скачать книгу бесплатно
– Здрастуйте! Чому це тобi в голову таке прийшло?
– Туди шлях кращий.
Вiд Калинiвки найближча залiзнична станцiя була Мандрикiвка, але дорога пролягала через яр. До Оленiвки справдi була краща дорога, але ж туди далi аж на п'ять верст. Із селища до цих станцiй вели рiзнi дороги.
– Що у них, конi виробленi? – сказав Байда, якому i на думку не спадало, що маршрут нiмецькоi команди може бути iншим. – Що вони, того горба не осилять?
– А чого iм осилювати горби? Скiльки часу витрачаеться на довший шлях, стiльки ж i на переiзд вiд Мандрикiвки до Оленiвки. А конi казеннi.
«А й правда, – подумав про себе Байда, – звичайно, резон iхати на Оленiвку!» Але ж це руйнувало всi його плани. Байду аж у жар кинуло. Головне, що не було вже часу, щоб довiдатись, та й у кого довiдаешся, як по-нiмецькому нiхто з них не знав. А тим часом люди стояли, не рушали з мiсця, бо вже багато пристало на думку Гриця Духоти – на оленiвському шляху треба перестрiвати нiмцiв. Почали дратуватись: «Оце так розвiдка. Може, дурно тiльки час прогаемо!»
Байда захвилювався: на нього було покладено справу. Трапиться невдача – засмiють люди, i Мостовий буде невдоволений. Враз йому спало на думку, як здавалось, найкраще рiшення: послати про всякий випадок частину людей до цегельнi на оленiвському шляху. Своiми силами вони, звичайно, не подужають нiмецькоi команди, коли вона справдi пiде на Оленiвку, але мусить зав'язати перестрiлку, щоб затримати iх, а тим часом наспiе на пiдмогу решта з мандрикiвського шляху. Там воно недалеко. Байдина думка всiм сподобалась, але охочих вiддiлятись од гурту знайшлося небагато. Довелося Байдi просто назвати, кому рушати до цегельнi. За старшого настановив Гирича з його бочкою.
Зоставалось уже недалеко до ранку, коли по залишках розвiяного вiтром снiгу вiд лазнi в рiзнi кiнцi зачовгали обережнi кроки. Обходячи комендатуру, в якiй уже стояли навстiж дверi, Гирич зi своiм десятком пiшов повз крайнi хати Собачiiвки. У спiтнiлих вiкнах де-не-де вже блимали пiдслiпуватi каганцi, а далi панувала ще темна нiч. Ілько, здригаючись од холоду й хвилювання, весь час втягав голову в плечi i, доки дiйшов до староi цегельнi, вiдчув, як у нього вiд надмiрноi обережностi заболiли в'язи.
Зруйнованi будiвлi цегельнi стояли обабiч дороги. Розмiстивши людей, Гирич з бочкою, що мала iмiтувати кулемет, обрав собi позицiю пiд крайньою повiткою. Ілько мав виглядати валку на дорозi. Вiн тепер бiгав вперед i назад, щоб зiгрiтися й позбутися неприемних дрижакiв, вiд яких цокотiли зуби. У вухах дзвенiла тиша, тiльки на шахтi розмiрено чохкав паровик. Нарештi iз селища долетiв гуркiт кованих возiв. Ошинованi колеса пронизливо завищали в наповнених снiгом колiях. Нiмецька команда вирушила на станцiю. Ілько, знаючи в Калинiвцi кожну п'ядь землi, намагався вiдгадати напрямок валки i тiльки даремно наставляв вуха: обидвi дороги з селища йшли спочатку одною вулицею i тiльки на виiздi розходилися вилкою.
Скавулiння шин i цокання колiс наближалося щохвилини, а разом з тим зростало i хвилювання. В Ілька руки вже не попадали в кишенi. Щоб зiгрiтись, вiн щодуху погнав до селища, але вже на пiвдорозi ясно почув, що валка йшла просто на нього. Вражений, Ілько зупинився, прислухався уважнiше: валка йшла на Оленiвку. Тепер його вже опанувало почуття мисливця, на якого йшов великий звiр. Повний войовничоi вiдваги, вiн кинувся назад.
Принесену Ільком звiстку на цегельнi зустрiла могильна тиша. Вiн уже подумав, що всi розбiглися, як з темряви почувся притишений голос Гирича:
– Чуемо… Лягай у рiвчак!
Ілько пробiг повз повiтку i впав за купу цегли. Поруч, нiби коло забуреного вагончика, хтось голосно сопiв у рiвчаку. Не бiльше як за три хвилини з дороги почулися розмiренi удари об мерзлу землю кованих пiдошов, пирскання коней i приглушенi голоси. Ілько визирнув з-за купи i на сiрому тлi побачив попереду валки солдатiв. Вони йшли розстрiльнею i в руках тримали гвинтiвки напоготовi. З гвинтiвками в руках iшли солдати i по узбiччю дороги, майже перед самим носом Ілька.
