скачать книгу бесплатно
– Гарна дiвчина, алюрна. Працюе?
– Та працюе. Почула вiд Митька Куцого, що Клима на комiсара наставлено, зажурилася. Бачу, дiвчина щось носить на серцi. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж – в'язне до дiвчини. Питаю: «Що тобi, дочко?» – «Куди менi, – каже, – темнiй, думати про комiсарiв». – «А ти почитай, – кажу iй, – книжку. Клим, бувало, i не iсть i не п'е, та все у ту книжку носом». Так то тiльки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справдi на вченiе пiшла. Удень-то знаю, що на шахтi працюе.
Гордiй Байда бачив, що його дружина, знесилена постiйною роботою бiля ночов з брудною бiлизною шахтарiв, солодко мрiе про невiстку, за якою у неi, може б, спочили натрудженi руки, але ii мрii зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злиднi, якi ще голоднiшими очима свiтили тепер з вогких куткiв землянки.
Всю нiч Гордiй Байда рипiв лiжком, чув, як прийшов Ілько i, не роздягаючись, упав на постiль; у хатi запахло перегорiлим самогоном.
– Ільку, Ільку!
На його голос нiхто не обiзвався, тiльки в хатинцi зарипiло лiжко пiд Харитою, i вона зiтхнула. Повз вiконце хтось пройшов, обережно ступаючи, i причаiвся. Байда згадав слова Семена Сухого: «Шпигунство розвелось у нас». Вiн затаiв дух. На шахтi невтомно чохкав паровик i знову нагадував йому про потребу «стрiляти» роботу. Потiм вiдчинилось вiконце, i в нього влiз непомiрно бiльший за вiконце хитрий i улесливий Задоя.
Зiскочивши зi столу на короткi ноги, вiн присiв на лiжко i, хитро пiдморгуючи, почав говорити:
– Даремно ти, Гордiю, не погодився ото на предложенiе Сивокоза. От я, напримiр, побалакаю з ним, хто про що думае, дивись – i упряжечка набiгла. Дурень думкою багатiе, на всякi революцii надiеться, а мене ще батько колись учив: «Хочеш бути зверху, клади другого пiд спiд». А то ще дiд казав: «Покiрне телятко двi матки ссе». Старi люди мудрi були. У нас на селi урядник ручку менi подавав, а чому? Бо користь вiд мене мав: усiх забастовщикiв з ним вивели. А стукнула вiйна, i вiн мене не забув: «Іди, – каже, – Задоя, на шахти, там усi военнозобов'язанi, а то iнакше на вiйну заберуть. А хочеш, до полiцii поступай». Полiцiя, звичайно, дiло чисте. Тiльки в революцiю легко могли й ухекати. А кому була потрiбна ця революцiя? Менi? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стiл не сiдав. І царевi був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: «Геть старий режим!» Хiба нам погано жилося за старого режиму? Тобi, примiром, Гордiю, хiба погано ранiше жилося, що ти невдовольствiе показуеш?
– Як менi жилося ранiше, за старого режиму? Так слухай же, Задоя ти паршива.
І вiн почав розповiдати:
– Служив колись я на шахтi Биковенка, може, чув, бiля Гришиного. Шахтар на цiй шахтi був усе бiльше безпаспортний. Звiдкiля такi виходили? Не знаю. Сам-то я iз села прийшов: продав отакому ж жмикрутовi, як ти, надiл на подушне i пiшов свiт заочi. На шахтi Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентiя Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очi нiби осокою прорiзанi. Хитрий був чоловiк. Працював тодi шахтар по дванадцять годин без просвiтку. В день получки Деригуз надiвав плисову жилетку, срiбний ланцюжок через увесь живiт, мастив оливою голову, ставив на стiл журавля з горiлкою, дiставав рахiвницю, табель i, весь сяючи, як мiдний п'ятак, починав викликати. Пiдходить моя черга.
«Найняв я тебе, – каже, – Гордiю, бiльше з жалостi: сила в тобi велика, а даром пропадае, – пiдморгуе й пiдносить повну склянку горiлки. – Ану, – каже, – хильни». – Випиваю горiлку, ущипнув трохи хлiба, щоб заiсти.
«Ну, а тепер, – каже, – давай порахуемось». – А в мене вiд горiлки душа вже танцюе.
«Штани ти брав?» – Штани я справдi брав.
«Чунi брав?» – І чунi брав.
Оксентiй Петрович скинув одну кiсточку, скинув другу.
«А семигривеника я тобi позичав?» – Я добре пам'ятаю, що тiльки гривеника.
«Здаеться, – кажу, – не семигривеника».
«Те, що здаеться, ще не факт», – каже. І ще кiсточку на рахiвницi – кидь.
«А шiсть раз по двадцять, – i клацае пiд горлом пальцем. – Було таке?»
«Може, й було».
«Було, було», – каже. І ще кiсточку – кидь. Бачу, i кiсточок уже мало зостаеться! «Ex, – думаю, – за вiщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентiй Петрович ще привiтнiше:
«Гарнi ви хлопцi. З такими iще по склянцi не грiх. Вип'еш, чи що?»
І наливае знову повну. А в мене вже душа розходилась.
«Давай!» – І одним духом до дна. І такий менi ублажливий вже здаеться Деригуз, наче нiколи й не був стервом.
«От усi ви такi, – каже, – а завтра будете катом називати. Тобi й грошi потрiбнi?»
«Потрiбнi грошi. Жiнка, – кажу, – гола, сам голий».
«Так бери в мене черевики. Отож залишилось пiвтора карбованця, а решту вiдробиш».
«Вiдроблю, – кажу, – Оксентiю Петровичу!» – Хоч черевики пiвтора карбованця й не вартi, а тут ще душа горiлки просить. Деригуз на це тiльки й чекае. Скiнчить видачу получки i останнi краплини вицiдить iз журавля. Це б тiльки починати получку, а горiлки вже нема.
«Бери, чортяко, останнi, тiльки дiставай!»
«Та де вже наше не пропадало, – каже. – Не можу, – каже, – я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характернiсть м'яка».
«Пошукати тiльки такоi», – думаемо про себе.
А вiн уже дiстае iще четвертину.
«Пiдходьте по черзi».
Шахтарi юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливае кожному по склянцi й приказуе:
«А за годину ще по пiвстiльки дам, тiльки лягайте до бiса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копiйок».
Шахтар, бувало, вип'е, чвиркне крiзь зуби – ото i вся закуска, лягае на пiл i вслухаеться, як цокае велика «цибуля» перед Деригузом на столi. Ще й черга, бувало, не скiнчилась, а вже хто-небудь пiдводить свою патлату голову й гукае:
«А я вже нарахував годину!»
Та Деригуза не обдуриш: вiн сидить, як копиця на полi, i цiдить крiзь зуби:
«Ти навчися попереду хоч до десяти лiчити».
Капають хвилини, як коломазь iз мазницi. Щоб скоротити час, починаемо спiвати:
Спустился рано утром в шахту
К своей лошадке вороной,
Сцепил я партию крючками
И мчался прямо под забой.
Вот мчится партия с востока
По узкой длинной коренной,
И молодому коногону
Кричит братишка тормозной…
«Уже, мабуть, i друга година минула», – перебивае хто-небудь.
А Деригуз мов не чуе, сидить, ручки на пузi зложивши, та пiд пiсню хилитаеться. Потiм одкрие одне око, зизом гляне на свою «цибулю» i знову хитаеться. А ми страждаемо i знову спiваемо. Деригуз пiдспiвуе тоненько, як козеня, i сльозу пускае. Плаче, стерво, i нас на сльозу збивае. По вiкнах дощ ляпотить, у казармi болото, а на душi ще бiльше.
«Доки ж ти мучитимеш православних? – Був у нас один такий розстрига-пiп, Северином звали. – Доки, питае, – дражнитимеш?»
«А чого ж ви, – каже, – не пiдходите?»
Шахтар знае, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, i цiдить поволi, щоб довше поласувати. Вип'е i мовчки лягае на голий пiл. А Севериновi й цього мало.
«От взяти, – каже, – примiром, шнур, що до випалу динамiту, i ломаку, так, по-моему, шнур дошкульнiший, нiж ломака».
А ми вже здогадуемось, для чого це говориться.
«Ломака дошкульнiше б'е!» – кричимо.
«Нi, шнур!»
«Ломака!»
«Шнур!»
Деригуз i собi встряе:
«Ломака!» – кричить.
А Северин уже встае:
«Давайте перевiримо. Я згоден!»
Дурно ж нiхто не захоче пiдставляти боки. Деригуз обом по шкалику горiлки. Тепер вже нiчого бiльше не зостаеться, як тiльки спати, а потiм знову в мокрий вибiй, i так аж до новоi получки. А захоче шахтар перейти на iншу шахту, так йому нi в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влiтку, то хоч лопухом прикриеться, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробiгти, тодi такий шахтар збирае, де тiльки знайде, лахмiття, рогожу, бабськi подранi спiдницi, пiдперiзуеться перевеслом iз соломи i летить. А Севериновi довелося летiти, так i лахмiття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так i помандрував свiт заочi. А ти, Задоя паршива, тодi, мабуть, на пшеничних паляничках рiс, моi грунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.
Гордiй Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидiв уже не Задоя, а Деригуз Оксентiй Петрович i хитро пiдморгував маленькими, нiби осокою прорiзаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з лiжка. Деригуз упав накарачки, залiз у темний куток й звiдти почав скiмлити, аж доки не загув на всю хату.
Гордiй Байда клiпнув очима.
У хатi все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрiсканими вiд жаги губами хропiв у кутку. Над ним стояла, пiдперши долонею щоку, мати i скрушно хитала головою:
– І сьогоднi, мабуть, не пiде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене – й вухом не веде.
Гордiй Байда штовхнув його ногою:
– Ану вставай, гуляко!
Ілько щось буркнув i повернувся до стiни.
– Гудок уже був, чуеш!
– Нехай собi гуде, а я не пiду.
– Чому?
– Не пiду.
– Ільку!
– Одв'яжiться. Сказав не пiду – i не пiду!
– Може, в нього голова болить, – вставила Харита, готова вже захищати його вiд батька. – Болить голова, синку?
– Не ваше дiло!
Гордiй Байда засопiв, як над важкою грудою вугiлля. Ще б хвилина – i вiн розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:
– Це вiн спросоння. Ти не турбуйся, вiн пiде.
– Щоб ти менi його вирядила на роботу, – пiд давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сiрi жовна. – Розпаскудила хлопця!
Насупивши брови, Гордiй Байда надiв шапку i, за звичкою знявши з стiни обушок, пiшов з хати.
– Хоч би ж хлiба вкусив…
Байда навiть не оглянувся. Напосiдлива думка за всяку цiну стати знову на роботу пiдганяла його на шахту.
Гора породи, ховаючи в туманi голову з тьмяним вогником на лобi, пломенiла зеленкуватими i жовтими язиками i курилася димом. На копрi ворожили шпицями шкiви, а з паровичнi вихоплювались бiлi клубки пари й обволiкали чорнi будiвлi. У свiтлi електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюпленi постатi шахтарiв. Гордiй Байда заздро стежив, як вони заходили до ламповоi, збиралися купками, йшли до клiтi. Їхнi лампочки в сивому туманi миготiли, мов свiтлячки в лiсi. Звиклим вухом вiн ловив сигнали, брязкання залiзних дверець i навiть крiзь товстi стiни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гримiли по естакадi. Байда п'ятнадцять рокiв щоденно топтав цi плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався помiж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своiх товаришiв. Шахта забрала у нього молодiсть, мокрi вибоi виссали з нього силу. Вiн не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байдi тепер усе тут стало дорогим i привабливим. «Ти ще не здумай менi швендяти по шахтi!» Почуття образи стискало йому серце. «Сивокiз менi заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мiтлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!» І Байда, що надумав за нiч пiти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до ворiт своеi шахти. «Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокiз, тiльки не радiйте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тiльки свiту, що в вiкнi».
Сердитий i грiзний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвiр'я.
Довкола, в сiрiй iмлi, валялися заржавiлi вагончики, залiзнi труби, купи битоi цегли, затоптанi в багно шматки линви. Ранiше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очi, як щось дороге i звикле, без чого й життя ставало немислиме.
Побачивши Байду, шахтарi спочатку зиркали на вартового, що куняв бiля контори, потiм з iскорками цiкавостi в очах i з посмiшкою на чорних губах пiдходили до нього й замашисто тиснули йому руку:
– Байда! Повернувся! Ну що там?
– Скоро прийдуть нашi?
– А то вже терпiти не можна!
У голодних очах тремтiла надiя, що, може, хоч вiн, Байда, скаже нарештi, доки ж iм ходити в ярмi з гетьманськими й нiмецькими занозами.
Гордiй Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати iнших, а самому говорити про полiтику. І не тiльки говорити, а й повчати людей. Вiн розумiв, що не Семен Сухий, а партiя доручила йому вести агiтацiю. Пригадуючи, що i як говорив у в'язницi Троян, затинаючись i червонiючи, як школяр, почав:
– От пишуть про Червону армiю в газетi. – Вiн дiстав з кишенi вже потерту газетку, вiдкашлявся й почав з Архангельська.
Коло шахтарiв збiльшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарi душили в долонях кашель, який рвав iм груди.
– А взяти не можуть, – продовжував Байда, вищий за всiх на цiлу голову. – Не можуть, в народi сила прокинулась. Усi заводи вийшли битися з гiдрою контрреволюцii.
– Ото й нам би треба.
– Звiсно, пiд лежачий камiнь i вода не бiжить.
Із грудей у шахтарiв з шумом вириваеться зiтхання.
– Якби в нас менше було шкурникiв. А то як що – «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвiсили».
– Бо Мостовий правильну лiнiю веде – бiльшовицьку! Я там у тюрмi наслухався, надивився: меншовиковi де тепло, там i вiн. На язик широкий, а як до дiла, так i хвiст набiк. Точнiсiнько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все iм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на бiльшовикiв сичать, так бiльше нiкуди. Нi, правильнiшоi за бiльшовицьку партiю нема – до бiса панiв! Заводи робiтникам, землю селянам, а хто не робить, той не iсть! Погана, скажете, програма?
