скачать книгу бесплатно
– Чекайте, образили? Образили. За це слiд звiльняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустiмо, – слiд. Значить, вони правильно поступили? Правильно.
– Дозвольте, – вмiшався вже Семен Сухий, – ви тут бiльше нiж треба наприпускали i тодi робите висновки. Ловко, ей-ей! Спiлка мусить захищати iнтереси своiх членiв?
Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:
– Припустiмо, що мусить.
– Чому ж «припустiмо», коли це так повинно бути?
– На вашу думку. А справдi трохи iнакше. Щоб захищати iнтереси робiтникiв, треба сваритися з адмiнiстрацiею, а коли ми будемо сваритися з адмiнiстрацiею, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тодi захищати iнтереси своiх членiв.
Переконливiше бути не могло, i голова, переможно глянувши на наiвних прохачiв, плюхнувся на стiлець.
– Зрозумiли?
– Так вас ще ж не розiгнали, ну i захищайте! Робiтника скривджено! – І Семен Сухий вилаявся.
– А вам хочеться, щоб нас розiгнали? Ви чули, що я вам сказав: щоб захищати, треба сваритися з адмiнiстрацiею…
– А коли ми будемо сваритися, – в тон йому, надтрiснутим голосом продовжив Семен Сухий, – тодi нас розженуть. Сволота ви, сволота! – враз вибухнув вiн гнiвом, i бiляве, забруднене сажею обличчя спалахнуло. – Розмiняти вас треба, а не розiгнати. Ходiмо, Гордiю!
– Та чекай, як ходiмо? З чоловiком треба уважно поговорити.
– З оцим голомозим?
Голова спiлки, нiби пiдколотий шилом, завертiвся на стiльцi:
– Яке ти маеш право? Хочеш спровокувати, щоб нас розiгнали? Минулося ваше…
– Ходiмо, Гордiю! Найшли, справдi, з ким говорити. У нього ж i вуха заячi, не те що душа. Меншовицька наволоч!
Гордiевi Байдi не вiрилося, що грунт так хутко утiкае з-пiд його нiг. На спiлку ж була вся надiя. І вiн все ще намагався робити вигляд, що справу, безперечно, полагодить. Проте обурення його перейшло вже в неприемний, тоскний страх опинитися за ворiтьми шахти, «стрiляти» десь роботи в iншому мiсцi.
– Та я й до завiдувача пiду. Старий кадровик, жартуеш, чи що?
Семен Сухий поспiшав уже на роботу.
– Аж там знайдеш управу! Йди, Гордiю, краще додому.
– Як додому? – Байда навiть зблiд. Вiн нiяк не мiг уявити, що бiльше вже йти нiкуди, i знову запалився, як у ту хвилину, коли перед ним стояв технiк Сивокiз. – Старого шахтаря скривдили – i щоб управи на них не було? Та я iм таке скажу, я…
Семен Сухий роздратовано махнув рукою й поспiшив до шахтноi будiвлi. Гордiй Байда повернув знову до контори.
Порепана дорiжка, вичовгана чунями, почала горбитися пiд його ногами. Вони плуталися й спотикалися навiть на рiвному. Семен Сухий, пiшовши, нiби занiс з собою i його силу. За волохатими вiд пороху дверима контори сидiв рожевощокий завiдувач шахти. Байда пригадав його звичку розмовляти з шахтарями тiльки двома фразами: «Ледарi!» i «Звiльню!» – i перед самими дверима зупинився. Тiло його враз обважнiло, плечi зiгнулись.
Його починав обступати чужий, ворожий свiт. Вiн був на шахтi вже стороннiм тiлом.
Почуття гiркоi образи пiдступило до горла. Байда, щоб звiльнитися вiд нього, як вiд згаги, крутив головою:
– Доки ж вони будуть знущатися?
Похила постать Сухого вiддалялася до шахти. Там були й iншi його товаришi. Вони зрозумiють, як його образили. І, нiби вилучений з табуна кiнь, Байда, замiсть контори, кинувся назад, до шахти, вiдкiля розмiрено долiтали удари об сталь – по чотири. Клiть видавала уже на-гора нiчну змiну.
Пiд естакадою, мiж горами вугiлля, сичав спiтнiлий паровоз, вовтузячись з двома побитими чорною вiспою платформами. На естакадi гримiли вагонетки, а бiля поручнiв стояв у касцi, з багнетом за плечима солдат. Байда впiзнав у ньому Ганса. Вiн тривожно поглядав униз на купки шахтарiв, якi чомусь топтались бiля схiдцiв у шахтну надбудову. По схiдцях, мружачись вiд денного свiтла, зсувалися шахтарi нiчноi змiни, схожi на обгорiлi головешки. Вiд одноi купки до другоi ходив Люй Лi й сиротливо щось приповiдав.
Байда пригадав учорашнiй випадок.
«Збираються Хабiбулу ховати!»
Але увага шахтарiв була чомусь прикута до рудоi стiни. Вони тиснулись до бiлих плям на нiй i, нiби наразившись на якусь образу, збентежено вiдходили назад.
Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповiсти про його звiльнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всiх обурити. Байда бiг уже до своiх товаришiв, як ображена дитина до матерi. Захеканий i схвильований, вiн ще здалеку крикнув так, щоб почули всi:
– Хiба це не знущання?
На його голос всi скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвiр'i.
Пiдбуренi Байдою шахтарi й собi заговорили смiливiше:
– Справдi, що вони, в рабiв нас хочуть обернути?
– Старий режим заводять!
І кiлька чоловiк знову пiдiйшли до рудоi стiнки, на якiй бiлiли об'яви.
– По дванадцять годин?
Бiля об'яв стояв Семен Сухий i, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розiбрати чорнi лiтери, водив по рядках пальцем. Байда витрiщив очi й собi на бiлу пляму.
– Оце так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши бiля себе Байду, – читай!
– «Запроваджуеться дванадцятигодинний робочий день!»
– Кажи! – недовiрливо проговорив Байда.
– А ось ще краще.
Поруч висiв другий наказ нiмецько-украiнського командування. На ньому жирним шрифтом вирiзнялися рядки:
«За псування i поламку машин i iншого шахтного майна виннi будуть заарештовуватись i вiдсилатися до Катеринослава».
Але останнiй рядок був ще загрозливiший: «За невихiд на роботу – розстрiл!»
Пiд ногами, як рiнь на березi, шелестiв штиб. Обуренi шахтарi переходили вiд одного гурту до другого, нiби шукаючи розради.
– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазанi в сажу, маснi вiд поту шахтарi.
Байда був вражений не менше за iнших. Вiн, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи вiдповiдi, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Вiн щось сердито бубонiв i бив по руцi кепкою, над якою спалахами пiдносилися хмарки пороху. До нього пiдiйшов охлялий з туги Люй Лi.
– Хабiбула товалис, нада у земилю.
Вiд його слiв ставало ще тяжче.
– Вони скоро всiх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабiбулу поховаемо, Люй Лi. Ти не турбуйся.
– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.
– Та дванадцять годин працювати iм не будемо! – вiдповiло разом декiлька голосiв.
– Сказяться вони!
– І за ту саму плату?
– Просто якась провокацiя!
Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало iскри, вiд яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися бiля Задоi, який вiдгризався вiд них з купою своiх однодумцiв. Коногони, з товстими петлями арапникiв на шиi, з виглядом уже повiшених, грiзно вертiли очима й пiдсилювали свое обурення крутими словами:
– Вам-то нiчого, що за два мiсяцi i досi не заплатили, а ми скоро виздихаемо!
– Уже й виздихаемо, – крутив докiрливо головою Задоя. – Конешно, розцiнки малуватi: вiйна. Страна бедная стала.
– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуiв не будемо!
– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакадi маячив солдат у касцi й з багнетом за плечима.
– І ми колись iх попросимо. Думаеш, навiки це?
Байда розповiв уже про свое звiльнення. Почуваючи пiдтримку з боку шахтарiв, вiн тепер дав волю своему обуренню. Його бас гудiв голоснiше за всiх i збуджував iнших:
– Треба тiльки купи держатися.
– Що вони тодi зроблять з нами?
– Якби ж усi так!
Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, i вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарi все ще топталися у дворi, не знаючи, на що зважитися.
– Як був ревком, тодi знали…
Хтось iз заднiх гукнув:
– Максим Мостовий!
Голови, як на раптовий пострiл, повернулися на голос.
Кiлька днiв тому на шахтi пройшла поголоска про втечу Мостового iз тюрми, але в це не вiрили. І от вiн з'явився. В шахтарiв заiскрилися очi, наче iм прибуло сили. Де ж вiн? За звичкою озирнулися до ворiт, але побачили тiльки каски й папахи, зирнули в iнший бiк, де пiд сонцем жеврiли iскрами вали вороного вугiлля. Мiж ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмiнна потерта шкiряна куртка i такi ж потертi чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Вiд широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тiнь, пiд очима були синцi, але вiн посмiхався. Шахтарi розступилися. Мабуть, Мостовий не знае, що тут повен двiр варти й нiмцiв. Ага, помiтив! Чому ж вiн не тiкае? Шахтарi, захопленi з такоi вiдваги i пройнятi почуттям небезпеки, обступили його тiсним кiльцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав пiд бiк.
– Та обережнiше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повiсили?
– Та ти що, не знаеш про новий наказ?
– Розстрiлами залякують? – І Максим кивнув на естакаду, на якiй стояв Ганс i завбачливо дивився в iнший бiк.
– Ти того не бiйся, – шепнув на вухо Байда.
– А чого нам боятися окупантiв? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогоднi-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото вiд безсилля, товаришi, накази iхнi. На всiх робiтникiв тюрем не вистачить, а мертвi вугiлля iм не будуть довбати.
– А пiсля дванадцятигодинноi працi i живi стануть мертвими…
– Охлянуть!
– Правда, це правда!
– Тут хазяi ми, а не купка грабiжникiв-буржуiв.
– Ти диви, який хазяiн знайшовся, – хихикнув Задоя i штовхнув сусiду, кивнувши йому на шахтну будiвлю. Той потайки вийшов iз тугого кола й зачукикав по схiдцях на плити.
– А тепер слухайте i мiркуйте. Вiдозву нашу читали, як тут нiмцi опинилися? Читали! Так от, Радянська Украiна пiднiмае визвольну вiтчизняну вiйну. В Золотонiському повiтi, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повiтах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не пiдтримаемо iх? Чи ми не вмiемо органiзовано виступати за своi права?
– Отож я i кажу, – гукнув Байда, – сьогоднi мене, завтра другого. Треба органiзовано, як каже Максим.
– Ось зараз його органiзують, арештанта! – продовжував Задоя.
– А ти, кнур чортiв, замовкни!
– Щоб знову шахту зупинили?
– А для вас це смерть! – клiпнув на нього Убогий.
– Салом залле, от i буде смерть!
Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурiкання пiвника, Ілько, який уже держався гурту коногонiв. На чорних машкарах блимнули бiлi разки зубiв, оголених посмiшкою. Ілько весь спалахнув вiд такоi пiдтримки i уваги до себе.
– Чи, може, будемо чекати, – продовжував Максим, – доки нам усiм надiнуть залiзнi браслети на руки? Он у Юр'iвцi уже поступило на завод замовлення вiд начальника державноi варти на десять пар наручних кайданiв. Ще й зразок приклав!
До нього протиснувся Гнат Убогий i хутко щось почав говорити йому на вухо.
– Всiм! – вiдказав Мостовий. – На похорон нашого товариша Хабiбули вийти всiм, товаришi! Хай знають, що ми iх не боiмось. А про iнше, – сказав вiн уже до Гната, – треба спочатку домовитися з сусiднiми шахтами, пiдготуватися!
По схiдцях задрiботiв, повертаючись назад, Задоiн посланець. За ним iшов з годинником у руцi технiк Сивокiз. Вiн зупинився на верхнiй приступцi, визивно зиркнув на голови шахтарiв i, ще раз глянувши на годинник на срiбному ланцюжку, насуплено кинув, як капiтан з рубки:
– Ви довго ще будете анекдоти розповiдати? Не знаете, коли починаеться робота? Марш до клiтi!
– Гуляйте самi, пане Сивокiз!
– Нема дурнiв, – гукнув Байда. – Це я, щоб вас не ображати на службi.
– По дванадцять годин сидiти пiд землею?
