скачать книгу бесплатно
Крiзь туге коло продерся Семен Сухий i довго тиснув Байдi руку:
– Отак би й давно, Гордiю. Найматись прийшов?
– Хiба такого приймуть! – сказав шахтар, iз захопленням дивлячись на Байду. – Вони бояться бiльшовикiв, як вогню.
Вiд цих слiв Байда враз вирiс у власних очах i вже з погордою сказав:
– Стану я iх, буржуiв, просити. Прийдуть бiльшовики – роботи усiм тодi вистачить!
Вiд контори котився Задоя. Гордiй Байда вийшов iз кола.
– Ти ж навiдуйся до нас, – говорили шахтарi. – Може, дещо почуеш. Правда – вона як джерельна вода.
– Ой, каламутять ii попсуi! Був один такий у тюрмi.
Вийшовши з двору, вiн звернув у степ. На сходi в червоних шматках роздертоi китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Вiн вiдчував, що в його життi от зараз трапилась якась змiна. До цього часу вiн був просто собi звичайний, хiба що з волячою силою, вибiйник, а зараз уже на нього, на Гордiя Байду, звiряються люди, просять поради.
Вiн розправив завжди похилi плечi i, може вперше, випростався на весь свiй зрiст. Гаряча кров заструмила по жилах.
– Байда ще покаже вам! – погрозив вiн кулаком, обернувшись до контори. – Пам'ятатимете Байдiв!
На скошених нивах жовтiла прошита срiбним павутинням стерня i нiжно хрускала пiд важкими пiдошвами постолiв. По черствих обнiжках у сухому бадиллi шарудiв вогкий вiтер. Де-не-де, розплесканi дощами, сиротливо чорнiли покинутi копи. Господар iх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю i, може, десь стоiть зараз на кордонах Радянськоi Росii або пробиваеться в приволзьких пiсках на Царицин, а може, i в Сiлезьких руднях копае для нiмцiв вугiлля. Сухими струпами на степу сидiли селянськi шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небi тяглися ключi журавлiв у вирш.
Гордiй Байда поминув збойку й попростував до шахти, що обгорiлим пеньком чорнiла на зеленому полi. З околишнiх рудень уже бiльша частина припинила роботу. Занедбанi шахти тепер без затрати великих коштiв економiчно були невигiднi для експлуатацii. Непевнi сили гетьманських багнетiв, власники тiльки спродували нiмцям великi запаси вугiлля з-пiд естакад i припиняли роботу. Там, де робiтники були i вiрили в повернення радянськоi влади, ще працювали помпи, а там, де залишалися лише дiти та старi, шахти безборонно заливала вода.
Шахта № 8 була стара, маленька й занедбана, а тому ледь животiла.
– Ти найматися? – спитав його десятник.
– Найматись.
– А в Калинiвцi хiба набридло?
– Багато будеш знати…
Десятник прищурив очi:
– А ти думав, тут ще не знають? Я тобi от що пораджу, Гордiю: катай у другий район, а тут i не пробуй.
Гордiй Байда насупився:
– Гриць Духота у вас?
– Ще тримаеться. Ну, розкажи, що там – скоро нашi повернуться?
Байда запитливо глянув у його примруженi очi. Десятник посмiхнувся:
– Кажи, кажи, не бiйся.
– Нехай вороги нас бояться. Я не з полохливих!
Як i в себе в Калинiвцi, так i тут Гордiй Байда спочатку говорив, що чув, а далi – й що думае сам. Надiйшов ще один шахтар i, одкривши рота, мовчки прислухався до iхньоi розмови, потiм пiдступив ближче. Скоро довкола них було вже чоловiк десять робiтникiв, що працювали на поверхнi. Десятник зустрiчав кожного примруженими очима, нiби бажаючи просвiтити наскрiзь… Коли зашкутильгав до них артiльник на перебитiй нозi, Гордiй Байда почув, як десятник застережливо смикнув його за полу. Вiн притишив голос, а потiм i зовсiм замовк. Збудженi слухачi, шукаючи причини, обернулися назад i помiтили чоловiка з перебитою ногою.
– Винюхувати йде.
– Пасеться, чортяка крива!
– Ану притримай його!
Кочегар почав засукувати рукава, але артiльник, боязко озираючись, уже поспiшно шкутильгав назад. Гордiй Байда виждав якусь хвилину й закiнчив:
– От i нам треба. Самим треба братись. Власть i програма бiльшовицька гарна: за всiх бiдних дбае.
Те ж саме запитання, що й у Калинiвцi, почув вiн i тут:
– А чи ж скоро?
– Та вже недовго чекати. Як тiльки буде сигнал, щоб усi, значить, разом…
Вiд кого мав бути цей сигнал, вiн не знав i вийшов iз кола з рясним потом на жилавому сiрому обличчi. Хто знав його ранiше, задоволено посмiхнувся. Іншi перепитували.
– Хто це?
– Хiба не бачиш? Бiльшовик якийсь.
– А такий же шахтар, як i ми.
На нього тепер дивилися з особливою пошаною.
– Ми теж тут не сидимо без дiла. – І шахтарi кивають на свого десятника Омеляна.
Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважнiсть i за гострий язик. Вiн умiв до ладу вкинути слово, де треба, висмiяти шкурникiв. Духота носив кепку на самiй потилицi, а в оголених по лiктi руках у нього завжди був який-небудь iнструмент. Зараз вiн тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном. Духота привiтно посмiхнувся, i вони потиснули руки, як приятелi пiсля довгоi розлуки.
– Максим Мостовий хотiв вас бачити.
– Уже влаштувався на роботу?
– Роботи в нього вистачае, та тiльки життя собаче: ховайся день i нiч.
– А де ж я його побачу?
– Ви збойку знаете, ту, що нiмця вкинули?
– Ну то що?
– Навiдайтесь туди завтра надвечiр.
Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими колiями. Нiмецька вiйськова халабуда, воркочучи кованими колесами, обiгнула шахту i скоро порiвнялася з ними. Зустрiч з нiмецькими бундючними солдатами нiкому з них не могла бути приемною, i вони мовчки збочили з дороги. Гордiй Байда при зустрiчi з нiмецькими солдатами згадував або Ганса, або блакитноокого юнака, що нагадував пастуха.
– Є й серед них люди з понятiем, трудящi.
– Таких тут довго не тримають, – вiдказав Гриць Духота, – ми тут з двома нiби договорились уже, та ви знаете Ганса Курца. Мабуть, винюхало начальство, – не знаемо, де й подiлись.
– Курц прибiгав напередоднi: на фронт, каже, посилають.
Вiд халабуди пiдiйшов солдат iз посмiшкою на червоних губах. В руках у нього була новенька вуздечка. Всi трое здивовано перезирнулися.
Гордiй поторкав пальцями вуздечку й посмiхнувся:
– Чи ти хочеш нас загнуздати, чи що? Так на мене – i то велика.
Солдат повiсив уздечку на руку й дiстав iз кишенi французький ключ. Рiч була потрiбна, але не було потрiбних грошей. Солдат, гадаючи, мабуть, що й це iм не потрiбне, витяг iз-за пазухи новi штани.
– Чого це ти сгродуешся? Додому, чи що, збираешся?
На губах у солдата заграла задоволена посмiшка:
– Яволь!
Усi трое запитливо переглянулися. Гриць Духота й собi з посмiшкою на губах запитав:
– А в тебе револьвера або рушницi не можна купити?
– Рефольвер? – солдат подумав. – Яволь, мошна. Рефольвер нейн, можна гвер.
Домовитися перешкодив вершник, що скакав по дорозi. Солдат на мигах показав, що вiн завтра теж буде проiздити цiею дорогою, i побiг до своеi халабуди.
Пригода з солдатом чомусь нагадала усiм сiмнадцятий рiк, i вони знову без слiв перезирнулися.
– А не провокацiя, бува? Менi не подобаеться той вершник.
Гриць Духота з десятником повернули назад, а Гордiй Байда через стерню попростував до другоi шахти. Всю дорогу вiн розмiрковував над тим, що сказав нiмецький солдат, i нарештi прийшов до висновку, що радiти ще зарано: солдат, можливо, збирався тiльки у вiдпустку, а може, до Нiмеччини повертали цiлу частину. Замiсть неi прийде друга, i нiчого вiд цього не змiниться.
Пiсля хвилинноi радостi вiн ще глибше вiдчув свое прикре становище i вже машинально попростував утоптаною стежкою, що вела в степ.
На сусiднiй руднi в шахтах працювали тiльки помпи. Пiд естакадами, на путях, заржавiлi рейки заростали бур'яном. У мертвих шкiвах свистiв вiтер, а копри в сяйвi золотого павутиння стояли, мов забутi на баштанах куренi. По селищу проходили поодинокi люди. Вони з жалем озиралися на сторонню людину, що даремно забилася сюди, i зникали в своiх похмурих землянках. У сухотних деревах цвiркали синицi. Але Гордiй Байда зустрiв i тут знайомого вибiйника. Вiн теж уже другий мiсяць сидiв без роботи i мрiяв про той щасливий день, коли роздобуде шкапину, складе на воза свое збiжжя i помандруе, за прикладом багатьох, на село, до себе в Росiю.
– Щоб хоч цих пикатих не бачити.
– Ти поiдеш, я поiду, а вони нехай грабують? Не дiло, Степане. Знаеш, що мiй Клим казав: «Революцiю хочуть задушити, тату». Взяв рушницю й пiшов обороняти. Ото правильно! І нам про це треба подумати.
Вiн пошарив по кишенях i дiстав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».
– Чув, скiльки iх напосiло на совецьку власть?
Скоро бiля них зiбрався невеличкий гурт. Дiти задирали на нього голови, як на терикон, жiнки, склавши руки пiд сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидiв кiт i, не спускаючи очей з заклопотаноi синицi, грiвся пiд блiдим промiнням осiннього сонця.
Лягавий
У хатi було темно. Гасовi лампи давно вийшли iз вжитку, а маленький каганець ледь освiтлював понiвеченi ревматизмом пальцi та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.
– Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.
Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи i знову забренькав на балалайцi:
Я на бочцi сиджу —
Ходить збоку качка,
Мiй муж бiльшовик,
А я гайдамачка…
– Краще б у книжку заглянув.
– А ранiше? От у Митька Куцого е книжка – про розбiйника Чуркiна, ото книжка!
Харита звела на сина стомленi очi:
– Вiн таки доведе тебе до ума.
– А вам що?
Гордiй Байда тiльки зирнув на сина – i той знiтився.
– А чого ж вони в'язнуть зi своiми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатацiя, знаеш?» Думае, тiльки вона й знае. Полiтичеська яка стала. А ми й без полiтики укоцали нiмця. У Гараська тепер хiба ж такий годинник – на п'ятнадцять каменiв.
Гордiй Байда смоктав цигарку. Вiд Ількових слiв вiн одкрив рот, i засмалений недокурок iз газетного паперу повис на губi.
– Кого?
– Нiмця.
Байда притишив голос:
– Якого нiмця! Не базiкай.
– Не вiрите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфi опинився!
Полювання на нiмецьких окупантiв по всiй Украiнi було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полi, на вулицi, на стiйках, а то й на цвинтарi. На Калинiвськiй руднi останнiй випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту бiля динамiтного складу солдат на ранок зник безслiдно. Винних, звичайно, не знайшли, i постраждали за це двое випадкових шахтарiв, що вранцi на тому мiсцi зупинилися запалити цигарки. Гордiй Байда догадувався, хто приклав рук до цiеi ризикованоi справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, i тому на Ількове зухвальство вiн тiльки посмiхнувся:
– Ой глядiть, хлопцi, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базiкати!
Збентежений Ілько змовк i знову забренькав на балалайцi.
– А менi ото, хоч i другоi вони вiри, а шкода. – Харита заморгала вiями.
– Все одно колись доведеться iх бити. Думаеш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцiю захворiв? Може, один-два такi, як ото трус робили, а решта все: о-о! – І для iлюстрацii Байда стиснув кулак. – Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.
У хатi запала тиша. Тiльки в кутку шкрябала миша. Але Гордiй Байда своiм гострим слухом вловив скрадливi кроки попiд стiнкою, в якiй було вiконце. Цi кошачi кроки вiн чув уже декiлька разiв. Почалося з того часу, коли до нього вечорами стали заходити погомонiти то Гирич, то Семен Сухий або Кiндрат Сусiдка, Байда дiставав потерту газету «Донецкий пролетарий», i вони починали над нею мрiяти. Байда двiчi пробував застукати цього таемного гостя. Але кожного разу, поки вiн встигав оббiгти землянку, там уже нiкого не було. Один раз, правда, вiн бiля причiлка зiткнувся з темною постаттю, вже простяг руку, щоб схопити, i злапав Митька Куцого, що перед тим, як зайти до Ілька, чистив об рiг призьби заболоченi чоботи.
