скачать книгу бесплатно
Хлопець облизав своi пересохлi потрiсканi губи сухим язиком, таким бiлим, що Харнесу вiн видався обкладеним сiллю.
– Дякую. Я обдумаю пропозицiю.
«Дякую. Я обдумаю»?! Вiн пропонував наркотики жалюгiдному наркомановi, що конае вiд синдрому вiдмiни! Чи хлопець вислизнув з-пiд дii законiв тяжiння?
– Соннi, послухай…
– І дякую за ваш вiзит.
Харнес похитав головою i пiдвiвся. Хлопець не протримаеться. Харнес мае просто зачекати iще один день. Доки мине доба див.
Коли черговий спiвробiтник в’язницi провiв Харнеса через усi дверi й замки аж до вiддiлу реестрацii вiдвiдувачiв, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксi, вiн подумав про те, що скаже його клiент. Чи, радше, що його клiент зробить, якщо Харнес не врятуе свiт.
Тобто, конкретнiше, свою особисту частину свiту.
Гейр Голдсруд нахилився вперед у своему крiслi i втупився в монiтор.
– Що вiн, у бiса, замислив?
– Схоже, вiн намагаеться привернути чиюсь увагу, – сказав iнший наглядач у в’язничному пунктi стеження.
Голдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Вiн стояв на стiльцi перед однiею з камер вiдеонагляду i стукав у ii об’ектив кiсточкою скрюченого вказiвного пальця, водночас нерозбiрливо вимовляючи якiсь слова.
– Фiнстаде, ходiмо зi мною, – наказав Голдсруд пiдводячись.
Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив пiдлогу в коридорi. Сцена вiддалено нагадала Голдсруду кадр з якогось фiльму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увiйшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню i, пройшовши далi коридором, знайшли Соннi, який сидiв на тому самому стiльцi, на якому вiн щойно стояв.
За виглядом хлопцевого торса i рук Голдсруд побачив, що Соннi останнiм часом бував у спортзалi – м’язи i вени рельефно вимальовувались пiд шкiрою. Вiн чув, що деякi з найбiльш запеклих споживачiв iн’екцiйних наркотикiв, перш нiж уколотись, качають бiцепси в тренажерному залi. Амфетамiн i найрозмаiтiшi таблетки були в широкому обiгу, але Статен був однiею з небагатьох в’язниць у Норвегii – цiлком можливо, навiть единою, – де керiвництво якоюсь мiрою контролювало ввезення героiну. Щоправда, не схоже було, щоб Соннi коли-небудь мав труднощi в доступi до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Голдсруд мiг сказати, що вiн не мав дози впродовж кiлькох днiв. Не дивно, що вiн упав у розпач.
– Допоможи менi! – почав благати Соннi, коли побачив, що наглядачi наближаються.
– Звiсно, – сказав Голдсруд, пiдморгуючи Фiнстадовi. – Двi тисячi за флакончик.
Вiн збирався пожартувати, але помiтив, що Фiнстад у цьому не впевнений.
Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навiть на шиi, навколо горла. Голдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачанi у вiцi до дванадцяти рокiв, у дорослому вiцi можна вiдновити впродовж лiчених тижнiв.
– Замкнiть мене!
– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятоi.
– Я прошу вас!
Голдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язнi просили замикати iх у камерах, оскiльки вони боялися когось. Інодi, хоча й не завжди, iхнi побоювання не були безпiдставними. Страх – це типовий побiчний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Соннi був, ймовiрно, единим мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнiв. Навпаки, до нього ставилися, як до священноi корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; i вiн, безперечно, мав таку статуру i психiчну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежнiстю лiпше, нiж це вдавалось iншим. То чому ж…
Хлопець колупав нiгтем струп на рубцi вiд iн’екцii на передплiччi; аж тодi Голдсруд звернув увагу, що старi струпи були у нього на всiх слiдах вiд внутрiшньовенних. Свiжих слiдiв не було взагалi. Хлопець зав’язав. Саме тому вiн хотiв, щоб його замкнули. У нього був синдром вiдмiни, i вiн надто добре усвiдомлював, що зараз вiзьме все, що йому запропонують.
– Ходiмо, – сказав Голдсруд.
– Симоне, пiднiми лишень ноги!
Симон вiдiрвав погляд вiд паперiв. Стара прибиральниця була такою низенькою i так зiгнулась у три погибелi, що ii заледве видно було за прибиральним вiзочком. Вона працювала в полiцiйному вiддiлку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолiттi. Вона була жiнкою суворих поглядiв i завжди називала не тiльки себе, але й усiх своiх колег, незалежно вiд статi, «прибиральниками».
– Привiт, Сiссел! Знову той час настав?
Симон глянув на годинник. Уже по четвертiй. Офiцiйний кiнець робочого дня в Норвегii. Справдi, трудове законодавство фактично наказуе iм’ям короля i краiни залишати робоче мiсце хвилина у хвилину. У минулому вiн нi про що не дбав менше, нiж про вчасне закiнчення робочого дня. Але то було колись. Вiн знав, що Ельзе чекае на нього, що вона почала готувати обiд кiлька годин тому i що, коли вiн прийде додому, вона вдаватиме, нiбито страву скомбiновано щойно, експромтом, похапцем, i вона сподiватиметься, що вiн не помiтить розгардiяшу, розлитих i розсипаних продуктiв та iнших ознак дальшого погiршення ii зору.
– Коли ми з тобою, Симоне, востанне викурили разом цигарку?
– Я тепер вживаю снус.
– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досi немае дiтей?
– А ти, Сiссел, досi не на пенсii?
– Я думаю, що у тебе вже десь е дитина, тому ти й не хочеш iще однiеi.
Симон посмiхнувся, дивлячись на неi, як вона шуруе шваброю у нього пiд ногами, i запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихiтне тiло Сiссел вичавило iз себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарi». Вiн прибрав геть своi папери. Справу Волана вiдкладено. Нiхто з мешканцiв квартир у районi моста Саннер нiчого не бачив, i жоднi iншi свiдки теж не об’явились. Доки не знайдено доказiв скоення злочину, справа лежатиме на полицi, – сказав Симону його шеф i наказав присвятити наступнi кiлька днiв поповненню звiтiв про два розкритих убивства: вони дiстали прочуханку вiд прокурора, вона вiдгукнулась про iхню частину роботи, як про «слабкий бiк справи». Насправдi вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботi полiцii, проте хотiла б побачити «переконливiший рiвень деталiзацii».
Симон вимкнув комп’ютер, надiв куртку i попрямував до дверей. Лiто ще було в розпалi, а це означало, що навiть тi спiвробiтники, хто не був у вiдпустцi, здебiльшого пiшли ще о третiй, тож у загальному офiсi з вiльним плануванням, де вiдгонило клеем вiд нагрiтих сонцем старих перегородок, чулися тiльки поодинокi натискання клавiш. За однiею з перегородок вiн зауважив Карi. Та, поклавши ноги на стiл, читала книжку. Вiн зазирнув за перегородку.
– Сьогоднi немае вечерi з друзями?
Вона автоматично згорнула книжку i подивилась на нього водночас роздратовано i винувато. Вiн прочитав назву книжки: «Закон про компанii» [9 - Право, що регулюе дiяльнiсть акцiонерних компанiй.]. Вiн знав, що вона в курсi, що у неi немае пiдстав почуватись нiяково через навчання у робочi години, оскiльки нiхто не дав iй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» вiддiлi: немае вбивства – немае роботи. Тож iз того, як вона зашарiлася, Симон виснував, що вона усвiдомлюе: диплом юриста, зрештою, забере ii з вiддiлу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування вiд того, що, переконавши себе у правi використати час на службi для навчання, вона все одно iнстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.
– Семi цими вихiдними серфiнгуе у Вестланi [10 - Вестлан (норв. Vestlandet) – захiдна частина Норвегii.]. Я вирiшила: почитаю радше тут, нiж удома.
Симон кивнув.
– Робота в полiцii може бути нудною. Навiть у «вбивчому» вiддiлi.
Вона подивилась на нього.
Вiн стенув плечима.
– Особливо у «вбивчому».
– То навiщо ти пiшов розслiдувати вбивства?
Вона скинула черевики i пiдiбгала босi ноги на край стiльця. Так, наче вона сподiваеться на грунтовнiшу вiдповiдь, подумалось Симону. Ймовiрно, вона була з тих людей, якi вiддають перевагу будь-якiй компанii перед самотою, з тих, хто охочiше сидiтиме в практично порожньому загальному офiсi заради шансу бути потривоженим, анiж удома, у своiй власнiй вiтальнi, заради гарантованих тишi i спокою.
– Ти не повiриш, але – з бунтiвних мотивiв, – сказав вiн, умощуючись на край столу. – Мiй батько був годинникарем i хотiв, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копiею свого батька.
Карi обхопила своi по-комашиному довгi ноги.
– Не шкодуеш?
Симон глянув у бiк вiкна. Вiд спеки надворi стояла iмла.
– Люди на годинниках зробили гарний бiзнес.
– Не мiй батько, – вiдказав Симон. – Крiм того, вiн не любив пiдробок. Не бажав наслiдувати тенденцii й робити дешевi копii та пластиковi електроннi годинники. Вiн вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.
– Що ж, це пояснюе твое небажання стати годинникарем.
– Та нi, в результатi я майже годинникар.
– Як це?
– Технiчний спецiалiст на мiсцi злочину. Експерт з балiстики. Траекторiя кулi i все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми бiльш подiбнi до своiх батькiв, нiж нам хотiлось би вважати.
– То що ж трапилося? – посмiхнулась вона. – Ти збанкрутував?
– Та нi… – Вiн подивився на годинник. – Думаю, я став бiльше зосереджуватись на питаннi «чому?», нiж «як?». Не знаю, чи правильним було мое рiшення стати тактичним слiдчим. Кулi та траекторii бiльш передбачуванi за людський мозок.
– То от коли ти перейшов працювати у вiддiл боротьби з економiчною злочиннiстю?
– Ти читала мое резюме?
– Я завжди читаю про людей, з якими менi випадае працювати. Тобi набридло дивитись на кров i випущенi кишки?
– Нi, але подумав, що моiй дружинi Ельзе все це нi до чого. Коли я одружився, я обiцяв iй бiльш нормованi робочi години i жодних нiчних чергувань. Взагалi в економiчному менi подобалося: все одно, що знову до годинникiв повернувся. Говорячи про мою дружину…
Вiн пiдвiвся зi столу.
– Чого ж ти пiшов з економiчного, якщо тобi так там подобалося?
Симон втомлено всмiхнувся. Нi, про це вона в його резюме навряд чи вичитае.
– Лазанья. Я гадаю, вона готуе лазанью. Отже, побачимося завтра.
– Менi, до речi, телефонував один старий колега. Вiн сказав, що бачив наркомана, який розгулюе у пасторському комiрцi.
– У комiрцi?
– На зразок того, що носив Пер Волан.
– Що ти зробила з iнформацiею?
Карi знову розгорнула книжку.
– Нiчого. Я сказала йому, що справу вiдкладено на полицю.
– До виявлення нових матерiалiв. Як звати наркомана i де ми його можемо знайти?
– Їлберг. У притулку.
– У соцiальному центрi. Не хочеш зробити перерву в читаннi?
Карi зiтхнула i згорнула книжку.
– А як стосовно лазаньi?
Симон знизав плечима.
– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозумiе. А розiгрiта лазанья ще смачнiша.
Роздiл 10
Йоганнес злив брудну воду в мийку i поставив вiдро й швабру в прикомiрок. Вiн вимив кожен коридор на першому поверсi, кiмнату вiдеостеження, i йому вже не терпiлося повернутись до книжки, що чекала на нього в камерi. «Снiги Кiлiманджаро». Це була збiрка оповiдань, але вiн, знай, перечитував одне-едине оповiдання знову й знову. Там iшлося про чоловiка з гангреною на нозi, який знав, що помирае. Про те, як це знання не робило його як людину нi кращим, нi гiршим, натомiсть схиляло до самозаглиблення, робило бiльш чесним i менш терплячим. Йоганнес нiколи не кохався на читаннi, книжку йому порадила тюремна бiблiотекарка, а позаяк Африка зацiкавила Йоганнеса ще з того часу, як вiн ходив у Лiберiю та в Кот-д’Івуар, вiн одразу прочитав першi кiлька сторiнок про того бiдолаху, що безневинно конае у наметi посеред савани. Першого разу вiн похапцем пробiгся очима по рядках, тепер же читав повiльно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча вiн навiть не знав, що саме.
– Привiт!
Йоганнес обернувся.
Соннi вимовив той «привiт» майже пошепки, i його постать iз впалими щоками i дикими очима була такою блiдою, що видавалась напiвпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.
– Привiт, Соннi. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваешся?
Соннi стенув плечима.
– У тебе класний лiвий хук, пацан, – посмiхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на мiсцi одного з переднiх зубiв.
– Я сподiваюсь, ти пробачив менi.
Йоганнес ковтнув.
– Соннi, з нас двох прощення потребую я.
Вони подивились один на одного. Йоганнес помiтив, як погляд Соннi ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.
– Йоганнесе, не мiг би ти заради мене втекти з в’язницi?
Йоганнес не квапився з вiдповiддю – вiн намагався перетасувати слова Соннi так i сяк: чи не виявиться в них тодi бiльше сенсу.
– Що ти маеш на увазi? – перепитав вiн нарештi. – Я не хочу тiкати. Зрештою, менi немае куди. Мене одразу знайдуть i повернуть сюди.
Соннi не вiдповiв, але очi його випромiнювали чорний вiдчай, i Йоганнес зрозумiв.
– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався i роздобув для тебе кiлька доз «супербою»?
Соннi так само не вiдповiдав, але й далi упинав свiй напружений манiакальний погляд просто старому в очi. Бiдолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героiн.
– Чому саме я?
– Ти единий, хто мае доступ до диспетчерськоi, отже, тiльки ти можеш це зробити.
– Дарма. Я единий, хто мае доступ до диспетчерськоi, i тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Дверi вiдмикаються тiльки на вiдбитки пальцiв, якi зберiгаються в базi даних. І моiх вiдбиткiв у нiй немае. І iх туди не внесуть без надання чотирьох копiй заяви, затвердженоi на високому рiвнi. Я бачив такi заяви у…
