скачать книгу бесплатно
– Розпитують про нашого брата, – сказав вiн до Гната так, нiби й не було тут Байди. – Ходiмо краще з очей.
Шахтарi почали зникати в своiх землянках, i на майданi хутко залишилися тiльки цiкавi до всього дiти та крiпильник Задоя з такими, як сам. З поведiнки Гната Убогого й Семена Сухого Байда зрозумiв, що вони вже знають, як вiн вирядив сина. Байда зсутулився, нiби йому поклали на плечi ношу, i собi потяг до землянки.
За першим роз'iздом у Калинiвку вступив авангард, спiваючи «Deutschland, Deutschland ?ber alles!». Попереду iхала тачанка з кулеметом, а позаду – з мортиркою. Залишивши варту на телефоннiй станцii, авангард пiдтюпцем поскакав на схiд. Потiм приiхали квартир'ери i пописали крейдою на кожних дверях якiсь незрозумiлi слова. Заглянувши в землянку до Гордiя Байди i побачивши вогкi стiни, мокру долiвку, вигнуту стелю i одне каламутне вiконце над самою землею, квартир'ери скривилися й пiшли, нiчого не написавши на дверях. Гордiй Байда спочатку злякався iхньоi появи, а тепер образився з такого зневажливого ставлення i провiв товстозадих солдатiв сердитим поглядом.
– Думали, у нас хороми. Хазяiновi пхекай, а не менi!
Кайзеровi полки в сiрих френчах, зелених касках або м'яких кашкетах iз значком, схожим на куряче око, iшли через Калинiвку до пiзнього вечора. Вiд iх розмiреноi ходи i важких кованих возiв у землянках трiскалися стелi й деренчали благенькi шибки. Вслухаючись у розмiренi кроки полкiв, хто з задоволенням, а хто з сумом приходив до висновку, що загони червоних повернуться назад, мабуть, не скоро. Гордiй Байда сидiв проти вiконця. Перед його очима безперестанку плелося мереживо iз нiг, колiс i кiнських копит. Ілько десь ловив гав на вулицi, а Харита зовсiм нечутно, мов тiнь, снувала по хатi. Проте, навiть не озираючись, вiн вiдчував докiрливий погляд ii вицвiлих очей. І, виправдуючись, сказав сердито:
– Що я – ворог своiй дитинi? Але перед ким вони цапа стають? Перед нiмцями? У мене вже в очах рябiе вiд самих тiльки шпиць. А сидiв би дома, нiхто б i не чiпав.
Затуркана Харита не смiла мати своеi думки, вона навiть плакати не смiла, щоб не дратувати чоловiка, а тiльки зiтхала, пiдперши долонею щоку. Може, й не чiпатимуть, хiба вона знае.
Але ще того дня з одним полком привели гурт пов'язаних хлопцiв iз сусiднiх рудень. Вони були босi, роздягнутi, з червоними плямами на сорочках. Солдати, що з широкими багнетами на рушницях оточували iх, щось сердито джерготiли. Потiм з вдоволеною посмiшкою гукнули до натовпу:
– Большевiк капут!
Осторонь, намагаючись не привернути до себе уваги, топталися жiнки в драних спiдницях i поодинокi чоловiки. Вони дивилися на пов'язаних очима, сповненими жалю й страху.
Зовсiм iнший настрiй вiдбивали очi пiд капелюшками.
Марiя Іванiвна, дружина технiка Сивокоза, колишнього офiцера, не вмiла розбиратися у вiйськових рангах i з пiдкресленою грайливою посмiшкою зупинялася на тих, у кого було найбiльше бурульок i цяток на френчi. Їi щоки спалахували рум'янцем i зрадливо видавали приховане почуття. Несподiвано ii погляд зiткнувся з поглядом, не схожим на iншi. Робiтник iз зв'язаними за спиною руками дивився просто на неi i глузливо кривив своi покусанi губи. Страх остудив Марii Іванiвнi кров. Вона з витягнутим обличчям штовхнула свою подругу. Тепер уже вони обидвi не знали, куди подiтися вiд цього пронизливого, глузливого погляду. Марiя Іванiвна почервонiла по самi вуха, а ii подруга враз наiжачилась i, втративши всю грайливiсть, з перекривленим обличчям прохрипiла:
– У, мурло!
Гордiй Байда стояв збоку. Пов'язанi робiтники були, мабуть, з тих, що позалишалися дома, певнi, що iх не зачеплять. Такоi ж думки ще вчора був i вiн. Знову заворушилося почуття гризоти, але тепер його починав брати вже й страх.
Байда перехопив погляд зв'язаного робiтника.
«Той же тобi Клим, – уже спiвчутливо подумав вiн. – Шахтарська кров. Вiд одного погляду бариньок морозом обсипае».
Марiя Іванiвна зi своею подругою пiшли додому роздратованi, зi сполошеною радiстю, а пов'язаних шахтарiв погнали далi по вкритому курявою шляху. Байда теж попростував вулицею. Вiн iшов, сповнений неприемного почуття, без будь-якоi мети. На розi завулка стояв солдат у касцi, мабуть, чогось шукаючи, вiн озирався довкола.
Попереду Байди поспiшав кудись Василь Моренко, коногон, молодий ще хлопець. Солдат щось заджерготiв до нього. Той, не розумiючи нiчого, знизав плечима. Солдат уже роздратовано викрикнув якесь слово. Василь Моренко махнув рукою i, рушивши далi, кинув:
– Не знаю!
Солдат враз оскаженiв i схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:
– Большевiк, большевiк! – i погнався за хлопцем.
Потiм у завулку пролунав пострiл, а за ним – короткий переполошений крик хлопця.
Байда спочатку нiчого не зрозумiв. Вiн хотiв i собi повернути в завулок, але пострiл прибив його, як грiм, а Василiв крик i зовсiм настрашив.
– Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, – говорив вiн, прийшовши захеканий додому, – нi за що! «Большевiк, большевiк» – i вже стрiляти!
Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очi.
– І собi десь набiгае лиха. Може б, ти до крамницi заглянув.
Ілько мiг бути бiля крамницi, де, не маючи iншого пристановища, завжди топталися шахтарi. Згадавши про крамницю, Харита несмiливо сказала:
– Подейкують, що нiмцi красного товару привезуть.
– Мабуть, усього навезуть, аби тiльки ребра витримали. «Большевiк, большевiк!» – i стрiляе. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобi не написано. Це так i в мене мiг стрельнути.
– А ти сиди в хатi.
– Клим таки правду казав: «Легше в двiр не пускати, нiж з двору виганяти». Пiду послухаю, що вони ще накоiли.
У Калинiвцi була тiльки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищi нiмецьке вiйсько, крамар широко вiдчинив дверi. Першим забiг солдат з обозу, посмiхнувся на весь рот i загрiб аж три шматки сала, а крамаревi тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч i не знав вартостi цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пiшла по руках шахтарiв i хутко обернулася на сiренький клаптик паперу.
– Сказано – культура, – з захопленням дивився на папiрець опецькуватий крiпильник Задоя. – Грошi i тi новенькi.
– А скiльки тут? – питали шахтарi. – Бо той солдат i про цiну не довiдався.
Задоя забiгав масними очицями, як миша пiд руками:
– Нiмець не обдурить.
– Не те що ти!
Забiг ще один солдат. Побачивши стiльки поживного, вiн аж заплямкав губами. Цей дав крамаревi вже монету з хижим орлом. Крамар i йому вдячно закивав головою, а шахтарi почали пiдкидати ii на порепаних долонях.
– Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаеш сало?
Крамар, бажаючи пiдкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:
– Кому вона тепер потрiбна?!
– Та ти вникни, дурню, що в нiй написано! Прокламацii роздаеш!
Крамар злякано й поспiшно загорнув сало в цупкi аркушi з якоiсь бухгалтерськоi книги, а газету тримало вже кiлька шахтарських рук.
– Де тут?
– Ану, читай.
Гнат Убогий, просунувши й собi голову, знайшов вiдозву Раднаркому Донецькоi республiки на першiй сторiнцi.
– Почитаемо. «Ворог бiля ворiт столицi… Революцiя кличе, революцiя вимагае – до зброi! До прапорiв! Хай у цi днi всi виконають свою повиннiсть до краю, хай раби й боягузи посоромляться зi своеi пiдлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
– Інтересна газетка.
– Чого ж ти зостався? – ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.
– Тебе не спитав! – огризнувся Убогий.
– Пожалуйста, пожалуйста, – iронiзував Варивода, обмахуючи з лисини густий пiт. Зсередини кашкета виходила пара. – Вашi ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!
– Так це про вас тут i згадують! – сказав, пiдморгуючи до гурту, Семен Сухий.
– Де? – не зрозумiвши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.
– А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
Серед шахтарiв розлiгся регiт. Штейгер злими очима обвiв присутнiх i, не знайшовши собi пiдтримки, шмигнув iз крамницi.
– Викусив!
– Аж ноги заплiтаються!
Крамар був збентежений. У нього залишилося цiеi газети ще кiлька примiрникiв.
– Та ти не ховай ii, дурню, – сказав Гнат Убогий. – Роздай нiмцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, i нiмцi не всi однаковi, прочитае й подумае, якi вони тут бажанi.
Хтось принiс звiстку, що Моренковi солдат прострелив ногу.
– Скалiчив на все життя хлопця.
Це викликало серед шахтарiв обурення: хоч би було за що!
– Оце в них така культура?
– А треба уважати нiмецького солдата, – сказав Задоя, – раз запросили.
– Ти запрошував, так i уважай, коли тобi хочеться!
Надвечiр до крамницi пiд'iхав критий брезентом грузовик, з якого визирали нiмецькi солдати в м'яких кашкетах з гудзиками посерединi.
– Везуть, везуть! – зарепетував Задоя. – А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзi.
Тим часом зайшло трое солдатiв. Вони мовчки оглянули крамницю i, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого iм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полицi засвiтили ребрами. Один iз солдатiв у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу i з посмiшкою на бiлявому обличчi сказав:
– Полюшайт фон дивiзiон.
Крамар i тепер хотiв вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсмiявся:
– Пiсля дощика в четвер!
– Не сьогоднi, так завтра привезуть, – розгублено твердив Задоя.
Увагу тих, що були в крамницi, привернув крик на вулицi. Репетував селянин на возi, запряженому сiрим жеребцем. Двое нiмецьких солдатiв, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його пiд паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах вiжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись вiд ударiв, ставав на дибки й крутив воза на мiсцi. Пiдбiг третiй солдат i схопив у своi руки вiжки.
Пiд парканом жеребця випрягли з воза, а отетерiлому селяниновi видали бiлий клаптик паперу. Папiрець, списаний олiвцем, пiшов по руках шахтарiв. Зрозумiти його змiст, крiм цифри «24» i «1918», нiхто не мiг. Але цифри визначали тiльки дати: 24 квiтня 1918 року.
– Полюшай, дядьку, фон дивiзiон! – похитав головою Гнат Убогий.
– Може, й виплатять, – уже непевно сказав Задоя.
До крамницi ввiйшов Максим Мостовий. Почувши останнi слова, вiн роздратовано сказав:
– Виплатять, тiльки не нам, а панам! Гадаете, нiмцi за одним салом прийшли на Вкраiну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».
– Щоб назад, значить?
– Ото-то ж бо й е! Пани з Центральноi Ради хочуть руками нiмецьких бiлогвардiйцiв задушити росiйську революцiю! А тодi, шахтарю, сиди знову пiд землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрi скриню геть вичистили. Але це ще б нiчого, а то вже розстрiлювати починають. У Софiiвцi, кажуть, розстрiляли без суду п'ятьох хлопцiв, що були в Червонiй гвардii.
– Ну а батькiв не трогають? – переполошено спитав Гордiй Байда.
– Не турбуйтесь, дядьку Гордiю, нiмцi знають, що ви для них не страшний. – Мостовий взяв пачку махорки i вже на порозi крамницi кинув: – Так що не ждiть, товаришi, добра, як сказав Тарас Шевченко.
– Так у дивiзii? —допитувався збентежений дядько. – А коли ж?
– Та ти ж чуеш: пiсля дощика в четвер! – вiдказав шахтар.
За Мостовим пiшов iз крамницi Гнат Убогий. Гордiй Байда розгублено подивився iм услiд. Вiн ще мiг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищi, може, через бiльмо на оцi. Слiпий на одне око на вiйськовiй службi все одно, що вiз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч i сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як вiдбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? – спитав вiн себе, згадавши Климовi слова. – Бо й цей кричить: “Революцiю задушать!”»
Його розбирала цiкавiсть. В надii щось вивiдати у Гната вiн i собi пiшов слiдом у завулок. У завулку назустрiч iшла молодиця з коромислом на плечах, упрiлий нiмецький солдат згинався пiд в'язкою сiна, стягнутого черезсiдельником. Перед солдатом розбiгалися, балансуючи на крилах, попелястi кури, але нi Гната, нi Максима нiде не видно було. Це ще збiльшило Байдину цiкавiсть.
Того дня вiн так i не побачив Гната Убогого, а на ранок уже рознеслася чутка, що на четвертому номерi нiмцi зробили вночi облаву i захопили в однiй землянцi Максима Мостового. Взяли й Семена Сухого, який теж чомусь був там. Ходили чутки, що до цiеi справи був причетний крiпильник Задоя.
Два днi через Калинiвку тяглися сiрi полки i зникали в курявi на шляхах, що вели на схiд i на пiвнiч. У селищi залишилася тiльки невелика команда, i на дверях директорового будинку з'явилася дощечка з чорним написом «Комендатура». До цiеi комендатури i викликали голову спiлки «Горнотруд» старого робiтника Лук'яненка.
Молодий лейтенант у пенсне i з сигарою в зубах зустрiв його, сидячи в м'якому фотелi за дубовим столом.
– Гер президент, – сказав вiн вкрадливим голосом, плутаючи слова, – чому робiтники волен нiхт працювати?
Голова спiлки м'яв у руках шапку й сипло кашляв. Його душив уiдливий дим сигари й незрозумiлi слова. Вiд натуги лоб, порiзаний зморшками, заросився рясним потом.
– Чого, питаете, не працюють робiтники? А мабуть, тому, що хазяiн не захотiв.
Лейтенант зробив великi очi i, нiби щоб краще придивитися, поправив пенсне.
– Вiль нiхт хазяiн?
– Ну да, хазяiн. Не захотiв пiдписати колективноi угоди й зупинив шахту. А може, навмисне, щоб вугiлля не виймати!
– Унд хто зробив дiзе колективiше контракт, гер президент?
Голова спiлки наморщив лоб. Пiт уже струмками котився в неголену срiбну бороду.
– Що ви кажете? Хто зробив контракт? Наша професiйна спiлка.
– А-а, ваша спiлка, – протяг лейтенант з задоволенням i подався на лiктях уперед. – Артем теж у ваша спiлка? Ви понiмает: большевiк пан Артем? Вiн стоiть на контракт!
– А що ж, як Артем? Доручили робiтники – й пiдписався. То така справа. От мене настановили за голову, а я, може, й не хотiв, – i вiн зморено витер лоба кепкою, чорною вiд сажi.
