду
В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,
435 Запам'ятай собi, сину богинi, одне це пророцтво
Передусiм i, прошу я й благаю, зваж добре на нього:
Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,
Їй i обiти вiд щирого серця складай, ii, сильну,
В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,
440 Врештi, усе побороти й, лишивши Трiнакрiю, в'iхать
В край iталiйський. Щойно туди припливеш ти, нарештi,
І до Кумейського города вступиш, над води пророчi,
І до Аверну, лiсами сповитого шумними, – стрiнеш
Там ворожбитку,[75 - Ворожбитка – Сiвiлла.] що в шалi, з глибокоi скельноi прiрви
445 Долю вiщуе й на листi записуе знаки й iмення.
Так, записавши на листi, вiщання цi дiва складае
Вряд i лишае закритi в печерi. Вони так лежать там,
Кожне на мiсцi своему в порядку. Та щойно завiса
Трохи повернеться в дверях, i подув легенький повiе,
450 Й нiжнi листочки iз мiсць iх зворушить, вона вже не хоче
В летi легкiм iх ловити в печерi просторiй, щоб скласти
Знов до ладу. Із жалем вiдходять нi з чим вiд Сiвiлли.
Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство
Наглити буде тебе i самi вже вiтрила тягтимуть
455 В море широке, бо iх наповнятиме вiтер попутний;
Конче зайди до вiщунки й проси вiщування у неi.
Хай лиш сама вона зволить вiдкрити уста i вiщуе.
Скаже вона тобi все про народи Італii й вiйни
Тi, що чекають, i скаже, яку небезпеку як можна
460 Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неi
Випросить можна. Ось маеш, що вiльно було нам казати.
Йди ж i дiлами до зiр пiднеси тепер Трою могутню».
Дружнiми все це до них ворожбит промовляе устами,
Й зносить велить iм iз золота цiннi й важкi подарунки
465 Й з костi рiзьбленi слоновоi, й дно корабля заповняти.
От почали звiдусiль вони зносити срiбний великий
Посуд, купелi додонськi i плетенi втрое кольчуги
З золота, й шапку шолома блискучу, i китицi буйнi —
Неоптолема це зброя. Були i для батька дарунки.
470 Коней додав вiн iще з вiзниками.
Також доповнив гребцiв i зброю для друзiв достачив.
Флот у дорогу тим часом Анхiс наказав лаштувати,
Щоб не утратити вiтру, такого потрiбного суднам.
Фебiв вiщун[76 - Фебiв вiщун – Гелен.] тодi в шанi глибокiй до нього промовив:
475 «Божий любимче Анхiсе, ти гiдний був жити в подружжi
Гордiм з Венерою, вирваний двiчi з-пiд Троi, з руiни,
Там е авзонська земля, до неi керуй ти вiтрила.
Той бiк, однак, треба здалеку буде на суднах об'iхать;
Далi частина Авзонii та, яку Феб вам одкрие.
480 То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут
Бiльш розмовляти, хiба щоб прогаяти вiтер пiвденний?»
Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання
Золотом тканi, коштовнi несе покривала; й Асканiй
В дар одiння одержав фрiгiйське, воно-бо завдати
485 Сорому iй не дае i дарами з тканин обсипае.
Й мовить йому: «Бери цi дарунки, хлопчино, це спомин
Рук моiх буде тобi, хай згадають любов Андромахи,
Гектора жiнки: вiзьми iх, останнi дари твоiх рiдних.
Ти-бо единим для мене е образом Астiанакта.
490 Очi такi ж були в нього, такi ж були рухи i усмiх;
Нинi, так само змужнiвши, твоiм вiн ровесником був би».
Я на вiдходi прощався i ревними плакав сльозами:
«Будьте щасливi, вже ваше минуле позаду лишилось,
Ми ж вiд одноi пригоди у другу мандруем. Спокiйно
495 В вас тут, не треба вам бiльше скородити море; не треба
Вам i авзонського поля шукати, що вiчно тiкае.
Маете образ i Ксанта, i Троi, яку вашi руки
Тут збудували на кращу – бажаю вам – долю, щоб менше
Грекам були на завадi.[77 - …щоб менше грекам були на завадi… – тобто краще, щоб цi мiсця лежали подалi вiд шляху грекiв.] Якщо вже до Тiбра колись я,
500 Врештi, прибуду й на ниви, якi прилягають до Тiбра,
Й мiсто побачу, народу моему призначене, злучим
Рiднi колись ми мiста i братнi народи в Епiрi,
Як i в Гесперii; батьком iх роду обом iм Дардан був,
Тим-то i доля одна в них – з обох буде Троя з единим
505 Серцем, а внуки хай нашi подбають, щоб сповнилось все це».
Їдемо морем, минаем сусiдню Керавнii землю,
Звiдки в Італiю путь i шляхи найкоротшi по хвилях.
Сонце тим часом заходить, i гори темнiють тiнистi.
Всi полягали на лонi землi, що нам така люба,
510 При самiм морi – весло свое кожен призначене взявши,
Ми на сухiм узбережжi тiлам даемо своiм волю,
Втомлених сон пiдкрiпляе. Та нiч ще, годинами гнана,
Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий
Встав Палiнур i вiтри всi дослiджуе, ловлячи вухом
515 Подув найлегший: читае по зорях, що плинуть у небi.
Бачить Арктура, сльотливi Гiади й Трiони подвiйнi,
І Орiон той величний у зброi, що золотом сяе.
А як упевнивсь, що все на спокiйному небi в порядку,
Гасло дае голосне вiд керма, i складаемо шатра,
520 В путь вирушаемо ми й напинаемо паруснi крила.
Вже, розiгнавши зiрки, загорiлася заграва рання,
