скачать книгу бесплатно
– А коли вас вiзьме чортяка?
– Це що за балачки? Ану геть у вибiй. Саботажник!
Гордiй Байда все ще був пiд враженням смертi товариша. Укритi густим волоссям широкi груди знялися, як ковальський мiх. Вiн схопив iз вагончика пудову грудку вугiлля й занiс над головою:
– Уйди, гадино! Мало кровi ще ти випив iз нас?
Гордiй Байда був схожий на скелю, начинену динамiтом. Ілько, дивлячись на батька, завмер з широко вiдкритими очима, а Гарасько, нiби зовсiм нiкого не помiчаючи, старанно накидав у вагончик вугiлля. Технiк Сивокiз, не сподiваючись на такий вибух у завжди покiрливого Байди, перелякався i вже обiзвався з глибини темного штреку:
– Так i запишемо. По Климових стопах, значить? Гаразд. Будемо тепер знати.
У Гордiя Байди ходором ходили груди. З усiеi сили вiн ударив грудкою об цямрину. Цямрина нахилилась, а вугiлля розсипалось на порошок.
– Ну, твое щастя, що ноги маеш прудкi, а то клiть i другого видала б у лантусi. Іроди проклятi!
Назад санки потяг уже Ілько. Батько його знову залiг у вибiй. Умощуючись на кавалок дошки, щоб захистити бiк вiд крижаноi води, вiн кинув, нi до кого не звертаючись:
– Мало вас бiльшовики вчили! – i з серцем опустив обушок на вугiлля.
У вибоi нiби знову запрацював паровик:
– Ге-га, ге-га, га!
Гнiтючий настрiй, навiяний смертю i сутичкою батька з технiком Сивокозом, якого всi боялися, остаточно розвiяв Ільковi думки про сон, проте страх перед чорною пащею вибою зростав з кожною хвилиною. Десь палили бурки, i по шахтi, разом з кряканням пiдпiрок, лунала гулка канонада. Тягло неприемним, нудним припахом динамiту. Вiд млостi Ілька починало вже нудити. Кожна частка його тiла була напружена, натягнута, щохвилини готова до захисту. Вiн бачив, що Задоя вже не встигав мiняти зламаних пiдпорок, хоч сокира його не переставала дзвенiти.
Момент, на який боязко чекав Ілько, наступив для нього саме тодi, коли йому було найтруднiше рятуватися. Вiн щойно запрiгся в санки з вугiллям, як пiдпiрки затрiщали вже, нiби крокви на пожежi, а з покрiвлi дощем закапала вода. Бiльшого напруження Ільковi нерви витримати вже не могли. Йому видалося, що стеля вже давить на спину, i вiн, збиваючи до кровi колiна, прожогом кинувся в ходок. Мокрий штиб, як каша, розсувався пiд його руками. Бiля дiрки Ілько озирнувся. Позаду колесом котився Задоя i поперед нього шмигнув у ходок.
Тiльки на штрецi Ілько помiтив, що нi батько, нi iншi вибiйники вискочити не встигли. Охоплений жахом, стурбований за батька, вiн, перемагаючи страх, кинувся назад у ходок. Вибiйники все ще лежали, як жовтi осеницi, пiд чорною стiною i гризли вугiлля, приказуючи:
– Ге-га, ге-га!
Батько на хвилину наставив вухо:
– Зачинае, – i пiдтяг до себе покинуту Ільком лопату. – Зачинае-таки, сволота! – i потяг з обапола свою сорочку. Другою рукою вiн не переставав кришити вугiлля.
Трiск перейшов уже в справжню канонаду. Пiдпiрки трiщали сухим, холодним i моторошним трiском.
– Таки йде. А я думав, оставила. – Батько озирнувся назад i на пiвдорозi затримав занесену руку з обушком. За його кожним рухом пильно стежили iншi вибiйники. Їхнi кайла теж завмерли в повiтрi. Враз пiдпiрки пiд чорною стелею з трiском розцвiли бiлими патлатими квiтками.
– Ану, хлопцi, годi! – гукнув батько, i всi миттю кинулися до штреку.
Слiдом за ними котилася туга хвиля повiтря. Ілько ледь схопив шапку, яку вiтром зiрвало з голови. Але йому тепер було не страшно. Вiн дивився з нори й бачив, як у чорнiй пащi пiдпiрки обертало вже в мочалки, а цямрини сплющувалися, як гармошки, пiд тиском незримоi руки.
Попереду батька Ілько прудко вилiз на штрек.
– Сiла!
Гарасько лукаво прищурив своi маленькi очi:
– Не я тобi казав? Попробував би заснути, i тебе б зложило, як складаний ножик. Один вибiйник колись хотiв плечима затримати…
Але Ілько вже не слухав його. Батько з розмазаним на щоках брудним потом, закинувши на чорне вiд сажi плече сорочку, сидiв на купi вугiлля i тупо дивився в одну точку. Вiн, напевне, думав про технiка Сивокоза i про те, що може позбутися роботи, а може, втрутиться ще й варта. Тодi iх викинуть iз землянки. Ільковi стае шкода батька, i вiн глибоко зiтхае. Повз них починають тягтися зморенi, закуренi вибiйники з iнших лав. Ілько заплющуе запалi очi i бачить, як на-гора заходить уже сонце, а в полi здiймаеться легенький туман. Вiн втягуе в себе вогке сморiдне повiтря, схиляе голову на лопату i солодко засинае.
По третьому пункту
Гордiй Байда про сутичку з технiком Сивокозом перед жiнкою не обмовився жодним словом. Але настрою свого не мiг заховати.
– Чи не трапилося чогось, Ільку? – насторожено запитала вона. – Чого це батько такий похмурий?
– Сивокiз в'iдаеться! – І вiн, зовсiм сонний, розповiв матерi, як до батька присiкався Сивокiз.
– Мабуть, за Клима.
Харита iнтуiтивно вiдчула, що знову наближаеться лихо, i до самого ранку з хатинки чулись ii зiтхання. Всю нiч рипiло лiжко i пiд Гордiем Байдою. Спав тiльки мiцним сном у своему кутку зморений Ілько; навiть уранцi його довго не могла добудитися мати. За снiданком Гордiй Байда, що весь час мовчав, криво посмiхнувся:
– Чого це ви напутрились, як кури в дощ? Здаеться ж, на погодi стало.
Харита мовчки зiтхнула й крайком хустки скинула сльозу. Гордiй Байда, певно, шукав собi розради, зиркнув, наморщився:
– Чи ви ховаете кого, чи що?
Але його наiвна спроба розвiяти пригнiчений настрiй жартами завдала ще бiльшоi туги. Харита пiдвелася з-за столу й понесла своi сльози до хатинки. Суха ii спина здригалася пiд благенькою, з жовтим горошком, кофтою. Ілько нiяково шморгав носом i, щоб приховати зiтхання, яке розпирало йому груди, штучно кахикав.
– Хiба ви, тату, думаете, що Сивокiз пiде на скандал?
– Який скандал? Що вiн менi за правду зробить? Нехай хоч десять технiкiв нахваляеться!
– А на нього теж можна якусь управу знайти?
– А то ж як? Старий шахтар. Жартуеш, чи що?
В його голосi було багато образи i мало певностi, що при бiдi йому тепер хтось може зарадити.
– Нас же не викинуть iз хати, хоч би я й один працював.
– А спiлка навiщо? – згадав Байда i навiть повеселiшав. – У правлiннi спiлки тепер поважнi люди. На чорнороба, може, не став би зважати Сивокiз, а на таких, як сам, зважить. Я й туди пiду. Старий шахтар. Таких тепер на пальцях перелiчити. Я iм гори вугiлля навернув, а Сивокiз що? Молоточками тiльки свiтить. Якби на другого, так йому б на мiсцi бубну вибив, i все. Поважай старого шахтаря. Про це йому й спiлка скаже, а може, ще й нахлобучку дасть. І дасть, обов'язково дасть, тiльки довiдаеться, як тi барбоси з людьми поводяться.
Пiдбадьоривши себе надiею на профспiлку, Гордiй Байда уже розважно витер рота, розгладив довгi вуси i, навiть не дочекавшися гудка, пiшов знайомою стежкою до шахти. Позаду нього тяглася довга тiнь з обушком бiля голови. Ілько, ступаючи слiдом, кожен раз намагався надсiкти лопатою тiнь вiд обушка i цим розважався, аж доки вони прийшли до шахти.
Бiля ворiт сьогоднi стояв нiмецький солдат з гвинтiвкою. Такий же солдат, у зеленiй касцi, з багнетом за плечима, походжав по естакадi, чого ранiше не було. У ламповiй теж стояв якийсь збуджений, нервовий гамiр. Байдi не терпiлося скорiше довiдатися про свою долю, i вiн насторожено кинув свiй номер. Бляха тоскно дзвякнула об поличку, бiля якоi мiж гронами лампочок снувала Маруся.
Ілько й сьогоднi переживав гостре й солодке хвилювання. Щоб краще бачити, як снують мiж лампочок привабливi, оголенi по лiктi Марусинi руки, вiн по-гусячому витяг iз-за батьковоi спини шию. Певний, що сьогоднi Маруся вже не буде глузувати з нього, Ілько нетерпляче чекав на свою чергу.
Маруся, узявши машинально у Байди бляшку, вiдiйшла до разка лампочок, схожих на сухих жучкiв, приколотих до жердочок.
– Який твiй номер? – І, наморщивши лоба, заморочено озирнулась. Побачивши у вiконце шпакувате, тверде обличчя Климового батька, Маруся винувато посмiхнулась. Збентежений Байда зрозумiв ii перепитування по-своему. Значить, вона вже не знайшла його лампочки на своему мiсцi. Значить, вiн уже лампочки бiльше не одержить, вважай – уже безробiтний, а завтра йому не видадуть iз кооперативу пайки хлiба, а може, викинуть i з землянки. Серце боляче стиснулось у грудях, i холодний пiт укрив усе тiло.
Ільковi не терпiлося, i вiн, почервонiвши враз по самi вуха, вигукнув за батька:
– Номер три – вiсiмдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?
– Та вона ж ось, хай iй чорт! – І Маруся брязнула номером, а потiм у вiконце просунула лампочку.
Гордiй Байда цупкими пальцями обiйняв лампочку за масне денце i, мабуть з радостi, яка гарячим струмом пройшла по його тiлу, нiжно сказав:
– Гарна з тебе буде невiсточка!
Маруся зашарiлася, зирнула сiрими вологими очима на Ілька i чмихнула: вiн закохано клiпав очима.
– Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!
– Мiй номер…
– І без номера знаю.
Заднi весело зареготали. Голоснiше за всiх гудiв бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хлiба.
У нiй горiла жовтою цяткою на гнотику його доля.
– Старий шахтар, що ти хочеш, – пiдморгнув вiн до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати своi очi.
Уже на порозi Гордiй Байда зiткнувся з десятником.
– А ти вже й лампу одержав? – сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. – Усердний! Ти поки що здай ii назад: у контору викликають.
У Гордiя Байди шпакувате вiд неголеноi бороди обличчя посiрiло ще бiльше.
– Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?
– Та й з лампою можна. Тiльки краще здай. Марусю! – гукнув десятник у вiконце. – Вiзьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, – а як, може, повернеться, знову вiддаси.
У Байди лампочка застрибала в руках.
– Ти що – заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж лiтун!
Тут десятник вiдчував себе смiливiше, нiж учора у вибоi, i одверто зловтiшався з переляканого вигляду Байди:
– Гайка ослабла? Іди, iди!
Стурбований Ілько, як тiнь, посунув за батьком. Бiля контори iх догнав Семен Сухий:
– Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми пiдемо в контору – побалакаемо.
Ілько повернув назад до нарядноi. Звiдти чулись вже якiсь збудженi голоси, а Гордiй Байда з Семеном Сухим переступили порiг чорноi вiд сажi й цигаркового диму контори. В одне з вiконець виглядала голова зачучвереного конторника.
– Ви кликали мене? – торопко запитав Байда.
– Тобi чого?
– Це я, нiби кликали в контору.
– Байда?
– Атож!
– Ти що там, образив пана технiка?
– Тiльки правду сказав.
– Так от за цю правду, а по-нашому – це образа при службi, ти звiльняешся з роботи. Іди до рахiвника.
– То iсть?
– Без усяких «то iсть».
Гордiй Байда вiд несподiванки розгубився. Вiн розгублено глянув i на Сухого, нiби не покладався на свiй слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, i жував кiнець свого пожовтiлого вуса.
– Ви що? – запитав вiн у вiконце. – Погодили це зi спiлкою? У колдоговорi, пригадую, сказано…
– Спiлка нам не указ, – гаркнув конторник, – а колдоговором можеш тепер пiч розтопити.
– О!
– Факт!
– Подивимось. Ти почекай, Гордiю, з розрахунком. Ми ще побалакаемо iнакше.
– А то ж як! І до спiлки пiду. Щоб за правду та звiльняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим бiлетом?
– Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.
– Дивись, якi тендiтнi! За образу! Може, вiн мене все життя ображав. Ходiм, Семене, а то ще й цей образиться, – попробував пожартувати Байда, але Сухий не пiдтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.
– Чи ти не розумiеш? Не в образi тут справа. Зачiпки шукали.
Байда, здивований з такоi думки, навiть рукою махнув на Сухого.
– Що ти менi туману напускаеш? Може, не хочеш iти, то так i скажи.
Замiсть старого робiтника Лук'яненка головою спiлки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робiтники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, вiн мав довгу шию, на якiй стирчала кiстлява голова з рiденьким волоссям. На хрящуватому носi боком сидiло пенсне. Вiн завжди почував переполох, коли у шахтарiв виникали суперечки з адмiнiстрацiею.
– Ну так чого ви хочете? – запитав вiн, вислухавши Гордiя Байду. – Ви образили технiка, так би сказати, адмiнiстрацiю.
– Хiба це образа?
– Ну, припустiмо. Образили? Образили.
– А що йому в зуби дивитися, раз не вмiе поводитися з робiтниками? Робiтник хiба ж працюе на кого? На них же. Значить, треба берегти його.
