скачать книгу бесплатно
– Ну бачив! – обiзвався Ілько.
– Коли?
– Гараська в шахтi бачив.
– А другого?
– Ну чого ти в'iдаешся до хлопця? Ну забiг до нього увечерi на хвилинку Митько Куций, так хiба вже йому не можна i з товаришами водитися?
– А ти доглядай там горшкiв. Коли вiн забiгав?
Ілько вже зовсiм розбуркався i сiв на своiй постелi:
– Як тiльки я в хату повернувся, i вiн прийшов.
Митько Куций, як казав Ілько, був недовго i жалкував, що не застав батька вдома.
– Я йому сказав, що ви пiшли, мабуть, до Убогого, так вiн i побiг за вами.
У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумнiву, що в бур'янi на нього в останню хвилину дивилися очi Митька Куцого. Щоб на всякий випадок вiдвести вiд себе слiд, Байда тут же придумав маневр:
– І менi вiн потрiбний. Зайдеш скажеш йому.
– Не пiду!
– А це що за новостi?
– Погиркались учора, – вставила Харита.
– А чого ж вiн однаково дружить що зi мною, що з Гекалом iз варти. Якого приятеля знайшов!
Коли б Байда почув це вiд Ілька не в таку хвилину, вiн, певне, зрадiв би, але зараз тiльки ще бiльше розгнiвався:
– А ти ранiше не бачив, що воно за стерво собаче, той Куций? Зараз же менi збiгай!
Ілько, насупившись, посьорбав кулешику i гримнув дверима. Гордiй Байда, перед тим як покинути хату, мусив знати, на яку ступити, щоб не накликати на себе пiдозри. Те, що вiн вранцi посилав до Митька Куцого сина, послужить йому, коли що, для виправдання. Ілько ж принесе i всi чутки, якщо труп уже знайшла варта. «Та кому в голову прийде, щоб я завiвся з хлопцем? Це ж не з п'яних очей», – розраджував себе Байда, вкриваючись холодним потом. Вiн полiз до кишенi за хусткою i пополотнiв: хустку вiн посiяв десь на пустирi, затикаючи нею рота задавленому.
Це була та ниточка, якоi вiн бiльше за все боявся. Волосся на головi здибилось, i вся кров ураз нiби зупинилась у жилах. Знервований вкрай, вiн уже борсався, як муха в павутиннi. Не надумавши втекти зразу куди-небудь, вiн розумiв, що тепер уже про це нема чого й думати, проте почав хутко збиратися. У вiкно заглядав уже сiрий ранок, i на шибки сiдали бiлi снiжинки.
Падав перший снiг.
Гордiй Байда визирнув надвiр. Снiг уже припорошив землю i бiленькими шапочками сидiв на коляках. Байда подумав, що снiг, напевне, присипав i хустку, i знову завагався зi своiми зборами.
Ілько повернувся блiдий i захеканий. Хвилюючись i погрожуючи, вiн розповiв, що Митька Куцого задушила варта. Робiтники зняли вже такий гвалт, що варта й не показуеться.
– Ми iм цього не подаруемо!
Але для Гордiя Байди не все ще було розв'язане. Сумнiви про помилку не переставали турбувати його совiсть.
– За вiщо ж його задушили? Що там подейкують?
Цього не мiг зрозумiти Ілько. Не за партiю ж анархiстiв? Вiн уже починав розумiти, що то були дурощi. А що почав приятелювати з вартовиком, та ще з Гекалом, – це вже пiдозрiло.
– Кажуть, що вiн, мабуть, агентом у вартi служив! – Ілько, видно було, перелякався i винувато клiпав очима.
Гордiй Байда довго дивився мовчки на Ілька, потiм з полегшенням зiтхнув i кинув на лаву шапку, яку вже зiбрався був надiти:
– Так он хто був твiй Митько! Ну, такого падлюку не шкода. Зовсiм не шкода. Шпик, значить. Туди йому й дорога! Так це, може, й Гарасько такий?
Збентежений Ілько витрiщив очi:
– Щоб Митько Куций…
– Тому ми й не могли нiкого вловити пiд вiкном. Ти тiльки до нього, а вiн прикинеться Митьком Куцим – i до тебе, як святий. Шкода, що не знав, я б йому живому язика вирвав! – Тепер Гордiй Байда дихав на повнi груди, вiн нiби вдруге народився на свiт i згадав про деннi турботи. Куций бiльше вже його не цiкавив, треба було думати про те, з чого починати пiдготовку до проводiв нiмцiв. Заворушення серед робiтникiв зараз було дуже велике. Тепер з охочих пристати до нього можна легко хоч i сотню скласти, аби тiльки остаточно довiдатися про час виступу нiмецькоi команди. Допомiг йому в цьому нiмецький телефонiст.
Остаточно переконавшись, що нiяких слiдiв убивць Куцого варта не знайшла i дозволила вже батькам забрати труп додому, Гордiй Байда вийшов i собi з хати. Пiд ногами нiжно хрускав перший снiг. За нiч вiн старанно окутав забруднену землю в бiлi простирала. Обрii розсунулись, шахтнi будшлi стояли в бiлих очiпках. Хто де не йшов, тепер було видно здалеку. Із Платонiвки черiдкою тяглись шахтарi, а здавалось, нiби на Калинiвку наступае цеп. Можливо, тому так поспiшно нiмецький телефонiст знiмав зi стовпiв телефонний дрiт. Оглянувшись назад, вiн побачив зацiкавленого його роботою Гордiя Байду i запобiгливо викрикнув:
– Revolution!
– Виiздите?
Гордiй Байда знав iз нiмецькоi мови тiльки слово «щорiк» i вирiшив з ним добитися потрiбних йому вiдомостей.
– Виiстiте! – повторив солдат, як папуга.
– Куди виiздите?
– Куди виiстiте? Nach Haus. То тома!
– Додому. Зараз, чи що?
– Нiхт зараза. Морген, морген!
Останнiх слiв Гордiй Байда не зрозумiв i знову спитав:
– Так коли назад, значить, цюрiк? Сьогоднi, завтра, темно, цюрiк, – i для пояснення заплющив очi i, мов слiпий, витяг уперед руки.
Солдат довго морщив лоба, нарештi прояснiв:
– Нiхт темно, нiхт, морген, – i махнув рукою в бiк станцii.
– Ну, iдьте до бiса. А приiдете в свою Нiмеччину…
– Дойчланд!
– Я ж i кажу – Нiмеччину, так i Вiльгельма вашого, як ми Миколу, до стiнки – i пах, пах!
Нiмецький солдат вiд слiв «Нiмеччина» i «Вiльгельм» розплився в посмiшцi, але, зрозумiвши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима:
– Wilhelm ist Keiser.
– А що ж, як кайзер? У нас був справжнiй цар, i того не злякались.
Вiд шахти йшов Семен Сухий з перев'язаним оком.
– Чого ти витрiщився? Ячмiнь вирядився! Так от з кого лягавих набирали! А скiльки ще iх вештаеться мiж нами.
– Якби знав, язика б йому вирвав.
Сухий запитливо й здивовано втупився в Байду. Байда, щоб перевести балачку на iнше, кивнув на телефонний стовп, де дятлом лазив телефонiст:
– Виiздять!
– Нiби…
– Навiть сьогоднi, чи що? Я тут балакав з ним.
– Завтра. Один приносив до мене маузер. Завтра, каже.
«Оце добре!» – Гордш Байда сказав це до себе. До завтрього вiн ще встигне переговорити з Гнатом, а Гриць Духота i Власов нароблять списiв.
– Ти як думаеш, Семене? – І вiн розповiв йому про свiй план захоплення у нiмцiв зброi.
Семен Сухий пожував кiнчик солом'яного вуса i знизав плечима:
– Менi теж здаеться, що нiмцi не будуть ув'язуватися в бiй. Додому повертають!
– Кому охота буде ризикувати, раз вiн iде вже додому? Ото й приходь вдосвiта в лазню, а я пiду ще де з ким побалакаю.
Телефонiст, як жук рогатий, уже сповзав униз. На землю сипалась, мов вишневий цвiт, паморозь.
Байда знову кивнув у бiк нiмецького солдата й додав:
– Щоб i дiтям своiм заказали ходити по легкий хлiб на Украiну.
Вони торкнулися пальцями посивiлих шапок. Байда переступив рiвчачок i пiшов навпростець через майдан, прокладаючи по бiлому снiгу перший слiд.
Засiдка
Було ще темно, коли до лазнi почали сходитись шахтарi – поодинцi, по двое. Щоб не привернути будь-чиеi уваги, свiтла не свiтили. Всi вiдчували серйознiсть справи i говорили схвильованим шепотом. У темрявi Гордiй Байда вгадував, коли зайшов Люй Лi, Семен Сухий, Кiндрат Сусiдка. Власов прийшов, як завжди, з гармонiею i привiв чоловiк десять хлопцiв iз Платонiвки. Потiм забряжчало залiзо.
– Списи? – теж пошепки запитав Байда.
– Принесли. Розбирайте!
Гирич запропонував, за його власним винаходом, iмiтувати торохкалом у порожнiй бочцi кулемет.
– Що це тобi – маневри? – сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такоi важливоi справи. – Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.
– Треба, треба, – настоював Гирич. – Доки розкумекають – злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтiвками?
Зброi, звичайно, було мало. Це добре розумiв Байда. Доводиться розраховувати бiльше на раптовiсть наскоку i на списи. Гирич вирiшив, що переконав Байду, i вже розповiдав про механiзм свого «кулемета».
Тим часом прийшли майже всi, хто погодився взяти участь у цiй ризикованiй операцii. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами нiмецькоi команди, i досi не повернувся. Збитi докупи люди, чоловiк тридцять, простоявши на ногах бiльше години, почали нервуватись:
– Може, вiн там у коника грае?
– Знайшов на кого звiритись! – говорили по кутках. – Ану нехай збiгае хтось iнший.
Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, вiн гостро вiдказав:
– Значить, якась причина на те е. Що ж, Ілько без голови? По Климовiй стежцi хлопець iде.
У хатi запанувала важка тиша: не таким був Клим, але i в багатьох присутнiх були своi дiти, i вони розумiли Гордiя. Нарештi пiд вiкнами почулися кроки.
– Бiжить хтось.
– Ото вiн i бiжить, а ви – в коника…
Захеканий Ілько вскочив до лазнi i ще з порога гукнув:
– Збираються запрягати!
– Багато? – запитало разом кiлька голосiв.
– Шiсть возiв i двi тачанки, а солдатiв налiчив у дворi чоловiк тридцять.
– Я на себе двох беру, – сказав Власов.
Хтось крякнув, хтось зiтхнув, а один сказав:
– Навкулачки то я б i трьох викликав, а з цiею штрикачкою проти кулемета…
– А кулемети в чохлах?
– Познiмали, – сказав Ілько.
– Не бачив, на якому возi набоi, гвинтiвки? – спитав Байда.
– Усi вози були вже ув'язанi.
– Ну то будемо рушати!
– А менi що робити? – спитав Ілько, на якого навiть списа не вистачило.
– Будеш за розвiдника. Виходьте, та не всi зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своiх поза шахтою.
– Чекайте, – сказав Гриць Духота, – а що, коли вони поiдуть не на Мандрикiвку, а на Оленiвку?
