скачать книгу бесплатно
– Хоч би почекала до ночi, – обiзвався Семен Сухий.
– Коли б ще не по вибiй.
– Мiцнiше крiпи, Трохиме, – кинув уже до Задоi Гирич.
– Це все одно, що сiрнички. – І Задоя загнав ще одну пiдпiрку пiд обапiл.
– Ну й шар попався!
– Ге, ге, ге!
– Як залiзо.
– Ге, ге!
– Третiй зубок мiняю.
– Ге!
– Тут i за шiсть нахекаешся, не те що за дванадцять.
– Ге, ге!
– А в мене пiдпiрки пiд руками ламаються. Куди там iм удержати, сама сосна.
– Га, га, га!
Ударiв над головою вже не було чути, i Ілько заспокоiвся. Проте за другим разом, вилiзши з санками на штрек, вiн таемниче сповiстив Гараська:
– Стеля сiдае.
– А я що тобi казав! Ото дивися – не засни. А то одного разу – у цiй же лавi було – саночник сiв бiля санок, опустив голову на груди i заснув, а тут лава почала сiдати. Спить вiн i не чуе. Лава все нижче, все нижче, i вiн собi хилиться нижче. А це враз – тiльки бух! Так i загнало йому голову в ноги. Як складаний ножик, закрило. Кинулися вибiйники саночника рятувати, куди там: лава лягае, як снiг серед зими. Вони тiкати, а вона за ними, просто по п'ятах, як хвиля, так i котиться.
Ілько знову зникае в чорнiй дiрцi. Вiн тягне назад по ходку своi незграбнi санки i то заплющуе, то розплющуе очi, щоб перевiрити, чи не хочеться йому спати. Зараз якраз сiдае лава. Може, i з ним таке трапиться, як з тим саночником? Тiльки подумав про це, як враз позiхнув i втяг у себе весь кiпоть вiд лампочки, що чадила йому пiд самим носом. Од чаду голова зробилася важкою, а все тiло нiби втратило силу й обважнiло. Вiдвернувшись вiд лампочки, вiн знову позiхнув, клiпнув очима й вiдчув, що йому дiйсно хочеться спати. Ілько навiть зупинився. Справдi, хочеться спати! Хоч би на хвилинку притулитися до чого-небудь головою i задрiмати. Тiльки трошки. Може, це наслав на нього Гарасько таке? Ілько хитае головою, нiби хоче струсити з неi сон, але по тiлу розходиться млосна втома, i очi злипаються, немов намазанi клеем.
Можливо, Ілько й не переборов би цiеi солодкоi спокуси, вiн уже навiть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землi загув новий вибух. Пiдпiрки затрiщали, нiби дубовi дрова на вогнi. Із стелi закапала вода. Проте вибiйники колупали стiну, як i ранiше, а Задоя плiшив складенi гармошкою цямрини. Вiн весь лиснiв вiд поту i вже не лазив, а качався котком.
Ілько знову вилазить iз нори на штрек. Гарасько куняе на вугiллi.
– Чого ти все спиш?
– Порожняку немае.
– А я вже нi нiг, нi рук не чую. Сказилася б така робота. – І вiн з гуркотом перекидае санки аж пiд самий стояк.
– А ти обережнiше. Один коногон так зачепив вагончиком крiплення, а за ним друге. Так воно як пiшло валитись, як пiшло, сажнiв три стелi так i рухнуло йому на голову. Кiнь, конешно, тiльки квакнув, а коногон попав пiд вагон.
– І задавило?
– Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав мiж вагончиком i нахиленими стояками i сидить, як у куренi. Чуе, стукають по путях: «Живий?» – «Живий», – вiдповiдае. «Зараз вiдкопаемо!» Вiн сидить i чекае. Знову стукають.
«Живий?» – «Живий», – вiдповiдае. «Зараз вiдкопаемо!» Вiн сидить собi й чекае. Уже й iсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» – «Живий», – вiдповiдае, i вже, знаеш, так, по-нашому, по-шахтарському. «Зараз вiдкопаемо!» Разiв десять отак i вiдповiдав, а потiм замовк. Стукають – мовчить, кличуть – мовчить.
– Ще б довше мнихались.
– Чекай. Тривогу зняли, скорiше копати. Розкопали. До нього, аж вiн…
– Давно мертвий!
– Хропе, аж земля iз стелi сиплеться.
Гарасько шморгае носом i, приставивши до рота долонi, кричить у штрек:
– Давай порожняк, порожняк давай!
Із темряви вогкого штреку, де тлiе жовта цятка, долiтають хрипкi то лагiднi, то сердитi вигуки.
– Вороч!
У вiдповiдь чути удари копит об стальнi рейки i лунке брязкання вагончикiв.
– Чуть дай. Чуть дай, ну!
Западае тиша. Не чути навiть шереху. Коногон чекае i раптом вибухае майстерною лайкою:
– …Чуть дай!
Цей пiднесений, насичений волею i каскадом динамiчних слiв вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата вiйськова команда. Вагончики здригаються, i партiя посуваеться вперед, посуваеться не бiльше, як того хотiв коногон. Потiм вагончики починають гуркотiти густим металевим басом, iх покривае в'iдливий степовий посвист, i партiя мчить у чорних тунелях до бремсберга.
Гарасько чухае свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгае носом i йде по вагончик.
– Ex, жисть-жестянка! – лаеться, слово в слово повторюючи коногона.
Ільковi ця «жисть» теж починае не подобатись. На колiнах не було вже живого мiсця. Руки вкрилися виразками. Вiн уже ледь тяг порожнi санки, впирався тiльки пальцями нiг, падав на лiктi, але вiд цього санки ставали ще важчими, а тiло болiло ще бiльше. У вибоi, на купi вугiлля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля i з одвислим волом. Кругловидий десятник сидiв, як сова, i важко вiдсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:
– Стомився, сердешний. Чого ото очi витрiщив?
– Душу витрiщиш, не те що очi.
– Ти про що?
– Уже одного немае.
Занесенi для ударiв кайла застигли в повiтрi.
– Кажи толком.
– Видали на-гора в лантусi.
– Кого?
– Хабiбулу. А сам винен. Тiльки почали палити бурки, а його, косоокого, й пiднесла чортяка. Нехрист голомозий!
– А ти, звичайно, караульних не поставив?
– Настачиш тих караульних.
– Кишенi хазяям набиваете! – Ілько побачив, як закипае батько. – А шахтар нехай гине? Тодi ще й «сам винен». Геть з вугiлля!
Десятник пхекнув i, погойдуючи пiдвiшеною на шиi лампочкою, полiз на штрек.
– Посiпаки чортовi! – кинув услiд Семен Сухий. – «Сам винен!» А оце, що без повiтря задихаемося, теж самi виннi?
– Чи було коли, щоб хазяi були виннi? Ну почекайте, знайдемо тодi винних!
Гордiй Байда спересердя загнав кайло у вугiлля по саме кайловище. У Ілька вiд десятникових слiв похололо всерединi. Страх скував руки й ноги, на якi вiн i без того вже не мiг спиратися. Шпаркий пiт заливав йому очi, а вибiйники, зцiпивши зуби, ще скаженiше кидалися на вугiлля. І воно цiлими брилами обвалювалося на пiд.
– Повертайся, повертайся, хлопче! – пiдганяв Гирич. – Вугiлля вже нiкуди вiдгортати.
– Ще засипле. – Семен Сухий наставив вухо. – Бач, пiдкрадаеться як.
Пiдпiрки лускали й кололись. Вiд них уже вiдлiтали трiски, а на кругляках пiд стелею виростали бiлi качани iз розчавленоi сосни.
Вибраний «стовп» сiдав.
Гордiй Байда декiлька разiв уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тодi вiн одкинув кайло i взявся за лопату.
– Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.
– Та я не стомився, тату! – тремтячим голосом виправдувався Ілько. Йому не хотiлося, щоб до нього ставились як до малого.
– Іди, йди на штрек, подихай трохи. А то вже й очi провалилися. До кiнця ще не скоро. Мабуть, i ми перепочинемо, хлопцi?
Ілько, радий в душi, нiби неохоче вилiз iз лямки i, мов ведмiдь, хутко порачкував до Гараська.
Гарасько на чiм свiт лаяв коногона, що той нiби погано подае порожняк, хоч вагончики стояли перед ним порожнi.
– От Митько Куций був коногон, ото так коногон. Справжнiй анархiст.
Ілько запитливо клiпае очима.
– Ну, партiя така, – пояснюе Гарасько. – Нiкого над собою не визнавав.
– А хiба його нема вже?
– Утiк до Махна, такий тоже анархiст. Цiлу армiю свою зiбрав.
– А чого ж Митьковi треба було тiкати?
– Через отого Задою пузатого. Вони раз заклались на пляшку самогону, що Митько Куций пужне iнженера Григорiя Петровича, щоб не вештався по шахтi. От одного разу Митько жене порожняк iз сходу. Дивиться, iнженер з лампочкою пiд стiночку став. Вiн вагончик тiльки хить, а iнженер пiд вагони тiльки брик. Митько до нього. «Як ви попали пiд вагон?» А iнженер молодий ще, соромно, що таке трапилося, та й каже: «Мабуть, пiдсковзнувся!» Ну, Митько, раз виграв, вимагае пляшку самогону, а Задоя тодi: «Я в совет заявлю!» А совет би зразу копнув. Ну, Митько за шапку i втiк. А тепер переказуе, що в Махна можна i поiсти, i попити. Завоюеш, примiром, город, бери що хочеш: хоч грамофон, хоч гiтару, взагалi усяке плаття. Захотiв, примiром, спати – геть хазяiна скинув, а сам на його пуховики. Пiдлататися можна по перше число. Ex, я б зараз на всi пальцi перснiв набрав, на штани леi нашив, дудочкою чоботи, остроги… Ідеш, а воно тiльки дзень, дзень. А то хiба це жисть?
Вiн шморгнув носом.
Ілько ще нiчого не чув про анархiстiв, вiн навiть не знав, чи е яка-небудь рiзниця мiж анархiстом i антихристом, й подивився на Гараська вже заздрими очима:
– А в нас така партiя е на шахтi?
Гарасько вiдкопилив губу:
– Спрашуеш! Я первий.
Тепер Ілько вiдчув себе проти Гараська вже зовсiм маленьким i запобiгливо сказав:
– А ти вгадав, що трапиться нещастя: Хабiбулу вбило. І тобi справдi приснилось?
Гарасько, певно, забув уже, що казав, i недоумкувато заклiпав сонними очима:
– Що ви всi вигадуете, нiби я тiльки сплю.
Із пiчки, важко дихаючи, вилiз Гордiй Байда. Вiн тяг за собою горою вивершенi санки.
– Я вже сам, тату, – звiвся на ноги Ілько. Вiн трохи перепочив, а догадавшись, що Гарасько брехав про сон, позбувся й неприемного страху.
– Краще допоможи Гараськовi: бачиш, не встигае. А то й сьогоднi не заробимо на хлiб. Води в тебе немае, Гараську?
Гарасько стояв пiд стiнкою. Пiд ним у рiвчаку, чути було, хлюпала вода.
– Немае, дядьку Гордiю.
– І ту ото воду поганиш? Їi ж хтось питиме.
– А ви он вище.
Гордiй Байда нахилився до рiвчака, хлюпнув рукою, зiгнав iржавi осуги i припав чорними вiд сажi губами до води.
– Яка ж таки погань! – Вiн з огидою сплюнув i рукою витер рот.
Із темряви тихо виплив технiк Сивокiз:
– Ти чого тут байдикуеш? Роботи немае?
Гордiй Байда стяг на перенiсся брови:
– Ви б краще, нiж пасти нас, за свiже повiтря подбали. Люди скоро подушаться.
– Не вiзьме вас чортяка. Розпаскудили бiльшовики, так ви тепер i вигадуете.
Гордiй Байда блимнув бiлками:
