скачать книгу бесплатно
Задоя на своiх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попiд стiнками i не переставав скиглити:
– Пропали! Їй же богу, пропали!
Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйнованi цямрини:
– От iроди проклятi! Коли ж це ще обвалилося?
– Не гнiви Бога! – скиглив Задоя.
– Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!
За тонкою обшивкою клiтi попiд стiнкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура i на випадок аварiй клiтi. Гордiй Байда двома ударами кайла проламав дiрку:
– Вилазьте на драбину!
До дiрки першим кинувся Задоя. Вiн заткнув ii собою, як туго набитий лантух. Але тiльки зник у дiрцi його мокрий зад, як клiть нiби випала з рук i хутко полетiла вниз. Ілько вiд несподiванки ойкнув i, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.
– Тепер як не обiрветься, то, може, i живi будемо, – сказав Сусiдка, враз повеселiвши. – І це вже скiльки раз на тому мiсцi. Ранiше хоч залагоджували, а тепер, як злодii, хапаються, щоб бiльше вкрасти, скорiше втекти. Цiлики, i тi вже, анахтеми, кажуть вибирати.
– Якби надiялися крiпко сидiти, пiдготовку б вели. – Вiд пережитого хвилювання й важкого повiтря голос у Гирича нiби намок у водi. – Штреки повiдставали сажнiв на п'ятнадцять скрiзь.
– Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаеш, вони не чують на себе погибелi? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!
Блимнуло свiтло, i клiть стала.
Всi четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двiр. Шахтiвничий дивився на них зляканими очима.
– Цiлий ранок отак.
– А ти навiщо пускаеш, iроде? – замахнувся на нього кайлом Гордiй Байда.
– Коли менi приказують. Хiба я не докладував Сивокозовi? «Не твое дiло», – каже!
Розбитi пережитим страхом, усi опустилися на круглу колоду.
– Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не iроди, га? – Гордiй Байда запитливо глянув на своiх товаришiв. – Та iх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб i на насiння не залишилося!
Сусiдка зирнув на Гирича, посмiхнувся. Цю iхню посмiшку Байда зрозумiв краще за слова. Збентежений, вiн пiдняв з землi грудку вугiлля й розчавив ii на порошок.
– Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?
Гирич пiдiйшов до стовбура й гукнув:
– Трохиме, агов! – i прислухався. – Лiзе!
– Тому Бог поможе, – сказав Сусiдка. – Вiн у нього як на жалуваннi: свiчку поставив, десятниковi тикнув трьошницю, дивись – i набiгла упряжка.
– Хоч у ката, аби плата!
По плитах прогримiла вагонетка з глеем, вскочила в клiть i причаiлась.
– А казали – Гнат бастуе, – кинув, дивлячись пiд ноги, Байда. – Прийшов же сьогоднi.
– Убогий? Хоч i не захочеш, то прийдеш.
– Чого це так?
– Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметi.
– Берестейська ще б нiчого, – зiтхнув Сусiдка, викручуючи гнiт у лампi, – нiби аж у Сiлезькi копальнi засилають. Вiд Мартина, що з перших днiв забрали, жiнка листа дiстала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.
– Та будуть дякувати повiк центральних панiв з Ради за пiклуваннячко.
З драбини злiз Задоя. Вiн був потовчений i припадав на одну ногу.
– У пекло – i то, мабуть, краща дорога. – Вiн сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крiзь рiденькi вуси й струшувався всiм тiлом.
– Призвичаюйся, Трохиме, – повчально сказав Сусiдка, – тобi його не минувати. Ну, там уже моя кавалерiя виглядае мене! – І вiн задрiботiв по квершлагу до стайнi.
Знову чмокнула клiть, стукнули дверi, i пiд жовте свiтло з обличчями мерцiв вийшли ще п'ятеро шахтарiв.
Шахтiвничий дивився на них зляканими очима:
– Цiлий ранок отак!
Ілько, пригнiчений глухим, темним пiдземеллям, мовчав. Вiн уже тремтiв усiм тiлом: до шкiри, вкритоi сиротами, мов пластир, неприемно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора. Вiд думки, що в цьому страшному мороцi доведеться пробути аж дев'ять годин, хотiлося заплакати.
Жовте свiтло лампочок пересилювало темряву тiльки пiд ногами. У багнi блискали рейки, а над головами, мов ребра кiстяка, прогиналися пiд вагою землi цвiлi цямрини. Вiд постiйноi вогкостi вони обросли слизьким мохом i обступили темну печеру, мов казковi дiди з довгими бородами. В iржавих трубах, що тяглися попiд стiнкою, щось методично цокало, нiби хтось, бавлячись, бив по них залiзним прутиком. Пiд другою стiнкою дзюрчала каламутна вода, а над нею струнами тяглися дроти. Густе, протухле повiтря було холодне й липке. Ілько змерз, сидячи на колодi, i тепер нервово здригався.
Із квершлагу вони звернули в людський ходок. У вузькому й низькому ходку можна було йти, тiльки зiгнувшись удвое. Вiд вогкостi до тiла прилипала сорочка, баюри пiд ногами були повнi смердючоi рiдини. Ільковi чунi давно вже чвакали i, попадаючи на лисий камiнь, ковзалися, як на льоду. Схожий на нору, ходок круто спускався вниз, i тому Ілько, вже кiлька разiв пiдсковзнувшись, сiдав задом просто в калюжу. Батько i Гирич iшли попереду так ловко, нiби у них пiд ногами слалась утоптана по полю стежка. Тiльки чути було, як чвакали iхнi чунi. Задоя осилював дорогу труднiше. Вiн уже не хрестився i не згадував Бога, а тiльки кляв адмiнiстрацiю, шахтарське життя й довгий ходок. Незрима «мать» заплiталася ним у кожну пару слiв. Позаду чути було тужливий голос Хабiбули:
– Нема красний товариш.
– Моя твоя товалис, – запевняв його Люй Лi.
Коли переходили штрек, де Ілько хоч на хвилину розправляв нiби побитий уже поперек, праворуч, у свiтлi лампочок, видно було схожi на вужiв двi линви. Ілько знав, що там працюе бремсберг, спускаючи на линвах униз до корiнного штреку вагончики з вугiллям, а вгору до вибоiв тягнучи порожняк.
Нарештi вони знову вийшли на штрек. Тут уже можна було випростати принаймнi хоч спину. Спiтнiле, розпарене вiд незручноi ходи тiло знову охопив неприемний вогкий холодок. По штреку тяг скрiзний вiтер. Десь у глухiй непрозорiй млi почувся нiби гуркiт пiдводи на мосту. Вiн котився з глибини штреку по рейках iм назустрiч. Пригнувши голови й трохи схиливши iх убiк, шахтарi мовчки простували далi, припечатуючи заболочену землю жовтим свiтлом. Потiм блимнув спереду кошачим оком вогник. Гуркiт загримiв уже перекатами грому, iз штреку вирвався й пролетiв дикий свист. Усi враз влипли спинами в стiнку мiж стояками.
– Ільку, не лови гав!
Але вiн уже, як i iншi, притиснувся спиною до гострого камiння. Повз живiт, важко дихаючи, протупотiв кiнь, сливою блиснуло око, за ним з переднього вагончика блиснули бiлками очi коногона, а на борту мигнуло свiтло лампочки.
Позаду, п'яно коливаючись, тяглися, гуркочучи густим басом, п'ять вагончикiв.
До вибою було з версту. Старi шахтарi добре знали кожен крок i пiд ногами, i над головою. Ідучи, вони вже машинально нагинали або вiдхиляли голови в тому мiсцi, де сволоки випирали зi стелi або, трiснувши, стирчали униз, як перекинутi крокви. Ілько йшов сюди вперше, i тому сволоки весь час збивали йому шапку на потилицю, а ноги раз у раз спотикались об шпали. Коли шахтарi зупинилися бiля пiчки, у Ілька на лобi сидiло вже кiлька гуль i нестерпно болiли в'язи.
Всi стомлено опустилися на купу чорного вугiлля.
– А лiс е, Трохиме?
Задоя зiтхнув:
– Кажуть, старих пiдпорок нагнали.
– І на цьому баришi наживають?
Із темноти виступив Семен Сухий i мовчки сiв перед ними навпочiпки.
– Паренька привiв? А про Клима не чути?
– Та хтозна. Нашi нiби стоять бiля самого кордону в Росii i, кажуть, частенько заскакують через кордон, а щось не пише.
– А що про Максима чути?
– Передавали тiльки, як вiн по-геройському на допитi тримався: «Я, – говорить, – член партii бiльшовикiв, i ви можете, – говорить, – все з нами робити: бити, катувати, розстрiлювати, але iдеi, – говорить, – нашоi ви вбити не зумiете. Вона непереможна в силi i славi своiй».
– Що той катехiзис! – пхекнув iронiчно Задоя.
– Закрутило в носi, – кинув йому Гирич. – Почекайте: закрутить ще й нижче.
Повз них, чвакаючи в болотi, проходили чорнi постатi й зникали в темрявi. Із вибоiв уже долiтали методичнi удари обушкiв, десь щось свистiло, як паровоз на соннiй станцii. Інодi свист стишувався i починалося квакання.
– Жаби, чи що? – запитав пошепки Ілько.
Байда ворухнув довгими вусами:
– То така жаба, що й цицьки дасть!
Ілько не розумiв: справжнi жаби кумкали голосно й завзято.
– Газ, сину! Ото його так iз землi випирае. Ну, i Гарасько прийшов. Лiзьмо, чи що!
Лава сiдае
Ілько, побачивши Гараська, зрадiв йому тут бiльше, нiж на вулицi. Той працював за навальника бiля самоi пiчки, i Ілько вже не вiдчував тiеi неприемноi самотностi, яку переживають на роботi в перший день.
– Будемо тепер разом.
– Вилазь скорiше, я тобi щось розкажу.
Гарасько мав довгi руки, як у горили, i голову, схожу на чавун. На головi було нiби не волосся, а густа перука з кiнського волосу. Вiн шморгав носом i постiйно чвиркав крiзь рiдкi зуби:
– Не повiриш, як розкажу, хрест мене бий!
Із глибини штреку гримiв порожняк. Ілько, охоплений страхом перед чорною дiркою, в яку порачкували шахтарi, зачепив лампу гачком за комiр i собi полiз слiдом за батьком. Пiд руками шамотiли розсипанi шматочки вугiлля й гостряками боляче кололи долонi й колiна. Нора скiнчилась, i перед очима показалась чорна паща з рiдкими бiлими зубами. Лiворуч, мiж подом i стелею, тяглася покришена гранчаста стiнка вугiлля. Проти свiтла воно вигравало веселими iскорками, натиканими в чорну, як нiч, стiну. В iнший бiк був уже «стовп», звiльнений вiд вугiлля. Гладку й чорну, схожу на масну халяву покрiвлю пiдпирав цiлий лiс пiдпорок iз складених гармошкою цямрин. Пiдпiрки бiлiли рядками, i люди, що повзли помiж ними на колiнах, видавалися за черв'ячкiв мiж вищиреними зубами. Далi вже кволе свiтло лампочки не сягало, i тiльки чути було, як там гула чорна порожнеча. Ілько бачив перед собою батьковi пiдошви на великих ногах. Це його трохи заспокоювало, але нашорошеним слухом вiн ловив кожен звук. Тут теж квакали жаби, часом нiби сичала вода, попавши на розпечену плиту, а з глибини пащi долiтав сухий трiск, схожий на трiск ломаччя. Зовсiм близько вiд нього зiрвався зi стелi давно одвислий корж глею i розбився на дрiбнi грудки.
Вiд кожного шереху в Ілька завмирало серце i наче терпло все тiло. Важке повiтря забивало дух. Батько пiднiс до стелi лампочку. Язичок полум'я на гнотику враз витягся i позеленiв.
– От i працюй з таким газом.
– Іроди, навiть вентиляцii не наладять!
Вибiйники поскидали сорочки й почiпляли iх на обаполи пiд стелею. Там же кожен причепив свою лампочку i почав обстукувати обушком стелю, пробуючи, чи не висить над головою корж, а може, i цiла кобила твердоi породи. З-пiд обушкiв упало декiлька шматкiв глею.
– Зачисть, Ільку. Вiзьми лопату й вiдгреби.
Коли стеля вже не бунiла, а гула чисто й дзвiнко, вибiйники, голi до пояса, залягли попiд чорною стiнкою й примiряли кайла. Шар вугiлля був не товщий за три чвертi аршина, i бiля нього можна було працювати тiльки лежачи. Вибiйники нарештi приладились i почали пiдбiйку. Ілько, зачистивши глей, з захопленням дивився тепер, як спритно працювали кайлами вибiйники. Батько вимахував методично, як маятник, i, щоб пiдсилити удар, за кожним разом додавав:
– Ге, ге, ге!
Йому вторив праворуч Гирич, лiворуч – Семен Сухий. Позаду них сидiв Задоя, пiдiбравши пiд себе ноги, i гатив сокирою по дерев'янiй пiдпiрцi, заганяючи ii пiд обапiл.
За кожним ударом вiн натискував на товстий живiт, i звiдти вилiтало, як з мiха:
– Га, га, га!
Його гакання вплiталися до вибiйницьких, i в чорному вибоi нiби працював паровик, вихлопуючи:
– Ге-га, ге-га, ге-га!
Ілько набрав першi санки вигорнутого iз врубу вугiлля, пiдперезався чересом, з якого звисав товстий ланцюг, попiд животом пропустив його мiж нiг, зачепив санки i, рачкуючи, потяг iх у пiчку, щоб на штрецi перекидати у вагончик. Шар вугiлля залягав похило, i це полегшувало тягти на санках майже вiсiм пудiв. Але пiд полозки попадалися розкиданi грудки, i тодi в Ілька вiд натуги очi мало не вилазили на лоб. Проте ще гiрше було вiд маленьких гострих камiнцiв, що боляче кололи в колiна. Ланцюг теж увесь час бив по ногах i боляче щипав за голий живiт. Лампа, пiдвiшена за комiр, чадила пiд самий нiс, i вiд цього дурманiла голова.
Коли вiн з першими санками, весь мокрий, вилiз на штрек, Гарасько куняв бiля порожнього вагончика.
– Тобi добре, i спати можна.
– Ти знаеш, сьогоднi, мабуть, щось трапиться.
– Де трапиться?
– У нас, у шахтi.
– А хiба що?
– Сон такий бачив.
І, майстерно чвиркнувши крiзь рiдкi зуби, Гарасько шморгнув носом. Ілько запитливо втупився в його глузливi маленькi очi, схожi на два зубки часнику.
– У мене сон як у око влiпить. Отож гляди, не лови гав.
У Ілька по спинi пробiг холодок, вiн хутко вивернув вугiлля, зняв хмару куряви i, сопучи, мовчки полiз назад у чорну пiчку. Щойно вiн виткнувся у вибiй, як над ним розляглись один по одному два дужих удари, мов випалили пiд самим вухом iз гармати. Земля здригнулась пiд руками. Ілько упав на лiктi i злякано звiв очi на стелю. У рiзних мiсцях трiснули пiдпiрки, але у вибоi i далi розмiрено гупали удари:
– Ге-га, ге-га!
Ілько знову пiдповз до вибою i взявся до роботи. Лопата човгала й скреготiла об вугiлля, але й крiзь цей шум вiн чув, як у чорнiй пащi, не в силi витримати на собi ваги землi, може, в сто сажнiв завтовшки, трiщали сосновi пiдпiрки.
– Зачинае, зачинае, стерво, – не одриваючись од роботи, кинув батько.
