скачать книгу бесплатно
Лейтенант вiдкинувся на спинку фотеля. Мабуть, втративши надiю вплинути на цього робiтника вдаваною щирiстю, вiн заговорив уже роздратовано:
– Вам вiдомо, що нас запросив Украiнська Центральна Рада. Ми прийшов. Рада тепер мае до Нiметшина борг.
Вона мусить платити борошно, сало, цукор, вугiлля. Може, гер президент думае, що дас борг нiхт виконувати?
Робiтник знизав плечима:
– Звiдки ж шахтарям знати якiсь там таемнi угоди Центральноi Ради? Ми ii не обирали. Пльовое дело – сало, цукор, борошно, – ми й самi iх не бачимо!
– Ви обирав Рада депутатiв?
– Що кому до вподоби, – вiдповiв робiтник, але схаменувся i заперечливо покрутив головою. – Спiлка в полiтичнi справи не втручаеться.
– А це нiхт полiтична справа? – І вiн тицьнув йому клаптик зiм'ятого паперу.
Лук'яненко зирнув на нього одним оком. Вiн читав його ще вчора на парканi. Вiд руки було написано:
«Товаришi!
Нiмецькi бiлогвардiйцi, як сарана, сунуть на Донбас! Але проти iноземного iга украiнський народ пiднiмае визвольну вiйну!
Тримайтесь мiцнiше! За нами правда! У нас сила!
Ми переможемо!»
– Перший раз бачу.
– У вас есть хорош робiтник, – i лейтенант iз списку назвав декiлька прiзвищ. Це були «ховалки», як Задоя, що прийшли на шахту, аби уникнути мобiлiзацii на фронт. – Вони хочуть працювати. У вас есть плохой робiтник, – i вiн знову зачитав декiлька прiзвищ, мiж якими голова спiлки почув i свое.
– Для них ми iммер знаемо много лютше мiсце. – Лейтенант звiвся з-за столу i, пристукуючи пальцями по столу, закiнчив: – Термiну даваю один день до вечiр. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевiков, а не читати ваша прокламацiя!
З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю i першим побачив Задою.
Крiпильник сяяв вiд задоволення.
– Чув? – кинув вiн ще здалеку. – Завтра стаемо на роботу! Нiмцi народ акуратний – ледарiв не люблять!
На другий день шахта почала працювати.
Довiдавшись про загрозу нiмецького коменданта i про список, Гордiй Байда збентежився. Тепер вiн щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища i мордуватимуть, як бiльшовика.
На другий день на порозi справдi з'явилось двое нiмцiв з рушницями.
У Байди неприемно затрусилися ноги. Не давши навiть переступити солдатам порога, вiн, виправдуючись, мов на допитi, поспiшно заговорив блiдими губами:
– Хiба вiн малий! Пробував умовляти, а тепер дiти дуже слухають батькiв?
Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Вiн був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвiлим, як у пастухiв, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано клiпав над мискою. З недонесеноi до рота дерев'яноi ложки капала на стiл сiра юшка. Харита в позi приреченоi до страти прикипiла до долiвки серед хатини.
– Рефольвер! – сказав старший солдат, не слухаючи Байди, i багнетом пiдняв на лiжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пiчурку.
– Ружiе надо!
Байда, все ще не розумiючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:
– Ось спитайте староi. Харито, хiба я йому не говорив – на загибель iдеш i нас пiд бiду пiдводиш!
– Хiба в нього свого розуму немае? – проговорила Харита, не сходячи з мiсця, лише ворухнувши пересохлими блiдими губами. – Тiльки що нежонатий.
– Ружiе надо! – повторив молодий солдат i заглянув через порiг до хатини.
Байда нарештi зрозумiв, чого вiд нього хочуть солдати, i знизав плечима:
– Яке там оружiе! Зроду-вiку в хатi не було. Нема, нема! – i для бiльшоi зрозумiлостi замотав головою. – Нема, нема оружiя. Шукайте! – Вiн навiть сам почав перетрушувати свое збiжжя, що тхнуло важким, прiлим духом.
Але солдати нiби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослiнчик i поклав на стiл руку з вузлуватими, затужавiлими пальцями. Мiж вказiвним i великим могла вiльно вмiститися рука його блакитноокого товариша, який теж пiдiйшов до столу. Вони ще раз окинули вогкi кутки землянки й чомусь похитали головами. Потiм обидва звели очi на Байду й криво посмiхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмiшкою на загрубiлому обличчi закивав головою, глибоко зiтхнув i знову глянув на Байду.
– Большевiк?
Байда губився з поведiнки солдатiв, але вiд такого запитання йому стало тепер зрозумiло, що вони прийшли по нього, i Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:
– Та що ви, товаришi, який же я бiльшовик?
Солдати знову посмiхнулись.
– Товариш, та, та, товариш! – І старший поплескав Байду по спинi. Потiм вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану пiдошву. Кривi пальцi росли iз сизих, як вичовганi залiзнi плити, мозолiв.
– Товариш! – повторив вiн i звiвся з ослона.
Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робiтника.
На порозi з'явився в сiрiй папасi з червоним верхом гайдамака. Вiн окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидiв уже спiйманий бунтар. Розкидане на лiжку й по хатi шмаття доводило, що трус уже вiдбувся. Солдати нахмурились.
– Тягти? – кинув гайдамака на Байду.
Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо головою й махнув гайдамацi на дверi.
Байда, все ще ошелешений, але з почуттям вдячностi до цих солдатiв, ступив за ними. Старший озирнувся i з посмiшкою сказав:
– Цюрiк!
Байда розгублено знизав плечима i, вiдчувши тiльки зараз надмiрну втому вiд пережитого хвилювання, знесилено опустився на ослiнчик.
– Чи менi здалося, – заговорила чомусь пошепки Харита, – якiсь вони не нiмецькi. Як посмiхнувся – ну наче рiдний брат.
– Майстеровий, мабуть, – сказав Байда, важко дихаючи, нiби сходив на високу гору.
– А гайдамака, бачив, якими очима позирнув? Не припусти господи, щоб приснився. І де вони такi плодяться?
Ілько побачив у вiкно, що гайдамака з солдатами зникли в сусiднiй землянцi.
– Пропаде Кiндрат, – сказав вiн стурбовано. – У нього рушниця захована.
– Гайдамака погубить, – погодився й Байда.
– А ми його зараз видуримо з хати.
І мати не встигла сплеснути в долонi, як Ілько уже був надворi.
Байда ходив розгублений, аж доки не вiдпустили Семена Сухого, в якого була така ж сама провина, хiба що його син ще до того, як пiшов до Червоноi гвардii, застрелив одного чорносотенця. Сухий не зрiкався сина, як Байда, але й не часто згадував. Зустрiвшись, вони кивнули головами.
– Ну?
– За сина допитували, – вiдповiв Сухий.
– Я так i думав. Якi з нас, Семене, бiльшовики?
– Як батiг з клоччя, Гордiю. Он Херсон аж два тижнi вiдбивався, а ми заховались у землянки й сидимо, як тi щури.
Хоч i образливе було порiвняння, але бiс його бери. Байдi було приемно, що Семен не цураеться його.
– Гадаеш, до мене не приходили?
– А ти, мабуть, похвалився, як випровадив сина?
Байда почервонiв. «Знову? Ну випровадив, ну погарячився, так що ж тепер, каятись при всiх?»
– Бо не люблю, коли яйця курчат учать.
– А чому й не повчитись, Гордiю? А твiй син i вродою, i розумом – усiм узяв.
– Та й пiшов байдикувати, – сказав Гордiй, злий уже з того, що знову, мабуть, посвариться з Семеном. Але поступатись не став. – Наче тут нiчого було робити.
– То такi байдики, що й ти ще, може, в них пiдеш.
Гордiй Байда ворухнув неголеним пiдборiддям.
– Ще що скажи! Нi, воюйте самi, коли маете охоту, а я собi потихеньку буду цюкати вугiлля.
– Нехай знову Сивокози тягнуть з тебе жили?
– Тепер i вони шовковi стануть: не тi часи, Семене.
– Побачиш, Гордiю! – Сухий торкнувся шапки й пiшов на виселок. – Правду казав Мостовий: «Не ждiть добра».
– А куди його запроторили?
– Кажуть, погнали на Катеринослав.
– І Гната Убогого?
– Про Гната не чув.
– Чи вони, бува, з Максимом не в комунiстах? Може, iх тут на розплiд залишили?
Сухий насупив вицвiлi острiшки брiв, зирнув сердито на Байду.
– Ти дужче кричи!
Повiтря струсонув далекий вибух.
На обличчя зi стелi знову посипалася бiла луска, лiжко пiд ним здригнулось. Байда широкою долонею скинув з обличчя крейду й ворухнув довгими вусами. Нарештi згадав: пiд селищем ось уже другий мiсяць проходили новий штрек, i саме пiд його землянкою палили бурки. Вiн гiрко посмiхнувся. Яка могла бути тепер канонада, коли червонi давно вже вiдiйшли за межi Украiни? Нiмцi порiшили навiть Центральну Раду з Петлюрою, з ласки якоi прийшли на Украiну, а замiсть неi настановили гетьмана Скоропадського.
– Да-а, – покрутив вiн сивою головою, – як не цар, так гетьман, як не полiцiя, так варта, а ти скачи, враже, як пан каже. І революцiя нiяка iх не бере!
Можу, тому, що нi варта, нi нiмецьке командування, крiм одного допиту за Клима, його бiльше не чiпали, Байда вирiшив, що з ним, мабуть, тому так панькаються, що вiн гарний робiтник.
– Кадровикiв, Семене, завжди i скрiзь шанують, – заговорив вiн так, нiби Семен Сухий сидiв перед ним. – А ледарям скрiзь однакова шана. Клим – це iнша рiч. Нiхто його ледарем не назве, кращий вибiйник був. Може б, i його не чiпали. А то: «Весь мир розрушим! Диктатура!» От i довели до диктатури: писнути не можна. А варта вже так бiльше за полiцiю нахальнича.
Те, що творилося на окупованому нiмцями Донбасi, вражало Байду в саме серце. А коли вiн думав над тим, що ця армiя чотири роки воювала з росiйським вiйськом, та ще й з вiйськом Антанти, вiн не бачив уже нiякого просвiтку i безнадiйно махав рукою. Пiд впливом таких настроiв непомiтно для себе вiн змiнив уже свое ставлення i до Клима, i до бiльшовикiв. Але Байда знав, що коли позбудеться роботи, його завтра викинуть iз землянки, фунта хлiба навiть нi за що буде купити, i вiн мовчав. Мовчав ще й з упертого самолюбства, а йому нестерпно кортiло подiлитися з ким-небудь думками, а найкраще б з таким приятелем, як Семен Сухий. Не заходив бiльше i Ганс. Так звали нiмецького солдата з широкими долонями. Пiсля трусу Байда знову зустрiвся з ним у пивнiй i на мигах з'ясував, що Ганс дiйсно тесля iз мебльовоi фабрики. Оглядаючись на своiх землякiв, Ганс тiльки крутив головою, тихо казав: «Се iст во!» – i стискував пiд столом кулак. Потiм Ганс якось зайшов до землянки i сказав, сумно похитавши головою, що його приятеля, молодого солдата з блакитними очима, заарештували. Гордiй Байда зрозумiв, що той солдат був комунiст. «Ex, – подумав тодi Байда, – оце б Клим з ним побалакав!» Вiн уже знав, що Клим теж комунiст. «Того ж вiн i кулакiв моiх не злякався! Моя порода. Це не Ілько – материн сосунець».
Вiн зирнув у куток. Ілько спав пiд благеньким ряденцем на долiвцi. Вiн був схожий на Клима, тiльки з обличчя гострiший, i мав не чорний, а русявий чуб. Нiс уже лущився вiд весняного вiтру. Ілько дихав спокiйно, i груди коливалися ритмiчно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвiнко петляли по хатi.
Гордiй Байда рипнув лiжком i скинув ноги на долiвку. На рип визирнула з хатини його тиха i затуркана дружина:
– Нехай ще трошки позорюе.
– Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.
– Хiба що, варта новi закони заводить?
– Якби-то новi.
Харита сплеснула руками:
– Оце й революцii кiнець. Хоч би дали спину розправити.
– Набавили нiби годину. Знову дев'ять годин сиди пiд землею.
– А я що чула: пани повертаються.
Гордiй Байда i без того був роздратований, а звiстка про панiв вдарила, як батогом.
– Нехай повертаються, нехай! – Сердито зiрвав цеберку i, пригнувши голову в дверях, пiшов надвiр умиватися.
Харита винувато заклiпала очима. Хiба iй потрiбнi пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панiв, шахтарi працювали по дванадцять годин пiдряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахтi. Все життя вона трусилася, щоб чоловiк не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як iншим, просити з торбою попiд вiкнами. Сталася революцiя. Трохи розiгнули спину шахтарi. Бiлi козаки напосiлись – то Каледiна посилають з Дону, то Краснова. Зовсiм розiгнали людей. Хто на Росiю пiшов, а iнших вбили. Усi балки загатили трупом. Харита сумно хитае головою. Тепер iй стае зрозумiло, чого гримнув чоловiк. Вона знае його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнiтить його ось уже два мiсяцi, ще як поiхав Клим.
Харита згадуе про сина, i на очi iй набiгають сльози. На стiну падае сонячний зайчик i починае хутко прясти лапками.
