скачать книгу бесплатно
– А в тюрмi були такi завбiльшки, як i ти. Теж революцiю робили. Ваня такий був. Що ж вiн утнув з гайдамаками? Розвiшали вони унiверсал iхнiй, як манiфест нiби, що тепер, мовляв, наша Украiна самостiйна. Ваня i подописував на цих афiшах: «Вiд Киева до Берлiна самостiйна Украiна!» І тобi пора за розум братися.
– А в нас своя партiя, – задерикувато сказав Ілько.
– Он як, цiла партiя? І багато ж вас у партii?
– Хоч i небагато, зате варта i та боiться нас.
– Кого це – «нас»?
– Гараська, Митька Куцого i… мене. Нехай тiльки тронуть.
– Що, Митько Куций уже повернувся?
– Давно. Усi пальцi в перснях, а годинник який! І днi, i мiсяцi показуе.
– А варта не чiпае?
– Нехай тiльки спробуе зачепити, так наша партiя iй покаже. У Митька шпалер хiба ж такий!
– Попався б вiн Климовi. Барахольник. А що тут про Клима говорять?
Ілько зневажливо махнув рукою:
– Комiсаром, кажуть, у армii наставили. Хто тiльки що вiзьме – зразу розстрiлюе. Псих!
– Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти менi про цих лоботрясiв бiльше не згадував. А то я всю твою партiю як спiймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.
Ілько розтяг зневажливо губи й пiшов з хати.
– Що з цього хлопця вийде? – похитала Харита головою. – Самогон уже почав дудлити.
– Хулiган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!
– У iнших дiти – серце радiе. Кажу: «Чого ти iх цураешся? Хоч би й Василь Моренко – гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» – «Тi, – каже, – бiльше до комунii хилять, а я другоi партii». Що це за партiя така? Один ракло, а другий босявка. Ото тiльки й знають бешкетувати та собак дражнити.
– Яка там партiя! – роздратовано вiдказав Байда. – Босота, а не партiя. Партiя комунiстичеська – ото партiя.
Того ж вечора до маленькоi Байдиноi землянки завiтали Семен Сухий i Гирич. Їхня настороженiсть i стурбованi погляди на хатину, в якiй сидiла принишкла Харита, здивували Байду.
– Що це ви як на жаринах сидите?
– Тепер i товаришевi своему не вiриш, – пояснив Гирич. – Ілька вашого вдома немае?
Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Вiн аж пересмикнувся увесь:
– Десь вештаеться. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партiю з Гараськом.
– Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.
– А то й у Сiлезькi руднi, – додав Семен Сухий. Вiн був усе такий же спокiйний, врiвноважений i потайний, але Байда тепер не мав сумнiву, що Семен – партiйний, бiльшовик. Почуття образи, що той ховався навiть вiд нього, десь ворухнулось усерединi, але вiн тут же подумав: «Правильно робив – такий час».
– А Гнат Убогий ще в живих лiчиться?
– Працюе собi. Поки ще не чiпають.
– Тiльки з ока не спускають.
Вiн i про цього подумав так само, як i про Сухого, i вголос сказав:
– Молодчина!
– Що ж там чувати по iнших краях? – запитав Гирич.
– Та дещо й ми чували. Тiльки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородцi дуже заворушились.
– Це й ми чули, – вставив Семен Сухий, який досi нiби придивлявся до Байди. – Бiльше п'ятнадцяти тисяч повстанцiв обложили Лисянку, це на Киiвщинi, кажуть. Навiть Звенигородку захопили. Мiсто! А все з чого почалось? Бiльшовики очi розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидiтиме, доки тут сидiтимуть нiмецькi окупанти. Повстання потiм перекинулось на Таращу. Зiбралась уже хiба ж така сила! Навiть п'ять гармат своiх мали. А в Сквирi почули, та й собi, а в Каневi й собi. Такого, кажуть, дали нiмцям прочухана, що довелося цiлу армiю стягти. І то билися аж два мiсяцi.
– Якби i в нас так, – сказав Гирич.
– А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордiю, яку ми тут забастовку провели?
– Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.
– Сам знаеш, хто залишився на шахтах. Але тепер маемо науку. Ота варта до того вже знущаеться, що й нiмцiв перевершила.
– Загибель, мабуть, свою чуе, – сказав Байда. – При кордонi, кажуть, червонi вже частенько заскакують. Там Щорс так цiлий полк нiби органiзував з партизанiв.
– А коли ж тi партизани сюди дiйдуть? – допитувався Гирич з надiею в голосi. – Чують же, що стогне робочий люд.
Байда поворушив посмiшкою своi обвислi вуси.
– Постогне, постогне та й за розум вiзьметься.
Тепер посмiхнувся вдоволено Сухий:
– Правильно, Гордiю.
– А то ж як? – задоволений з похвали, вiдказав Байда. – Як кажуть: «На Бога надiйся, а свiй розум май!» Самим треба подумати про себе, а в Росii, мабуть, i без нас вистачить фронтiв. – І вiн дiстав потертий клаптик газети «Донецкий пролетарий». – Ви думаете, Червонiй армii робити нiчого? На пiвночi, це десь там аж бiля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англiйцi, американцi, французи й бельгiйцi.
– Так це ж нашi союзники.
– Царевi та панам були союзники, – пояснив Семен Сухий.
– От-от, а на робочих пригнали в Бiле море цiлий караван з гарматами. А для чого? Щоб повернути панiв на свое мiсце! У Сибiру полонених чехословакiв теж обдурили меншовики та есери: пристали до Колчака, який себе за правителя видае. А iм допомагае японець i якiсь австралiйцi, що до iхньоi землi, кажуть, з мiсяць треба морем-океаном плисти. І вп'ять же, американцi i французи й тут допомагають. Тепер, вiзьмемо, на Кавказi – наступають англiйцi з турками. Нафта iм кортить. У Бiлорусii, як i в нас на Украiнi, нiмець пшеничку й вугiлля цупить. Знову ж таки з Чорного моря висiли греки i тi ж таки французи з англiйцями.
Вiн аж упрiв вiд напруження, намагаючись пригадати написане в газетцi, до якоi зиркав тiльки одним оком. Для переконливостi Байда з кожним новим фронтом ляпав по клаптику паперу широкою долонею, нiби складаючи пiд неi ворогiв.
– Це ж тiльки… – вiн хотiв сказати – «iнтервенти», але слово не давалось. Байда плюнув i твердо вимовив: – Напасники, а ще й своя контра. От пiд Царицином бiлi генерали насiли на Донецьку нашу армiю. Мошки, мабуть, менше на болотi, нiж ворогiв, що посунули на совецьку власть. А ти кажеш: чого не допомагають? Самим треба братися до дiла! – скiнчив вiн повчальним тоном i не без гордостi глянув на своiх гостей.
– Та хiба ж ми самi осилимо? – уже пригнiченим голосом, злякавшись такоi навали, викрикнув Гирич. – У них офiцери, генерали.
– Будуть i в нас генерали, тiльки своi, з робочих, – вставив Семен Сухий. – Хто командуе Донецькою армiею, знаеш?
– А хто?
– Такий же, як i ти, робiтник iз луганського заводу – Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?
– А ти хiба не знаеш? – i собi запитав Байда, даючи зрозумiти, що тепер перед ним можна не критися.
– Може, в тебе свiжiшi новини?
– Скоро нiби почнеться, – вiдповiв Байда, притишивши голос. – Усi чекають тiльки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?
Семен Сухий, видно було по всьому, радiв про себе. Перед ним сидiв зовсiм iнший Байда.
– Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим бiльше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобi воно болить, а думаеш тепер ти правильно, Гордiю. Іди й агiтуй людей, розповiдай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.
Байда, не пiдготовлений до такоi пропозицii, розгублено вiдказав:
– Хiба розумнiших не знайдеться? То ж треба партiйному бути.
– І про це пора вже тобi подумати. Самим за себе треба дбати, а не чекати, щоб нас вели за ручку.
– Я хотiв би спочатку на роботу стати.
Гостi одвели очi.
– Треба буде спробувати. Гриць Духота на восьмому номерi влаштувався.
Гордiй Байда пересмикнув губами. Це питання поки що вирiшив за них Сивокiз. Вiн нiби навмисне зустрiвся першим у селищi:
– З курорту? Мабуть, добре вiдпочив? – Сивокiз глузливо оглядав його охлялу постать.
– Та ще обушок з рук не випаде. – Байда сказав це не без задньоi думки. Вiн був певен, що Сивокiз догадаеться, до чого тут обушок.
Технiк стяг губи набiк, насупився:
– Обушком не обушком, а язиком, напевне, будеш працювати. Ти ще не здумай швендяти менi по шахтi.
– Прокажений я, чи що?
– Прокажених, може, треба тiльки за мiсто вивозити, а таких, як ви, й стрiляти мало. Каламутите, iдоли, Росiю.
– Оце нiби ми й про роботу побалакали?
– Оце й побалакали. А хочеш роботу, можна дати. – Вiн прищурився i з витримкою втупився йому просто в очi. – Може, ти порозумнiшав за цей час? Тебе вони не будуть боятися. Робота неважка: коли-не-коли менi б сказав, хто там базiкае. Про це можеш ще подумати, i тодi виходь на роботу.
– Як Юда, значить, Cyca Христа? – збурена кров ударила Байдi в лице. Образа на технiка знову стиснула його кулаки. Але Сивокiз, мабуть, теж згадав колишню образу i тепер, почуваючи свою зверхнiсть, уже одверто знущався з Байди:
– Бiльшовики ж кажуть, що не було Христа. Все це, мовляв, вигадка. А раз вигадка, значить, i грiх – вигадка. Я ж тебе не силую! – Вiн знизав плечима. – Не ти перший. Брикались i iншi, доки дурощi сидiли в головi.
Про це Байда не хотiв говорити товаришам. Вiн ще попробуе, як Гриць Духота, «пострiляти» роботи на iнших шахтах. Не скрiзь же засiли сивокози. Вiд його пропозицii Байдi неприемно шкрябало на серцi, нiби вiн уже вчинив цю мерзоту над своiми товаришами. Прощаючись, Семен Сухий пошепки сказав:
– Максим Мостовий учора був. Треба тобi буде з ним побачитись.
– А в кого вiн стоiть?
– Вiн десь поiхав. Повернеться – скажу.
Ще не розвiявся дим вiд цигарок, як дверi знов прочинились i в хату вскочила Маруся. Струнка, вродлива, мов купана в любистку, вона внесла з собою запах осiннього бадьорого вiтру. Вiд нього у Марусi горiли матовi щоки, на якi дражливо спадали чорненькi кучерики, а круглi сiрi очi вигравали переблисками. Побачивши Гордiя Байду, вона здивовано звела тоненькi брови.
– А я й не чула, здрастуйте, дядьку Гордiю! Здрастуйте, Петрiвно!
– Здоров, здоров, дочко. Чи по сусiдству живеш?
Маруся знiяковiла, повела плечем i нiби вперше помiтила, що на кофтi е поли, а на них рiжечки.
– Нiде солi не дiстану, хоч би пучку.
Харита витерла пальцями кутики губ i обласкала ii добрими очима.
– Здоров, доню. Вона, спасибi ш, частенько мене навiдувала. Посидимо, посумуемо, поплачемо разом – воно й веселiше стане.
Маруся гнула-розгинала мiж пальцями рiжечок поли.
– Може, про наших що-небудь чули?
– Про наших? – Байда кивнув головою, й посмiшка скотилась по вусах. – Не там же я, дочко, був, де ти думаеш.
Вона ще бiльше зашарiлась i вже не пiдiймала очей, прикритих довгими вiями.
– Ви знову вибшником пiдете в шахту?
– Мабуть! – Байда наморщив чоло. – Мабуть!
– А ви бачили такi книжки, що комiсари читають?
– Комiсари? А тобi навiщо такi книжки?
Почуваючи, як спалахнули не тiльки щоки, а й вуха, дiвчина прудко кинулася до дверей:
– Прощавайте!
– Ти ж солi питала!
Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.
– Все про Клима перепитуе, – хитнула iй услiд Харита.
