скачать книгу бесплатно
– Каторгу заводити?
– Не ходи нiхто! – знову прогудiв Байдин бас.
Сивокiз гукнув нагору:
– Десятник, а поклич сюди варту!
– Чого ти загрожуеш?
– Це тобi не старий режим!
– Ми не раби!
– Тут, здаеться, паршива вiвця появилася. – Сивокiз витяг шию i обмацав гострими очима шахтарiв. – Ага, так он хто вас пiдбурюе, дурнiв. – Вiн виглянув на естакаду й поманив нiмецького солдата. Той, нiби не помiтивши його знакiв, знову вiдвернувся в другий бiк.
Байда, спiймавши на собi Сивокозiв погляд, голосно викрикнув:
– Грошi сперва заплатiть, раз заробили люди!
– Хто тут заробив? – почув Байда позаду себе iронiчний голос. – Я буду зараз розплачуватись! – Вiн озирнувся. Рябий вартовий з пiднятим нагаем намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собi дорогу незрозумiлими словами i широким багнетом зелена каска. Але шахтарi й не думали поступатись. Вони збилися ще тiснiше, i до сивоi шапки вартового загрозливо схилилося кiлька гострих дзьобiв на обушках.
Сивокiз топтався на верхнiй приступцi й нервово показував комусь пальцем у середину кола.
Вартовий витяг iз боковоi кишеньки чорний сюрчок i пронизливо засюрчав. Вiд натуги булькатi його очi, якими вiн пас шахтарiв, вилiзли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарiв, навiть пiд сажею, помiтно зблiдли обличчя.
У Гордiя Байди вiд сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але вiн боявся зараз не за себе: всерединi й досi стояв Максим Мостовий, якому тепер нiкуди буде втекти. Байда витяг шию: з рiзних бокiв бiгли сивi шапки й зеленi каски, виставивши наперед багнети. Шахтарi похилилися, потiм, волочачи ноги, посунули, нiби едине тiло, пiд естакаду.
Попереду сичав паровоз. Нiби злякавшись бути зiм'ятим натовпом, вiн засичав ще дужче, випустив цiлу хмару пари, гучно зойкнув i завертiв колесами. Вiд шахтарiв непомiтно вiддiлився Максим Мостовий i зник у сивiй парi. Коли пара розiйшлась, не було вже нi Мостового, нi паровоза. Роздратована варта в пошуках забiгала мiж купами вугiлля. Байда рукавом витер лоб i голосно засмiявся собi в рукав: його лоскотало почуття радостi, яку вiн не знати коли переживав. Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними смiху, Байда озирнувся.
– Ну й герой! – Останне слово само вилетiло з незакритого вiд здивування рота. За лiкоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмiшка погасла, як останнiй промiнь вечiрнього сонця гасне на шибках убогоi хати.
– Чи вже й смiятися не можна? – почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда пiдупалим голосом.
– Ти менi на кутнi засмiешся! – визвiрився на нього гайдамака i стусонув у плечi. – Марш!
– Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! – І вiн уже обома руками стиснув держално обушка.
Гайдамака засюрчав пiд самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього мiцно вчепився гайдамака, до якого на пiдмогу бiгло ще двое нiмцiв.
Шахтарi, побачивши Байду в небезпецi, кинулися було до нього на пiдмогу. Тодi солдати скинули гвинтiвки з широкими багнетами на руки i, голосно попереджаючи, закричали:
– Цюрiк!
У Байди враз ослабло все тiло, i вiн неслухняними ногами поплiвся мiж двома широкими багнетами i нагаем позаду. На естакадi все ще маячила постать у касцi з багнетом за плечима. Солдат дивився вслiд прудкому паровозовi й широко посмiхався.
Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся i крикнув через плече:
– А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!
Гайдамака штовхнув його в плечi, вiд чого Байда нiби надкусив останне слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.
– Тату, – прошептав вiн зблiдлими губами.
– Вiзьми обушок. – І Байда сунув йому в руки держално. – Іди назад, купи держись.
Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.
Тiло забитого Хабiбули ще й досi лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навiть однодумцiв Задоi.
Того ж вечора Гнат Убогий скликав комунiстiв в найдальшому закапелку Собачiiвки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота – слюсар iз ремонтного цеху. Вiн був парубок уже в лiтах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, вiн тепер працював у шахтi за стволового. Оце були i всi комунiсти, що залишилися в Калинiвцi. У ближчому селi – Платонiвцi, де також жили шахтарi, було ще двое надiйних, якi ходили ще в спiвчуваючих, – коваль Власов, що майже нiколи не розлучався з голосною гармонiею, i, навпаки, завжди тихий i дрiбний з обличчя учитель Безуглий.
Зв'язок з Платонiвкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди нiби до платонiвських дiвчат.
Цей невеличкий загiн бiльшовикiв устиг уже згуртувати довкола себе i на шахтi, i в селi немало робiтникiв i селян, що були ранiш або байдужими, або навiть вiрили есерам i меншовикам. Тепер вони складали революцiйне ядро пiдрайону. Вiд товариша, який виконував партiйнi завдання зафронтового бюро i потайки приiздив до Платонiвки, вони довiдувалися про загальне становище. Вiн же постачав i бiльшовицьку лiтературу та газети. Але останнiй раз вiн був щось з мiсяць тому. Максим Мостовий поiхав до Юр'iвки, щоб налагодити зв'язок з районним комiтетом, який уже розгорнув у пiдпiллi роботу.
Звiстка ця вплинула на присутнiх, як пiдмога на обложених у фортецi. Гриць Духота мав доповiсти про пiдготовку похорон Хабiбули. Чекали тiльки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспiрацii на столi стояла пляшка каламутного самогону i миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олiею. То один, то другий пучкою знiмали з миски бурштиновi пацьорки капусти i кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхнi думки знову повернулися до становища на шахтi:
– Проти кулеметiв з голими руками що ти вдiеш? А людей розполохають.
– А головне, каже Максим, треба, щоб i iншi шахти – разом.
– Треба це дiло скорiше взяти бiльшовикам до своiх рук, а то в спiлцi тепер нароблять.
– Вони вже одверто в одну дудку грають.
– Наволоч меншовицька! Що той голомозий менi сьогоднi загнув. – Сухий пiдбив пальцем вицвiлi вуси, пiд ними посмiхнулися блiдi вуста. – Для того, каже, щоб захищати робiтникiв, треба сваритися з адмiнiстрацiею, а коли ми будемо сваритися, тодi нас розженуть…
– Ну, й пустили Байду по свiту.
– А вiн гадав – до староi кадри не причепляться.
– Забастовку треба, але таку забастовку!
– Що тобi казав Максим, Гнате?
– Скажу, ось нехай прийде Василь.
Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.
– Давайте обговоримо перше питання, – сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на колiна, нiби на нього навели фотографiчний апарат.
За вiкном почулися кроки.
– А чекайте, здаеться, йде! – Гнат Убогий пiдiйшов до вiкна й вiдхилив жiночу хустку, розiпнуту замiсть фiранки на iржавих гвiздках. У ту ж хвилину вiн смикнув назад кiнець хустки i перелякано втупився в присутнiх:
– Здаеться…
У дверi забарабанив важкий кулак, i разом донiсся приглушений голос:
– Вiдчинiть!
– Варта!
За столом нiхто не змiнив пози. Тiльки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У вiдчиненi дверi увiйшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кiт-Котенко. Із-за його спини iще витикалися сiрi папахи. Кiт-Котенко втяг червоним носом повiтря, i його зеленуватi, глибоко посадженi очi сласно заблищали.
– Панахидку справляете? – І вiн набрав пучку капусти. Жовтi волокна, упавши з-пiд рук, лягли на темному столi примхливим вiзерунком. – А хто тут хазяiн?
Гнат насуплений стояв бiля вiкна. Важкi його кулаки розпирали кишенi засмальцьованого пiджака.
– Десь вийшов.
– А ти хто такий?
Гнат мовчав.
– Я знаю його, – сказав вартовий, – це Гнат Убогий.
Начальник варти окинув поглядом темну кiмнату з голими запорошеними стiнами, стiл з трухлявих дошок.
– А це хто? – кивнув вiн до столу.
– Люди. Шахтарi нашi.
– Пiзнавай, Гекало!
Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем i називати.
Прiзвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довiдавшись, що з бiлявими вусами – Семен Сухий, вiн витяг iз кишенi револьвер i махнув ним до дверей.
– І Убогий? От i добре. Марш вперед!
– Що це значить? – пiдвiвся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям i переполошеними очима продовжував сидiти.
– Не розмовляти! Обое заарештованi. Марш!
Гнат Убогий виразно глянув Духотi в очi, потайки показав десять пальцiв i пiшов до сiней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумiв справжньоi причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу i залишила Гриця.
На вулицi, пiд чорною намiткою ночi, вони наздогнали Люй Лi, якого теж вела варта. Люй Лi щось говорив до них голосом ображеноi дитини.
– Розумiеш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, – проговорив Убогий, штовхнувши лiктем Сухого.
Сухий з полегшенням зiтхнув. До таких арештiв його привчила ще полiцiя, особливо пiд Перше травня. Коли й цi нiчого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.
Вiн не помилився: варта тiеi ж ночi потайки поховала Хабiбулу, а за два днi випустила й забраних шахтарiв.
Школа
Гордiя Байду разом з партiею заарештованих привезли до Катеринослава вночi. Із станцii iх погнали до мiста по бруку, як гонять худобу на бойню, тiльки бiля них був не один i не два гуртоправи, а з десяток гайдамакiв у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гiрко на душi: «От i я став на старiсть арештантом!» Його хоч i звеличувало у власних очах те, що й вiн став революцiонером, але й засмучувала перспектива до смертi ходити з тавром арештанта. Своiми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.
Коли загримiли залiзнi ворота, у Байди наче обiрвалося щось всерединi, i вiн уже нiби крiзь сон бачив стертi кам'янi сходи, напiвтемний коридор i, нарештi, камеру, куди його вштовхнули i слiдом гримнули дверима. В нiс ударив важкий дух парашi i немитих людських тiл. Скiльки iх тут було! Люди лежали не тiльки на койках, а й на цементнiй пiдлозi, навiть нiкуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик iз парою бiлизни та шматком хлiба. Переживав вiн у шахтi не раз тяжкi хвилини, але такоi ще не доводилось. «І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хiба Мостовий не правду казав? Хоч я й не iхньоi партii, а що правда, то правда – насильники, катюги всi гетьмани i кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вiльгельма».
– Ще один! – почулося з койки. – Звiдки, товаришу?
Байда мiцнiше затис у руцi свiй вузлик i вiдказав коротко:
– З Донбасу. – Що з ним балакати, як воно не знати що.
– Шахтар? – нiби зрадiв в'язень.
– Шахтар!
– Зрозумiло. Це добре!
– Що ж тут доброго? Чоловiка замкнули за грати, а ти кажеш – добре, – вiдказав з темноти другий.
– Блюдолиза не замкнуть. І тих, що «моя хата скраю, я нiчого не знаю», теж не замкнуть. Значить, шахтарi разом з усiма? Ідiть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай мiсце чоловiковi.
Байда, боязко озираючись, переступив через соннi тiла i спинився проти в'язня, який звiвся на лiкоть.
– Оце тут i влаштовуйтесь.
В'язнi мовчки посунулись i звiльнили краечок голих нар, тiльки один буркнув:
– І вночi немае покою.
– Винiть маму, що спiзнилась вас народити, – вiдказав перший. На вигляд йому було рокiв тридцять, на головi мав довге волосся. В'язнi ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: «За гратами! Арештант!»
Коли у вiкнi, прикритому вiдхиленим козирком, засинiло небо, Байда побачив, що в невеликiй камерi набито було людей, як у нарядцi перед спуском у шахту. Та й з вигляду вони нагадували сумирних робiтникiв. Той, що сидiв пiд стiнкою, схожий був на Гната Убогого, з такими ж слiдами сажi у зморшках, другий – високий, з смiливим поглядом, – мабуть, був слюсарем. Руки так i ходили, як у Максима Мостового, – наче вiн увесь час молотком орудуе. Бiля нього сидiв чоловiк з широкою бородою i з густим волоссям на головi, пiдстриженим кружечком. Зразу було видно, що селянин. Коли тi двое носили сатиновi сорочки, то на ньому була полотняна. Мiж нарами ходив худий хлопець, в якого ще й вуса не засiялися. Якби був трохи нижчий, то саме в товаришi Ільковi. А вiн уже за гратами! Байда зиркнув на сусiдню койку. На нiй уже сидiв i потягався, аж трiщали кiсточки, той, що прилаштував його на койку. У нього було вугласте пiдборiддя, розумнi карi очi i твердий рот, але руки неспрацьованi. Все це Байда спостерiгав у щiлинки очей, якi так i не зiмкнув за цiлу нiч. Вiн чув, що у в'язницях глузують з новакiв, вигадують всякi витiвки: то охрещують, то постригають на арештанта, i намагався якось вiдтягти неприемну хвилину. Але, пiдглядаючи далi, все бiльше дивувався: в камерi не чути було нi брутальноi лайки, нi зубоскальства. І звертались вони один до одного то «товариш», то величали по батьковi, а селянина – дядьком Пилипом називали. Тiльки на хлопця казали просто – Ваня. Цей обернувся до патлатого i спитав:
– Товаришу Троян, сьогоднi новий буде чергувати по камерi?
– Нехай обживеться. Товаришу Карбований, чи не ваш оце земляк уночi прибув?
– Теж шахтар?
В'язень, схожий на Гната Убогого, глянув на Байду i покрутив головою:
– В Горлiвцi такого не бачив.
– А менi вiн щось здаеться знайомий з обличчя. Ну, товаришi, починаемо день! Вставай! Ваню, дядьку Пилипе, сьогоднi треба генеральну уборку зробити.
Йому нiхто не перечив, i Байда зрозумiв, що Троян тут за старшого. Вiн пiдвiвся й собi:
– Може, i я чим допоможу?
– Прийде i до вас черга. Звiдки?
– З Калинiвки, – уже охоче вiдказав Байда.
