скачать книгу бесплатно
– Так ви, може, й товариша Мостового знаете?
– А чого б же не знати. Оце ж при ньому i взяли мене.
– Живий Мостовий? Чуете, товаришi, брехня, що пiдстрелили товариша Мостового. Ось товариш каже – бачив. Мостовий сидiв у нашiй камерi. Коли ви його бачили?
– На тому тижнi. Саме заворушка на шахтi почалась. Новий закон вивiсили, щоб дванадцять годин працювати, ну, шахтар, звичайно, збунтувався, а тут Максим – здрастуйте! Прямо в саму пащу гайдамакам. Визвольна вiйна, каже, починаеться! Думаете, впiймали?
– Йому тепер попадатися – значить, просто на шибеницю. Вiн тут тюремщикiв до сказу доводив. Як не катували – нiкого не видав. Усе допитувались, скiльки на шахтi комунiстiв, хто вони, де вони.
– А де ж iм бути? Пiшли в Червону гвардiю.
– А Мостового не вберегли. У вас там на шахтi не густо комунiстiв, Гливкий i Клим Байда, кажуть, з Червоною гвардiею пiшли. Знали такого Клима Байду? Розумний хлопець.
– Та трошки знав, – збентежено вiдказав Гордiй. – Тiльки, виходить, не зовсiм.
– А вас як звати?
– Байда! – вiдрубав вiн, враз вiдчувши гордiсть за сина.
Тепер збентежився Троян. До них пробирався, витягнувши худу шию, цибатий парубiйко. Троян непомiтно штовхнув Байду колiном.
– Однофамiлець, чи як? – І знову штовхнув колiном.
Припустився раз Гордiй дурницi з сином, нiчого грiха таiти – сплохував, але вдруге вiн не вiдмовиться вiд сина. Люди вихваляють, так нехай знають, хто його батько. Тiльки чого цей Троян моргае? – Вiн зирнув на цибатого парубiйка, його сухе обличчя з тонкими губами не сподобалось Байдi, i вiн сказав ухильно:
– Та в нас Байдами цiлий куток заселений.
– А я гадав, ви щось за Клима знаете, – сказав цибатий. – Я тут, у Катеринославi, з ним познайомився. Вiн приiздив на конференцiю делегатом вiд вас, пам'ятаете?
Байда хотiв уже сказати: «Бач, а вiд батька й потаiвся!», але знову Троянова нога наступила на чобiт. «Може, такий, що винюхуе?» І вiн уже сердито вiдказав:
– Наше дiло вугiлля довбати.
За тиждень Гордiй Байда зовсiм уже звик до свого становища. Цибатого парубка чомусь перевели до iншоi камери – i в'язнi тепер не таiлись. Так вiн довiдався, що Троян – учитель iз Запорiжжя i був «того ж духу, що й Мостовий», комунiст, а взяли на мiтингу. Карбований збурював шахтарiв на страйк. Вiн не був партiйним, але в суперечках завжди тримав руку Трояна. Той, що мав руки слюсаря, таки й був слюсарем iз луганського заводу, прозивався Косов. Теж комунiст i воював у Першому соцiалiстичному загонi, який органiзував Клим Ворошилов. Кажуть, робiтник iз того ж заводу. Косов попався нiмцям iз зброею в руках. Тепер на нього чекала, мабуть, шибениця, але вiн був життерадiсний, хоч пiсля кожного допиту повертався з новими синяками. Дядька Пилипа iз Чаплiiв посадили за те, що виступав на сходцi селян за резолюцiю, щоб не давати Центральнiй Радi хлiба.
– А навiщо Радi хлiб? – здивувався Гордiй Байда, який давно вiдiрвався вiд села.
У розмову втрутився Троян:
– Як – навiщо? А чим платити нiмцям за те, що допомагають добродiям з Центральноi Ради душити революцiю? Треба ж, як домовились, одного хлiба дати шiстдесят тисяч пудiв та рогатоi худоби бiля трьох мiльйонiв пудiв.
– Шутка! – сказав дядько Пилип. – Три мiльйони! Сам не iж, а iм вiддай. І лiсу ще, читали, – триста вагонiв. Тут сушиш голову, де б його хоч на крокви дiстати. Або узяти хоч шкiру. Тут не знаеш, як тi чоботи справити, а iм вiддай аж сто п'ятдесят тисяч шкур.
– Та ще додайте – рiзноi руди та залiза мiльйони пудiв.
– А ти, дядьку, кiлочками плiши. Ну я й виступив перед народом: «Не давайте хлiба панам з Центральноi Ради!»
Серед в'язнiв був i партизан iз Сновського революцiйного загону, що його органiзував iз залiзничникiв Микола Щорс. Кремезного вагаря звали Михайло Дрозд. Вiн все ще носив солдатську сiру шинелю, в якiй просидiв два роки в окопах. Саме оповiдання Дрозда найбiльше полюбляв слухати Гордiй Байда.
– А так не приймають? – допитувався вiн.
– Паршива вiвця всю отару перепортить. Нi, у нас строго на цей щот: хочеш бути партизаном – склади клятву: перше – безумовно коритися виборному начальниковi. Друге – не ремствуючи виконувати наряди i службу: не крути носом, хоч i не подобаеться. Трете – не ставити жодних вимог, бо все, що можна зробити, i без тебе зроблять. Четверте – не вживати нiчого спиртного. Боже сохрани! Нап'еться, а через нього весь загiн може в бiду потрапити. А за грабунки i насильство – розстрiл. Зразу. Тут тобi суд, тут тобi й розправа. Ми – народнi месники, а не найманi головорiзи.
– Добре командуе ваш Щорс. Вiн що, офiцер?
– Кажуть: «Куриця не птиця, прапорщик не офiцер».
– А що ж, на них вiйна трималась, на прапорщиках.
– Саме головне – дiло знае: ви б подивились, яка дисциплiна. Одним словом – бiльшовик! До самого Ленiна iздив.
Про Ленiна в камерi згадували часто, i у Байди склалася про нього думка як про людину, вiд одного погляду якоi царi i iх мiнiстри розбiгаються, як рудi мишi.
– Строгий?
– Товариш Ленiн? Командир каже, тiльки з батьком рiдним можна так побалакати (у Байди нiби шпичками закололо щоки). Цiкавився, який настрiй серед робiтникiв, як живуть селяни.
– Значить, наш, – сказав Байда, – коли не забувае про робiтника.
– І про мужика думае, – вставив дядько Пилип. – Чому? Бо мужик завжди правдi вiрний, вiн не жмикрут.
Троян, мабуть, теж прислухався до розмови, хоч i сидiв осторонь, бо обернувся й сказав:
– Правильно, дядьку Пилипе! Панам та iх пiдголоскам, – i вiн кивнув у куток, де сидiв лисенький чоловiчок, на прiзвище Попсуй, – iм би дуже хотiлося, щоб однi до лiса, а другi до бiса.
– Зi слiпим дороги не знайдеш, – вiдказав Попсуй. – Це не нами вигадано.
Попсуй був у пенсне, з гостренькою борiдкою, з кругленьким черевцем. Йому носили щодня передачки, якi вiн, вiдвертаючись у куток, намагався сам з'iсти все до крихти. Коли всi iншi потрапили до в'язницi за опiр нiмецьким окупантам i Центральнiй Радi, то Попсуй опинився за гратами за якусь махiнацiю в судi, де вiн виступав як адвокат. Але Попсуй вважав, що й вiн «жертва» революцii. Вiн говорив так красномовно, що залюбки його слухали, але коли заходила мова про Жовтневу революцiю, Троян завжди заганяв його на слизьке.
Байда спочатку навiть не розумiв, чого вони сперечаються – обидва проти царя, обидва за революцiю, а сперечаються. Одне тiльки iх рiзнило: в словах Трояна завжди чулась зненависть до панiв, до експлуататорiв, а Попсуй усе серединка на половинку. А коли ще й дядько Пилип пiсля одноi такоi суперечки сказав, кивнувши на Попсуя: «Сказано, пан: iсть мужицький хлiб, а мужика нi в що не ставить!» – Байдi стало зрозумiло, що не одним вони миром мазанi.
З того часу Байда перестав слухати розказнi Попсуя i завжди тримав руку Трояна. Якось Троян одержав з волi записку в цигарках i враз визвiрився на Попсуя:
– От до чого довела ваша заяча полiтика: гетьман уже вiдновлюе власнiсть на землю, фабрики й заводи знову повертае хазяям.
– Я його не обирав, гетьмана!
– Так потакав.
– Тепер вони так прикрутять, що й на печi нiхто не всидить, – сказав дядько Пилип.
– Попсуi всидять, – кивнув Косов. – Меншовики й до гетьмана присусiдяться.
– Я комiсарiв не потребую! – враз заверещав Попсуй. – Може, гадаете, що це Луганський загiн?
Косов зблiд. Саме про його комiсарювання в загонi й допитувався слiдчий. Знало про це лише кiлька чоловiк у камерi. Вiн стиснув кулаки й кинувся до Попсуя, але мiж ними став Троян:
– Чекай, Косов. Винюхав, значить?
– Не ваша справа! Я не бажаю з вами балакати, я, я… – i вiн затарабанив у дверi.
Але в очко визвiрився вартовий i загрозливо гаркнув:
– Вiдiйди, шпана!
– Як вiн зразу його впiзнав! – зареготав Карбований.
Того ж вечора Попсуя викликали на допит. За пiвгодини вiн повернувся, i, намагаючись нiкому не дивитися в очi, зiбрав своi речi, i, навiть нi з ким не попрощавшись, пiшов. Серед ночi викликали слюсаря Косова. Назад вiн уже не повернувся. В камерi не спали до самого ранку. Троян ходив зосереджений, з мiцно стиснутими губами, а коли побачив, що всi перейнялись якимось страхом, з докором сказав:
– Без жертв, товаришi, не обiйдемось. На те боротьба. Тепер самi побачили, як попсуi продають революцiю. Ідiть-но сюди, будемо газету читати, а потiм скажу, як вона потрапила до нас.
Розгорнувши газету, Троян вдоволено вигукнув:
– Ну от, я ж казав, що народ не буде ходити в нiмецькому ярмi. Забастували залiзничники! Це ж яка допомога селянам! Нiмцi тепер не зможуть вивозити хлiб, перекидати вiйська для придушення повстань. От вам, товаришi, плоди нашоi агiтацii. А тепер ще треба, щоб шахти стали. Чуете, товаришi шахтарi? Та проти такоi сили не те що триста тисяч окупантiв, а й удвое бiльше нiчого не вдiють! Навiть коли й зламають страйк залiзничникiв, усе одно паровози без вугiлля не поiдуть. А не поiдуть паровози – не вивезуть хлiба, лiсу, руди. От як одне за друге чiпляеться.
А через кiлька днiв по тому в камерi з'явилися i залiзничники. Один був машинiст, другий – слюсар iз депо, а третiй – мастильник. Їх зустрiли як героiв.
– Держитесь, товаришi?
– Забастовка росте?
– Всi вже залiзницi Украiни стали! – сказав машинiст.
– Ура! ура! – закричали в'язнi.
– Качати залiзничникiв!
Дехто взявся за машинiста, але вiн болiсно крякнув i сказав:
– Мене вже i без вас покачали гайдамаки, аж дихнути не можу.
– Дома взяли, чи як?
– Облаву на Чечелiвцi зробили. Бiльше тисячi робiтникiв затримали. А в нiмецького офiцера i список уже був. Декого провели пiд конвоем до паровозiв, а нас оце сюди.
– Ми тут довго не засидимось, – вставив мастильник, – нашого брата в концентрацiйнi табори вiдсилають, аж у Бiлу на Пiдляшшi.
– Що ще нового на волi? – спитав Байда.
– Де та воля, товаришу? Вся Украiна тепер стала тюрмою. А ви чи не шахтар, бува?
– Вгадав!
– Ну то вам цiкаво почути: по всьому Донбасу й Криворiжжю забастовки почались.
– Неначе пiдслухали тебе, товаришу Троян! – з захопленням вигукнув Карбований.
– Бо один центр керуе, – вiдказав Троян. – Товариш Ленiн думае не тiльки за Росiю, а за всiх трудящих.
– Це правильно, товаришу, якби не допомогли петроградськi робiтники, може б, нiмецькi окупанти вже й зламали залiзничникiв.
– Про яку допомогу кажете?
– Шкода, не захопив вiдозви.
– А я приховав, – сказав слюсар депо i витяг iз кепки клаптик паперу.
– Та ти своiми словами!
– А навiщо менi вигадувати? Нате читайте.
– Це вiд Петроградського комiтету РКП(б), – сказав Троян, взявши вiдозву до своiх рук. – Про страйк залiзничникiв. – Вiн пробiг очима першi рядки, потiм пiдвищив голос: «…Хто може, хто повинен прийти iм на допомогу? Ми, iхнi брати по боротьбi – росiйськi пролетарi i в першу чергу передовий загiн робiтникiв Росii – революцiйний пролетарiат Петрограда… Нехай кожен пiтерський робiтник, робiтниця, матрос, червоноармiець принесе свою лепту на велику справу визволення украiнських братiв, що страждають у капiталiстичному рабствi!»
– Ну, товаришi, – сказав Троян, пiднявши голову, – чули? «Брати по боротьбi – росiйськi пролетарi!» З такими братами нас нiяка сила нiколи не зламае!
Чекали на сигнал
Назад до Калинiвки Гордiй Байда повернувся, коли вже надворi стояли холоднi, прозорi днi й темнi осiннi ночi. За цей час його дружина Харита ще бiльше висохла i почорнiла. Вперше за останнi роки тепле, нiжне почуття прокинулося в його серцi:
– Покрiпись, старенька, чув, недовго вже iм верховодити. Погано ти, Ільку, матiр годував!
– А iх скiльки не годуй – однаково.
Ілько вилюднiв, поширшав у плечах, ще бiльше став з обличчя подiбний до Клима, але вiд батькових очей не заховалась i рiзниця. Уже третiй мiсяць вiн працював за коногона i тепер на кожному кроцi словами й рухами, не завжди чемними, намагався копiювати найбiльших шибайголiв iз коногонiв.
– А в нас пiшла чутка, що вас уже копнули.
Ілько сказав це цiлком байдуже i так же байдуже чвиркнув крiзь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, вiдчувши докiрливий чоловiкiв погляд, глибоко зiтхнула:
– Як з цепу хлопець зiрвався.
– Щось ти, дивлюсь я, вiд рук вiдбився, Ільку. Хто це тебе просвiщае?
Ілько пхекнув i взявся за шапку:
– Став би я просвiщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.
– У кого це – в нас?
Ілько хотiв сказати: «В анархiстiв!», але Гарасько наказав йому мовчати, що е така «партiя» на шахтi, i вiн тiльки буркнув «у нас» i замовк.
– Може, в тебе з Гараськом? Ти й досi водишся з цим гицлем? У Гараська звiсно яка програма – байдики бити. Ото його програма.
Гордiй Байда за п'ять мiсяцiв сидiння у в'язницi мав час i нагоду наслухатися про партii та програми i згадав, як Клим теж про партii говорив:
– Чуеш, Харито, про Клима i в тюрмi не раз менi казали – на великого чоловiка росте. Розумний хлопець. – І з гордiстю подумав, що й сам би тепер мiг де в чiм повчити Клима з полiтики.
Ранiше Байда не звертав жодноi уваги на дiтей, хiба, розчулений горiлкою, на пiсенний лад пускав сльозу: «Сини моi, соколи». Тверезим вiн мiркував iнакше: «Якось повиростають, адже ми виросли». Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприемно, навiть боляче. Вiдчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди i без його, батьковоi, допомоги, навiть бiльше, переборовши батькову впертiсть, що тепер шпичками штрикала його совiсть, Гордiй Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революцii, не одну нiч, сидячи у в'язницi, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько мiг колись сказати, що батько напугав його на розум. «Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ільковi шлях ясний. Подякують люди Климовi, подякують Ільковi, не забудуть i батька iхнього». Розбещений за його вiдсутнiсть, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сiрих очах пiд навислими стрiхами кошлатих брiв проступила скорбота.
