скачать книгу бесплатно
Таке настирливе пiдглядання починало дратувати Байду. Сьогоднi вiн вирiшив перехитрити верткого чоловiка i, пiдморгнувши Ільковi, хукнув на каганець. Трохи почекавши, вони навшпиньки вийшли в сiни. Щоб сiнешнi дверi не рипiли, Байда ще вдень помастив iржавi завiски салом, але Ілько зачепив цеберку, i вона загримiла по долiвцi. Як хутко потiм вони не оббiгли з обох причiлкiв землянку, але вже нiкого бiля вiкна не застали. Навiть близько жодноi живоi душi не знайшли.
Гордiй Байда роздратувався i поклав, хоч би довелося витратити нiч, але спiймати цього таемного вiдвiдувача.
До Ілька сказав:
– Іди спати.
Сам вiн вийшов на вулицю й попростував через майдан на край селища до Гриця Духоти. У призначений час вiн ходив на збойку, просидiв там, як дурень, цiлу годину й нiкого не дочекався.
«Що вони, глузують з мене, чи що?»
У комендатурi свiтилися всi вiкна. Повз вiкна ходила якась постать i своею тiнню стирала жовтi плями на землi. Сьогоднi по шахтi пiшла поголоска, що нiби на станцii з нiмецьких офiцерiв солдати уже зрiзають наплiчники. Тi солдати, що були на руднi, теж ходили, мов кури, зiгнанi з сiдала, навiть почали посмiхатися до робiтникiв i запобiгливо уступатися з дороги.
– Може, i в них революцiя почалась? – говорив до себе Байда…
Не маючи тепер такоi iнформацii, яка була у в'язницi, Гордiй Байда переживав почуття, подiбне до глухоти, i це дратувало. Вiн навiть носом чув, що вже тягне свiжим повiтрям. Гриць, напевне, мае якi-небудь вiдомостi, i Байда досить енергiйно постукав у дверi. У хатi вiдразу погасло свiтло. Густе бубонiння голосiв теж стишилось, немов перед носом у нього зачинили дверi, оббитi матою. Вiн пiдiйшов до вiкна i вже тихше подзьобав пальцем. Рука одхилила запинало, i жовта пляма прилипла до шибки.
– Грицю, це я.
– Ви самi?
Байда згадав про таемного вiдвiдувача й насторожено озирнувся.
– Та бiльше не видно нiкого.
Запинало знову впало на вiкно, i пiсля паузи прочинилися дверi.
– Заходьте. – Вiн прошепотiв це ледь чутно, i Гордiй Байда вiд цього пройнявся таемничим настроем.
У маленькiй, повнiй цигаркового диму кiмнатi каганець стояв пiд стiльцем, а довкола кривого столу i на лавi в сутiнках сидiли Василь Моренко, Гнат Убогий, Семен Сухий, десятник iз восьмого номера, його звали Омеляном, та ще Власов iз Платонiвки з гармонiею на колiнах i затушкана в теплу хустку Маруся. Бiля лiжка, де залишалося три кроки вiльного мiсця, ходив у потертiй шкiрянiй куртцi Максим Мостовий.
Гордiй Байда вiд такоi зустрiчi знiтився i, затуливши собою дверi, далi не рухався.
– Ти лягавого за собою не привiв? – спитав Убогий, наставляючи до вiкна вухо.
– Оглядався, так не видно було. До мене теж унадилась якась чортяка. Я вам не заважаю?
– Сiдай, – сказав Мостовий. – Що чувати про Клима?
– Давно вже не мав звiсточки. Може, ти що чув?
– Чув. Живий, здоровий i недалеко. Пiд Белгородом. Червона армiя, товаришi, готуеться Украiну визволяти.
– От дякую тобi, що сказав, а то люди питають, де нашi? А я й сам не знаю. Та ще хтось пускае чутки, що нiякоi нашоi армii немае, розбiглась, а правителi повтiкали до Москви.
– Брехня! Так i кажи всiм: Тимчасовий робiтничо-селянський уряд Украiни не розбiгся, а продовжуе працювати в Курську. І Артем наш там. Гадаете, повстання, якi вибухали й вибухають на Вкраiнi, i всi страйки отак самi по собi виникають? Усе це треба було органiзувати, а потiм i керувати. Ми не хвалимось, нiмецькi газети самi пишуть, що громадянська вiйна на Украiнi набирае форм добре органiзованоi партизанськоi вiйни. А «Киевская мысль» так та просто пальцями на нас указуе – по селах, каже, розбрелися бiльшовики, якi агiтують селян. Правда, агiтують. Усе це органiзовуе наш уряд i Центральне бюро комунiстичних органiзацiй на окупованiй землi. А тепер готують до наступу i Червону армiю.
– А з нiмцями ж як? – запитав Гнат Убогий. – Кажуть, що в Нiмеччинi теж революцiя почалась.
– Це факт. Революцiя в Нiмеччинi – це значить кiнець окупацii! Але в цих частинах, що душили Украiну, не дуже щось радiють з революцii. У солдатськi Ради пролiзли офiцери. Кажуть, що не будуть уже втручатись у вiйну нашу з гетьманом, виiдуть до Нiмеччини, але щоб iх пропустили iз зброею.
– А навiщо тепер iм зброя?
– Зрозумiло навiщо. Душити свою революцiю!
– Чорта пухлого! – вигукнув Власов i натиснув на перламутровий гудзик. Гармонiя пронизливо писнула. Побачивши невдоволену гримасу, з якою на нього зиркнув Мостовий, Власов поклав гармонiю на ослiн.
Гордiй Байда слухав Мостового з широко вiдкритими очима. Той же тобi Троян! Чи вони всi такi головатi – бiльшовики? Вiн враз вiдчув, нiби й сам порозумнiшав, i вже смiливiше сказав:
– Нi, оружними цих душителiв випускати не можна.
– Малувато в нас зброi на таке дiло, – сказав Гнат Убогий.
На весь загiн самоохорони, що був створений ще пiд час першого страйку, було тiльки п'ять гвинтiвок i три револьвери. Командував загоном Василь Моренко.
– Можемо дiстати ще десять револьверiв, – сказав Мостовий. – Хто б поiхав? Тут недалеко.
– Щоб не кинулось нiкому в вiчi, Гордiевi треба з'iздити, – сказав Семен Сухий. – Раз ми вирiшили прийняти його до партii, то оце й буде йому партiйне доручення.
– Що ти на це скажеш, Гордiю?
У Гордiя Байди аж залоскотало в грудях. Стiни землянки нiби розсунулись, i вiн побачив перед собою усе селище, всю краiну, уярмлену нiмцями, гайдамаками; а напружать сили Артем, Троян, Мостовий, Сухий i вiн з ними – i ярмо затрiщить, полетять шкереберть i кайзери, i гетьмани. Пiддай, Гордiю!
– Давай, – сказав вiн враз голосно, – давай! Раз хочуть задушити революцiю, поiду, куди скажете, голими руками буду душити буржуiв. А що повiрили старому, за це спасибi!
– Може б, ти взявся й загоном командувати? А то Василь необучений, та й важко йому з ногою!
– Коли доручаете, буду. Унтер-офiцером служив. А зброю вiд нiмцiв одiб'емо. Я вже надумав як.
– Ану скажи!
– Засiдку на шляху треба зробити. Гвинтiвки будуть на заднiх пiдводах. Треба тiльки щось придумати, щоб iх вiдiрвати вiд обозу. Тодi голими руками можна буде взяти.
– Щось дуже просто в тебе виходить, – сказав Мостовий. – Нiмцi не такi дурнi, щоб розвiсити вуха. Ще хоч би кулемет був.
– І кулемет зробимо. Раз сил у нас малувато, треба на хитрощi пускатись. Коли тiльки це буде?
– Про день виiзду нiмецькоi залоги не тяжко буде довiдатись.
– А я можу ще списiв наробити, – сказав Гриць Духота. – У дев'ятсот п'ятому роцi на Вiровськiй руднi теж, кажуть, не вистачало зброi, так що робiтники придумали? Наробили собi залiзних списiв! І ми можемо зробити i – в штики на нiмця!
– Обдумайте, товаришi. А то зброю чи вiдiб'емо, чи нi, а людей можемо загубити. Припоручимо це товаришевi Байдi. Згода? Може, мене не буде, Гордiю, тодi з Гнатом порадься. А зараз послухаемо Марусю.
Маруся здригнулась. Вона сидiла запишавшись, з червоними вiд хвилювання щоками. А коли в ii бiк зиркав гострими очима Мостовий, вона, як i iншi, упокорено нiяковiла.
Їй було доручено органiзувати допомогу родинам червоногвардiйцiв. Робилось це пiд виглядом допомоги солдаткам. Розповiдаючи, як вона збирала кошти, одежу, борошно, Маруся з натугою пiдшукувала потрiбнi слова i соромливо червонiла, а коли вимовила, двiчi спiткнувшись, слово «пролетарiат», i зовсiм знiяковiла.
– Ти сама це робила? – запитав ii Мостовий.
– Дiвчата з вiдкатки допомагали. Ранiше i заiкатись не можна було, на смiх знiмали, а тепер самi бiгають, щоб якусь роботу давала.
– А на страйк пристануть?
Маруся кивнула головою.
– Ти ще серед платонiвських дiвчат попрацюй. А то вони осторонь тримаються, думають, що коли живуть по хатах пiд солом'яною стрiхою, то шахта iх не обходить. І шахти нашi, i земля наша. Народ один, i ворог у нас один – капiтал. На цьому, товаришi, можна й закiнчити!
Присутнi повставали з мiсць, почали розминати пересадженi ноги, а Власов обережно пробiгся по голосниках.
– А що ще я в тебе хотiв спитати, – сказав Байда. – Про товариша Трояна нiчого не чув? Пам'ятаеш, разом з тобою в тюрмi сидiв?
Мостовий наморщив чоло, нiби пригадував, потiм глибоко зiтхнув:
– Повiсили, катюги, Трояна.
– Повiсили? – У Байди аж витяглось обличчя.
– Там же, у дворi тюрми. От був комунiст, Гордiю! Таких небагато на свiтi.
Присутнi поодинцi, насунувши на очi кепки, залишали землянку. Байда все ще стояв серед кiмнати, як громом прибитий. Мостовий торкнув його за лiкоть:
– Повертай до збойки i зачекай – поговоримо, а за вчорашнiй вечiр пробач. Не мiг прийти.
По соннiй вулицi дзвiнко заголосило на всi голосники «страданiе». Гордiй Байда пiшов у протилежний бiк i зупинився пiд акацiею. Вiн хвилювався, як людина, що ступила на тонкий лiд над глибокою водою. До другого берега далеко, а лiд трiщить пiд ногами. Вiдповiдальнiсть, яку на нього щойно поклав пiдпiльний комiтет, наповнювала свiт новим змiстом. Тепер йому хотiлось говорити й говорити, розкрити свое заскорузле серце, в якому осiло стiльки затамованих образ.
Попiд парканом тихою ходою наблизився Мостовий. Із темноти вирiзнялось одне тiльки обличчя. Байда вiддiлився вiд акацii й пiшов поруч з ним.
– Ну, Максиме, раз мене зробили командиром, дiстану зброi, усю шахту оборужимо.
– Тихше!
У нiчнiй тишi за iх спиною хруснула суха гiлка. Вони озирнулись i проти свiтла комендатури ясно побачили контур якоiсь людини, що, ховаючись, припала до стовбура акацii.
– Лягавий, – прошепотiв Максим. – Засипались…
У Байди вiйнуло холодом поза спиною.
– А може…
– Лягавий, вислiдили-таки. Тепер провалять i цю квартиру. – Вiн говорив бiля самого вуха, спокiйно, нiби помiтив ревнивого парубка з колякою, а не шпика.
– Іди й балакай, а я почекаю на нього.
– Та я кулаком його…
– Тихше. Є в тебе хустка? Заткнеш рот.
Сам Мостовий скинув iз себе шкiряну куртку i лiг тут же в рiвчак. Гордiй Байда пiдвищив голос i, нiби щось допитуючись, почовгав далi. Проти темного неба iх не можна було бачити, тодi як у протилежний бiк усi речi вимальовувалися чiткими контурами з золотим бережком.
Таемнича тiнь, зачувши попереду кроки, вiддiлилася вiд акацii, перебiгла до похиленого стояка бiля ворiт, потiм попiд парканом, скрадаючись у темрявi, почала назирцi посуватись за Байдою. Мостовий вискочив iз рiвчака, коли тiнь проминула його, i одним стрибком накинув невiдомому куртку на голову. Для того це було так несподiвано, що вiн не встиг навiть крикнути. Гордiй Байда, здавивши його за горло, запхав йому в рот хустку. Ремiнцем Мостовий за спиною зв'язав руки.
– Бери його за ноги.
– І куди?
– У шурф гада!
Почувши це, спiйманий упав на землю i зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потiм затиснув пiд пахву i тюпцем побiг на пустир.
У бур'янах за висiлком iз рота невiдомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, i вiн раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерiлий вiд несподiванки, кинув невiдомого на землю i вдарив по головi кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своiми пальцями:
– Пошукай затичку!
Гадаючи, що вона десь пiд курткою, Гордiй Байда здер ii з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкiреними зубами. Задихаючись без повiтря, невiдомий пiдкидався, бив ногами об землю i, мов вуж, в'юнився пiд руками Мостового.
Крик iз степу, мабуть, долетiв до комендатури, бо звiдти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордiй Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невiдомий враз затих, востанне здригнувся i витягся.
– Тiкаймо!
Гордiй Байда ще раз занiс над прибитою до землi головою свiй важкий кулак i зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.
Із селища чулося поспiшне тупотiння.
– Тiкаймо! – крикнув Мостовий.
Вони побiгли в степ i хутко зникли в темрявi осiнньоi ночi.
Додому
Вчинивши несподiване вбивство, Гордiй Байда до самого ранку не стулив очей. Всю нiч вiн переборював у собi нестерпуче бажання вернутися до своеi жертви i ще зазирнути iй у спотворене корчами обличчя, що видалося нiби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима i кидало то в жар, то в холод. Вiн уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони нi в чому не повинну людину, яка тепер нiколи не дасть йому спокою.
Лякаючись самотностi, ледве дочекавшись свiтанку, Байда з прихованою надiею розбудив Ілька:
– Ти вчора бачив своiх хлопцiв?
Потривожений ранiше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима i довго не мiг зрозумiти.
– Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?
– Ну то що?
Знервований Гордiй Байда не мiг уже володiти собою i пiдвищив голос:
– Я тебе питаю – бачив?
З хатини визирнула злякана Харита.
– Я сама, я сама. Вставай, синку.
