скачать книгу бесплатно
Легенький ранковий вiтрець задувае в розбиту шибку дух полину, змiшаний з сiркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, i iй здаеться, що то до неi посмiхаеться Клим. Їi зморщенi, посинiлi губи теж починають здригатися. Вона теж уже посмiхаеться ласкавою материнською посмiшкою. А коли вже зайчик випростався через стiл ясним смичком, вона нiби прокидаеться, присiдае на долiвку поруч з Ільком i тихо обганяе на ньому мух.
– Знову на панiв робити. Вставай, синку! – І гладить його по русявiй головi.
Потривожений Ілько поривчасто одвертаеться до стiни й сердито сопе. Мати оглядаеться на дверi й тихенько цiлуе Ілька в голе плече. Вiн сердито смикае плечима:
– Одв'яжiться!
– То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тiльки б сили набиратися, свiтом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.
Ілько рвучко лiг на спину:
– Чого ви скиглите над головою?
Але, побачивши порожне батькове лiжко, кривиться, позiхае i, заточуючись, теж iде надвiр умиватися.
У розчиненi дверi вриваеться пронизливий гудок. Ходики на стiнi показують надломленою стрiлкою шiсть годин. Харита замислено хитае головою:
– Не буде воно так, ой, не буде.
І в кiнцi довгого-предовгого шляху iй ввижаеться Клим на гнiдому конi.
Людським ходком
Ілько сьогоднi вперше йшов працювати пiд землю i тому трохи хвилювався. Мати в рiдкому кулешику ловила ложкою картоплини й пiдсовувала iх Ільковi.
– На цiлий же день iдеш. Та не дуже там хоч надривайся.
Але Ілька бiльше хвилювало те, що вiн пiде вже в лампову й вiзьме лампу з рук Марусi, ламповоi, як дорослий. Досi вона тiльки дражнила його капловухим. Тепер вiн зустрiнеться з нею iнакше. І в Ілька вiд цiеi думки тьохкало серце.
Гордiй Байда витер рукою рота пiсля кулешу i зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хлiба у вузлик. Байда поклав на плече кайло i вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату i пiшов слiдом за батьком.
Виселок цвiв ранiшнiм сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем i голим вигоном з усiх кiнцiв поспiшали шахтарi. Перед ними курилася бiлим димом висока гора породи, а бiля неi безперестанку мерехтiли колеса на копрi. Але чутка про збiльшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетiти всiх, i шахтарi йшли похнюпившись, сiрi й мовчазнi. Бiля ганку комендатури вартовий у касцi робив iм якiсь знаки рукою, i шахтарi обходили його, мов потайного собаку, серединою вулицi. Сад зеленiв, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвенiли метушливi комахи.
– Хiба що? – кинув через кам'яну огорожу здивований Гордiй Байда. На другiй половинi директорового будинку пiдтикана дiвчина з червоними литками мила вiкна.
– Пани приiдуть.
– Значить, правда!
Дiвчина, замiсть вiдповiдi, видивляючись у шибку, тужливо заспiвала:
Ой пiду я на могилу,
Гляну, подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
Та й знов зажурюся…
Байда стяг кущуватi брови на перенiссi:
– Як же вони хутко!
Їх догнав Гнат Убогий. З'явився вiн тiльки з тиждень тому, але де був, так Байда й не мiг довiдатися. Гострий ранiше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумiв, що зараз таким i треба бути, але те, що Гнат крився вiд нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхнiсть. З цим нiяк не могла миритися владна Байдина натура. «Якi всi розумнi стали», – бурмотiв вiн собi пiд нiс.
– Злiтаються! – кивнув на будинок Гнат.
– Значить, почули, що можна.
– Ненадовго, мабуть.
– А то що?
– Тiсно буде.
– Посунешся.
– Я такий, щоб iх посунути.
– Руки короткi.
– Бiльшовики доточать.
– «Бiльшовики», «бiльшовики»! – передражнив Байда. – Шершнiв тiльки роздражнили!
– А тебе так нiчому й не навчили! За панiв уболiваеш!
– Про мене, нехай би вони хоч i всi повиздихали. Ну а без iнженерiв i нам не обiйтись. Люди на те вчилися.
– А тобi не давали. Мовляв, у робiтника голова не туди стоiть. Нехай, дурень, усе життя довбае вугiлля. Баришi вони й самi порахують.
Убогий i тут мав рацiю, i Байда знову скипiв:
– Тiльки не агiтуй мене, будь ласка. Куди ж пак – не голова, а унiверситет якийсь. Сам у революцiонерах ходив.
– На повiдку у Вариводiв. Зiйшли такi революцiонери на пси, Гордiю.
Ілько, мовчки вслухаючись у iхню суперечку, враз чмихнув.
– А ти чого зубами торгуеш? – визвiрився на нього батько.
Ілько знiяковiв i почервонiв. Почувши слово «пси», вiн згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спiймали колись директорового бульдога й на лобi в нього намалювали жовтою фарбою iнженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожiсть виступила ще бiльше. Шахтарi про бульдога потiм довго згадували, а побачивши директора, так i прискали зi смiху. Бульдога з того часу стали кликати, як i директора, – Едуард Едуардович.
Бiля ламповоi, чорноi вiд вугiльного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв бiля контори. Ще декiлька iх тинялося по двору. Кожного з шахтарiв, що з'являлись на подвiр'i, вони обмацували очима, намагаючись нiби просвiтити iхнi думки, але замiсть цього бачили тiльки замурзанi, виснаженi, сердитi обличчя.
Коли Ілько подав у вiконце свiй номерок, Маруся, з великими сiрими очима, гнучка, як линва, враз, нiби вiтром нахилена, потягнулася до нього:
– Чи це ти! А менi видалося, що Клим.
Ілько вiдчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати свое збентеження, посмiхнулась, i в чорнiй кiмнатi блиснув рядок бiлих зубiв.
– От ще капловухий! У шахту?
– Авжеж, не куди!
– Коногоном?
Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, вiн ще дужче почервонiв, схопив лампочку i вистрибнув iз черги.
З лампами, всерединi яких блимав жовтий язичок, шахтарi збирались у прокуренiй i сивiй вiд тютюнового диму наряднiй. На естакадi гуркотiли вагонетки з породою. Жiнки й дiвчата, неоковирнi в своiх грубих шахтарках, блимали рядками зубiв i загонистою лайкою пiдганяли забуренi вагончики. Дiвчат зустрiчали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечнi шахтарi смалили востанне перед спуском пiд землю цигарки з запашноi махорки.
У всiх на язицi вертiлася надбавка години.
– Завтра нiби наказ буде, – сказав Семен Сухий. – І не годину, а цiлих чотири хочуть накинути.
– Цебто дванадцять годин працювати?
– А сказяться вони!
– Вони, може, i не сказяться, а ми так напевно сказимось.
– Не посмiють. Хто б iм дозволив!
Десятники вигукували наряди. Бiля чорноi стiнки стояв Люй Лi з кайлом на плечах. Вiн морщив свое плескате обличчя з припухлими повiками i весь час перепитував:
– Моя чево?
Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабiбула вiдкривав до нього бiлi зуби i з тугою в голосi говорив:
– Красний – товариш мене називав.
– І моя твоя товалис, – нiби виспiвував Люй Лi i знову напружував слух на вигуки десятника.
З колодязя вилiзла в iржавих ступах клiть i, як брудна перекупка, сiла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик i загримiв на естакаду. Починали спускати людей, i Байда, пiдпихаючи наперед Ілька, зайшов до клiтi. В одному з ним вибоi працював i довгов'язий Гирич. Вiн теж мовчки переступив на клiть. За ним зайшов конюх Кiндрат Сусiдка, з дрiбненьким зморщеним обличчям i обстриженою ножицями борiдкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, крiпильник Задоя. Клiть хитнулась на линвi. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.
– Отак i тримайся, – сказав до нього, повчаючи, батько i зирнув з-пiд кошлатих брiв на слизьку линву, що коливалася над головою. – Анахтеми! Мерця в яму – i то спускають на мiцнiших бичiвках.
– Ото вона вже така? – зирнув i Задоя. – Не витримае. Єй-ей, обiрветься! – І вiн смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:
– Куди ти?
Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задоi.
– Сам казав, що тепер буде не так, як за бiльшовикiв!
Молот ударив чотири рази об кружало сталi, клiть здригнулася, нiби стала навшпиньки i потiм шурхнула в темний вогкий колодязь.
– Ex, шахтар в шахту спускаеться, з бiлим свiтом прощаеться! – Гирич чвиркнув крiзь рiдкi зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:
– Схаменися, краще перехрестився б!
– Мене вже варта перехрестила, i досi не хочеться сiдати.
– Ой господи! Думав, нехай собi воюють на фронтi, а тут буде спокiйнiше!
– Ільку, держись за верхню скобку! – повчав батько.
– А ще ремствували на комiтети. Хiба за комiтетiв таке було?
– Їм аби тiльки зiдрати побiльше баришiв, – сказав писклявим голосом Сусiдка. – Покрiвля вже, як снiг, валиться.
– А коли тi штреки ремонтувалися?
– Або путя на що стали схожi?
– Ходиш, як пiд обухом.
Клiть трiщала вiд ударiв об якiсь виступи i, здригаючись усiм тiлом, падала вниз.
– Прости й помилуй… Вольная i невольная… Чого ти, дурню, прискаеш? – Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собi лоба.
Блимнув вогник верхнього горизонту, i Ільковi почало здаватися, нiби клiть непомiтно полетiла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозкiв на морозi. Клiть крякнула й зависла. З розгону всi грохнули на пiдлогу. З-пiд лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потiм на плечi хлюпнула студена вода.
Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Клiть, нiби конаючи, кректала i з останнiх сил намагалася виприснути з цупких обiймiв погнутих брускiв.
Першим отямився Ілько. Вiн схопив батька за руку i закричав:
– Тату, тату, що це?
– За скобку, за верхню скобку тримайся!
Гордiй Байда проказав це як увi снi, бо Ілько, як i вiн, сидiв навпочiпки.
– Затиснуло!
Крекчучи по-старечому, клiть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси ii лоскотали пiд лапами.
– Рятуйте! – обкрутився на мiсцi Задоя. – Здушило!
Всi враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:
– Обiрвалась?
– Держись, держись, синку, вона пройде! – заспокоював Сусiдка.
Лампочки замиготiли попiд стiнами. На стiнах пiд жовтуватим свiтлом ворушилися зруйнованi цямрини. По них сльозилась iржава вода i зализувала рани вiд ударiв залiзного каркаса.
– Опускаеться!
– Догори смикають!
– Тепер обiрвуть, обiрвуть, анахтеми!
